Тінь Люцифера

Світлозвукова граната!

Він прийшов до тями, сидячи на підлозі. Перед очима плавали вогняні «зайчики», а голова гула, мов дзвін, по якому вдарили кувалдою. Та старому було набагато гірше. Він сидів, прихилившись до стіни, і, судячи з широко роззявленого рота, кричав. З його очей, з крихітними зіницями, текли рясні сльози, від примарного зеленого світла в них не залишилося й сліду. Старий кричав, кричав, а його довгі пазурі-пальці судомно шкребли килимову доріжку. Івченко спробував підвестися, проте ноги не слухалися. Він напружився, скреготнув зубами, відганяючи світлові плями, що миготіли перед очима, і повільно-повільно відштовхнув від себе таку величезну, таку важку землю. Ноги його тремтіли, однак тримали. Макс був уже в кімнаті. Справжній професіонал, він добре знав можливості тренованого оперативника на кшталт Сашка й був певен, що той, переборовши дію шокової гранати, приєднається до нього. У кімнаті, крім двох дівчат, які злякано зіщулилися на зібганих простирадлах, був ще чоловік років сорока, теж у білому вбранні, але без медальйона. Зараз він лежав на підлозі без свідомості, а поруч із його неприродно вивернутою рукою валявся добрячий дрючок. Макс якраз закінчував зв’язувати одну з дівчат. Кинувши її долілиць, він вправно обплутував її руки скотчем, рот нещасної вже був заклеєний. Побачивши Сашка, Баринов щось уривисто сказав йому, проте одразу ж, зрозумівши, що той його не чує, жестами показав, що від нього треба. Сашко дошкандибав до ліжка, нахилився і, хитнувшись, закинув дівчину собі на плече. Усе правильно, в такому стані носильник з нього ще вийде, а ось боєць — ніякий. Дівчина виявилася на подив легкою, шкіра та кістки, тому за кілька секунд, звикнувши до ноші, Сашко міг доволі впевнено пересуватися. Поки що їм щастило. Порівняно легко вдалося нейтралізувати якщо не всіх, то більшість мешканців будинку, одразу знайти кімнату, де тримали полонянок. Коли б не той старий… Але й тут, можна сказати, їм усміхнулася фортуна. Івченко прийняв на себе магічну атаку чаклуна, а Макс зміг вивести його з гри. Пощастило… Баринов вислизнув у коридор, швидко роздивився й показав Сашкові ще одну світлозвукову іграшку, затиснуту в кулаці. Івченко кивнув і, отримавши знак, що все чисто, рушив за напарником. Дідуган сидів майже в тій самій позі, тільки тепер його руки не шкребли підлогу, а стискали голову. Ага, «Полум’я» — це тобі не магічні фокуси. Двигун реактивного літака, що злітає, реве з силою сто двадцять децибелів, а під час вибуху гранати шокової дії звукова хвиля дорівнює ста сорока. А ще спалах, який за яскравістю не поступається сонцю… Отже, чаклуну можна гарантувати щонайменше півгодини веселого життя. Вони були вже в кінці коридору, коли з віддаленої кімнати до нього поткнулися дві мегери пенсійного віку. Макс відразу змахнув рукою — і коридором застрибав ще один чорний м’ячик.

«Даремно, — мляво подумав Сашко, ховаючись за ріг, — ці можуть і не витримати о.

Він раптом засміявся.

— Ти чого? — зиркнув на Сашка Баринов.

— Цікаво, хто тепер пологи прийматиме?

— Які пологи? А-а…

Надворі їх зустрів двадцятиградусний мороз, свіже прозоре повітря та ніч. Ніч, яка страждала на черговий напад полярного сяйва, котре робило предмети розмитими, напівреальними. І все ж це було рідним, знайомим порівняно з важкою, чужою атмосферою будинку, з повітрям, яким дихали люди, що були в його стінах. У селі здійнявся шквал собачого гавкоту. Ще б пак, гранати, мабуть, було чути за добрий десяток кілометрів. А це означає, що сатаністи, які мешкають в іншому будинку, напевне, переполохалися і вже поспішають на допомогу своїм. А може, й ні. Їм не відомо, що відбувається, і потикатися надвір навмання буде страшнувато. На їхньому місці Сашко, наприклад, міг би припустити, що ті вибухи — маневр на відволікання уваги. У будь-якому разі, поки що на вулиці нікого не було, а це означало добру фору в часі.

— Давай ходу!

Ковзаючи на втоптаних стежках, Сашко поніс дівчину до церкви. Позаду, прикриваючи його, йшов Макс. Поспішали, хоча ходи тут було хвилин сім-десять. Вони пам’ятали про демона. Іноді Сашкові здавалося, що дівчина… Відчуття було швидкоплинним і непевним, воно пройшло так само швидко, як і виникло, проте воно було…

Штепа чекав на них біля брами.

— Слава Богу, вдалося…

Баринов узявся допомагати вкрай знесиленому Сашкові. Якою б легкою не була ноша, пронести її кілька сотень метрів — завдання не з простих. — Не туди, — зупинив їх чаклун, коли вони попрямували до будинку. — Несіть у храм, тут демона ми не втримаємо.

Вони протиснулися через бічну хвіртку до церкви і побачили на паперті священика, який, на подив Івченка, був одягнений так, наче збирався правити службу. — Знаєте, — тихо пробурмотів він, — якось раніше ніколи не займався е-е-е… екзорцизмом. Я навіть приблизно не уявляю, як це робиться. — Та все ви знаєте, — перебив його чаклун, нервово озираючись на село. — „Отче наш“ знаєте? Основні молитви знаєте? Ну а храм Божий вам допоможе. Позад них, над дахами будинків, раптом спалахнуло зеленим. Примарлива заграва здійнялася, здавалося, до самого неба, і відразу пролунав глухий гул, наче перекочували важке.

— Господи, що це? Штепа повернувся до Макса:

— Вони що, застосували магію? Той кивнув:

— Було діло.

— Я нічого не відчув. Щось… Щось не так. Він мотнув головою:

— Вони зовсім утратили глузд. Ефір же їх зжере…

Він відійшов до дівчини, дістав із кишені дзеркальце, на секунду нахилився над нею й коротко кинув, спохмурнівши: — Заносьте її, в нас мало часу. Ні, не розв’язуйте, раптом демон устигне раніше. — Не було ж ніякого демона, — здивовано промовив Макс. — Ми нічого не помітили. Штепа жестом покликав його до себе, і в його руці знову з’явилося дзеркало. Івченко зі священиком теж підійшли. Чаклун підніс дзеркальце до обличчя полонянки, пропонуючи їм подивитися. Торкаючись один одного головами, вони зазирнули в крихітний прямокутничок. Спочатку Сашко не побачив нічого, крім завуальованих темрявою, доволі приємних рис обличчя, темних зляканих очей та тремтячих вуст, та раптом… Він навіть зажмурився, сподіваючись, що це — гра уяви. Обличчя дівчини дивним чином почало двоїтися, наче під її власним ховалося ще одне, справжнє. А той, інший… Ні, не зміг би Сашко передати словами свої відчуття, головним з яких був навіть не страх, а відраза. Легка гидливість, змішана з чимось ще, чимось незнайомим…

Однак жодної загрози він не відчував.

— Якби ви вловили її прямий погляд чи заговорили б до неї, то дівчина відразу зникла б, а на її місці опинилася б істота, чию тінь ми щойно бачили. І демон не пішов би доти, доки не вбив би вас, а дівчину не повернув назад.

Микола Михайлович відвернувся, його руки тремтіли.

— Не баріться, треба починати.

— А ви?

— Я… Я тут залишуся. До церкви мені не можна.

Ледь Сашко з Максом перетягли дівчину через поріг, як її досі обм’якле тіло ніби вибухнуло. Вона пручалася так, наче боролася за власне життя. Навіть зв’язану, її неможливо було втримати. Макс упав, підвівся, хапаючись за ноги полонянки, які скажено молотили повітря, і знову опинився на підлозі, отримавши сильний удар у груди. — Швидше! Це демон! — закричав знадвору Штепа. — Швидше, довго вона так не витримає, серце розірветься.

З горла дівчини вирвалося моторошне виття, її тіло вигнулося дугою, майже достаючи головою до п’ят, а на вустах проступила густа жовтава піна. — Не дивіться їй у вічі! Не розмовляйте з нею, — кричав чаклун. — І, заради усього святого, поспішайте. Демон не може бути на освяченій землі, а зараз він і дівчина — одне ціле. Ще хвилина — і вона помре!

Священик, ламаючи сірники, намагався запалити свічку перед іконою Божої Матері, але та ніяк не хотіла горіти. В обличчя Сашкові щось бризнуло. Він машинально витерся й побачив на долоні кров. Скотч, яким було зв’язано дівчину, розрізав її шкіру, мов бритва. Нарешті вдалося підтягнути її до вівтаря. Блідий священик, плутаючись, читав „Отче наш“, і вогник свічки зрадницьки висвічував вираз жаху на його обличчі. Звіряче ревіння, що виривалося з грудей дівчини, змінилося добірною лайкою. Хрипкий бас крив і священика, і чаклуна, і Макса із Сашком такими словами, яких не почуєш навіть серед останніх покидьків. Дівчина на мить завмерла, а потім, наче зібравшись із силами, знову забилася в конвульсіях. Проте на цей раз, як здалося Івченкові, опір нещасної був уже не таким сильним. Принаймні тепер вони з Максом тримали її без особливих труднощів.