Страница 37 из 54
«Ми теж перетворюємося на монстрів…»
Сашко відігнав від себе ці думки. Він замислено подивився на рівну, мов стіл, місцевість, скуйовджену невисоким кривим чагарником, який місцями розступався навколо крихітних озер, що промерзли до самого дна, і тихо, ніби в самого себе, запитав: — Цікаво, чому їх занесло саме сюди? Невже не можна було сховати той чортовий вівтар десь ближче? — Це особливе місце, — відповів чаклун, — колись у цих місцях простягалася могутня держава гіперборейців. Саме залишки їхнього капища колись знайшов товариш мого діда… — Я чув про них, щоправда, небагато. Цивілізація велетнів, яка суперничала з рештою людства і врешті-решт загинула. — Це не так. З людьми у них ніякого суперництва не було й бути не могло. Чи може суперничати людина, скажімо, з амебами? їхніми ворогами були атланти. Обидві цивілізації використовували досягнення науки та магії. Сучасні археологічні розкопки отримали унікальну інформацію щодо їхньої культури. Гіперборейці, наприклад, мали літальні апарати типу дирижаблів та літаків, у них були чотириколісні екіпажі з механічними приводами. Про це свідчать наскальні малюнки, яким уже кілька тисяч років. А ось щодо їхніх магічних можливостей… Про них ми можемо лише здогадуватися. Принаймні Атлантиду було знищено саме за допомогою магії. А атланти ж були далеко не дітьми, потаємні знання давніх єгиптян — лише жалюгідні залишки могутньої магічної науки атлантів.
— А вівтар?
— Вівтар… Вівтар Сатани — це окрема історія, довга й кривава. Коли-небудь…
Штепа замовк і напружився, Немов до чогось дослухався.
— Що?
— Тихо…
Він повільно повернув голову спочатку в один бік, потім у другий.
— Попереду щось є.
Очі його зблиснули. Чаклун схопив Макса за руку, той, підкоряючись безгучному наказові, зупинив машину й вимкнув фари. Минула хвилина, друга. І попереду, і з боків стояла майже непроглядна темрява. Ані звуку, ані руху. — Це… не люди, — хрипко прошепотів Микола Михайлович. — Згусток негативної енергії. Навіть не згусток, у цих місцях нею просякнуте все. Або ми в’їхали на територію з абсолютною домінантою Зла, або…
Договорити він не встиг. Темрява, зовсім поруч із машиною, раптом спалахнула дрібними злими вогнями. Баринов із криком відчинив дверцята й пірнув у сніг. Закричала Наталі. Автоматна черга пробила стрічку отворів у лобовому склі, майже під самим дахом, обдавши всіх гострими друзками, потім поряд із машиною піднялися високі снігові фонтанчики. «Надто високо», — полегшено подумав Сашко, виштовхуючи з салону Наталі. Постріли звучали один за одним, машину підкидало. Хтось скрикнув. — Миколо Михайловичу, з машини! — загорлав Сашко, вириваючи з-під сидіння «кипарис».
Придорожній чагарник з усіх боків безгучно спалахував уривчастими вогниками пострілів. Сашко відповів з однієї руки, не влучив, та зараз важливішим було забратися якнайдалі від «УАЗика».
З іншого боку дороги лунали скупі, прицільні черги Бари-нова.
«Живий. Добре».
— Лежи й не підводь голови! — прокричав Сашко на вухо дівчині й відкотився вбік.
Штепа з машини так і не вийшов. Здавалося, «УАЗик» от-от розсиплеться від десятків куль, що влучали в нього, — довкола стояла справжня снігова віхола. Люто лаючись, Сашко надсилав у темряву чергу за чергою, однак Штепі нічим допомогти не міг — вогонь нападників був зосереджений саме на машині. Він зловив у приціл спалах ліворуч від дороги, плавно потяг спуск, надсилаючи туди дві кулі, і майже відразу дав ще одну коротку чергу. Більше звідти не стріляли. Рвучкий кидок ліворуч. Знову постріл. Він діяв мов автомат, майже не думаючи. Лише підсвідомо відзначав, що стрілянина з боку супротивника стає дедалі рідшою. Раптом праворуч, майже на межі прицільної відстані стрільби з «кипариса», із чагарнику підвівся темний силует, завмер, і одразу ж від нього в бік авто прокреслив трасу заряд портативного гранатомета. Сашко застогнав, безсило стискаючи кулаки. Граната влучила в «УАЗик», та, замість того, аби вибухнути, автомобіль огорнувся примарною фіалковою млою, котра жадібно ввібрала в себе всю енергію вибуху. А наступної миті із сяючої сфери вдарив яскравий промінь, що аж різав очі, потягся до людини з «мухою», охопив її рваними протуберанцями фіалкового світла і відразу згас. Заскочений побаченим, Івченко проґавив ворога, який невідомо звідки з’явився кроків за десять. Якби не Макс, Сашко отримав би кулю.
Більше не стріляли.
— Хух, здається, відбилися, — важко прохрипів Баринов, падаючи поряд із Сашком у сніг. — Треба перевірити, може, залишився хто.
— Треба, — слабким голосом погодився Івченко і невлад запитав:
— Що то було?
— Де? А-а. Чорти його знають. Піди подивися, що там із вашим чаклуном. Ну, а я тут… підчищу. Ні до чого «хвости» залишати. Усе ще остерігаючись пострілу з придорожнього чагарнику, Сашко пробрався до машини і, затамувавши подих, відчинив дверцята з боку водія. Штепа так само сидів на своєму місці, зронивши руки на коліна. Сашко довго дивився на його нерухоме мертве обличчя, відчуваючи, як десь глибоко всередині народжується переляк. Справжній переляк. Тиша, щільна, після стрілянини майже відчутна на дотик, тиснула на вуха. І в цій тиші глухими поштовхами пульсувала одна й та ж відчайдушна думка:
«Усе… усе… усе…»
Він відчув, як під стиснутими до судоми зубами кришиться емаль, і не міг розтиснути щелепи. Накочувалася спустошлива, безмежна байдужість.
«Усе…»
І раптом… Раптом чаклун поворухнувся. Сашко вловив ледь чутний стогін, а наступної миті Штепа повільно, із зусиллям розплющив очі. Він якось механічно повернув голову, якийсь час дивився на Сашка так, наче вперше його бачив, і нарешті проскрипів англійською: — Не встиг вискочити… У ногу влучили… Довелося… довелося захищатися по-своєму.
Івченко обдивився порешечену машину, і його аж пересмикнуло.
— Ото так…
З боку чагарів вдарив постріл зі «стєчкіна», потім ще один.
— Фініта ля комедіа! — прогорланив Макс, наближаючись. Штепа незграбно поворухнувся, скрикнувши від болю.
— Допоможи.
Сашко оббіг навколо машини, відчинив дверцята й схилився над пораненим.
— Куди влучило?
— Нога…
На штанині вище коліна Миколи Михайловича розпливалася темна пляма. Сашко обмацав його ногу, швидко подивився, чи нема інших ран і підбадьорливо посміхнувся: — Гаразд, пройшло навиліт, поранення не дуже серйозне, скоро загоїться. Давайте допоможу вийти з машини.
Спираючись на Сашка, чаклун виліз із салону, похитнувся, ледь не поваливши й Івченка. Той підтримав обважніле тіло, обережно опустив на сніг.
— Зараз перев’яжемо. Наталі, подай там у сумці пакет. Дівчина не відповіла.
— Наталі!!!
Сашко раптом уторопав, що могла означати її мовчанка. Господи, від самого початку перестрілки він її не бачив! З голови вилетіли всі думки про Штепу та його поранення. Ковзаючи, Івченко кинувся в темряву.
— Наталочко!
Він рвонув до плями, що темніла за кілька метрів від машини, і ледь не впав, наштовхнувшись на труп бойовика.
— Наталі!
Ніч байдужо поглинула його відчайдушний крик.
— Сашко, сюди!
У голосі чаклуна було щось таке, що, незважаючи на весь його відчай, змусило Сашка повернутися. Микола Михайлович лежав на тому самому місці, де його залишив Івченко. Чаклун, спираючись на лікоть, дивився кудись у темряву і, здавалося, до чогось прислухався. Ніч ховала його обличчя.
Від «УАЗика» з ліхтариком у руці відійшов Баринов.
— Циліндри розбито. Доведеться взяти їхню машину, там, метрів через сто, «рейнджровер» сховано, нам…
Він не договорив. Сашкові здалося, що ніч навкруги здригнулася, втратила обриси. Це тривало лише мить, і одразу ж позад нього, від краю дороги, в повітря здійнялося щось пружне і… важке. Коротко простогнало повітря — і все стихло. Сашко озирнувся. Нічого.
— Сашко!
Йому здалося, що Штепа дивиться саме туди, куди тільки-но дивився він сам.
— Сашко, нам треба втікати.
— Наталі зникла.