Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 36 из 54



— Ось так і живемо…

Він нахилився до Блюмкіна, дихнув йому в обличчя сумішшю цибулі й перегару, і запитав:

— Ось тепер скажи, що коїться в країні? Що з нами коїться?

Блюмкін посміхнувся.

— У тобі, Антоне, грають залишки твого інтелігентського походження, яке більшість із нас давно вже витравила.

Побачивши, що Антон хоче заперечити, Блюмкін жестом зупинив його й тихо промовив: — Ще не так давно в Європі спалахували страшні епідемії чуми, які забирали життя половини населення. Ліків не було.

Чи відомо тобі, як із ними боролися? Міста оточували війська, котрі мали наказ розстрілювати кожного, хто намагатиметься звідти вирватися, всіх, без розбору. Міста, в яких хвороба ще не з’явилася, зачиняли свої брами і нікого не пускали, не допомагали ні вмовляння, ні благання. Зараз відбувається щось подібне. Ми просто знищуємо чуму опозиції, активної чи прихованої.

— Нехай дев’ять десятих населення Росії загине, зате решта житиме за комунізму… — пробурмотів Губський. — Це, між іншим, слова Леніна. Чи ти й проти Леніна теж?

— іронічно поцікавився Блюмкін.

Антон промовчав.

— Це, друже мій, лише для недолугих інтелігентиків страшно. Але, скажу тобі, для величезної більшості нашого народу те життя, яким він жив, — страшніше за смерть, врахуй це, коли бовкатимеш про мораль та етику в політиці. І вона, ця величезна більшість, погоджується жертвувати в ім’я того, щоб їхні діти жили в іншому суспільстві з іншими можливостями. До речі, чим меншим буде спротив, тим більшим відсоток тих, хто доживе до комунізму, Подумай про це.

— Ми говоримо різними мовами…

Яків стенув плечима, підвівся і, похитуючись, вийшов.

Губський якийсь час сидів, безтямно втупившись у підлогу і, здавалося, не дихав. Побілілі пальці щосили стискали склянку. Нарешті він підвів на Сашка змучений погляд і тихо сказав: — Сашко, про одне лише прошу. Коли за тобою прийдуть… Не плентайся за ними, мов на бійню, прихопи хоча б парочку їх із собою. То вже не люди… То монстри. То влада монстрів. Людожерів.

— Антоне…

— А я, мабуть, не зможу, — не слухаючи Сашка, продовжував Губський, — я мертвий після того відрядження на північ. Ні, раніше, коли ми повернулися з Гімалаїв. Я вже тоді здогадувався щодо нього. А зараз… — Він не доказав і лише безнадійно махнув рукою. І від того, що він хотів сказати, Сашка обдало крижаним дрожем. Защеміло серце так, наче воно відчувало біду. Та Сашко знав, що цього разу воно помилялося. Біда прийшла вже давно…

До Оленегорська вони дісталися без перешкод. Баринов дійсно дуже швидко вирішив питання щодо гелікоптера, і вже в другій половині дня військовий МІ-8 приземлився на околиці невеличкого заполярного містечка. Після цього Макс ненадовго зник. Де був, він так і не сказав, але повернувся із двома важезними сумками, вщент набитими їжею і, щонайголовніше, зброєю, набоями та багато чим іншим, що здатне вибухати, підслуховувати чи приймати радіосигнали. — Звідки барахло? — спитав Івченко, розглядаючи компактний і дуже ефективний у ближньому бою «кипарис». — Зі складу, звичайно, — в тон йому відповів Баринов. — Армія ще на щось здатна.

— А не похопляться?

— Ха! Це ось, — він поляскав по цівці автомата, — ні за якими списками не проходить. Це — наше. А карт-бланш Говорова — закон для підлеглих, у тому числі й тутешніх. — Господи, хто ж він є, твій Говоров, якщо перед ним тремтить половина армійців Росії? Баринов лише посміхнувся багатозначно, вибрав із купи зброї «стєчкіна», зарядив і засунув до кобури. — Не люблю цих новомодних штукенцій, інша справа гарна стара машинка.

— Хлопці, доведеться все це залишити, — втрутився чаклун. Макс сторопів.

— Як це «залишити»? А чим воюватимемо? Кулаками?





— Ви не розумієте… Там такий район, така напруга енергетичних полів, що будь-яка кров… Я не знаю, що станеться, якщо через насильство проллється хоча б крапля крові.

— Це що виходить, ми просто будемо йти вперед і ніхто не насмілиться нас зупинити? Але ж ви самі казали, що за нами буде запекле полювання, до самого кінця.

Штепа похитав головою.

— Усе не так просто… Ймовірно, нас намагатимуться зупинити, затримати, взяти в полон зрештою… Але кров… Кров — носій людської душі, проливати її — великий гріх. — То нам палицями битися, чи що? — єхидно поцікавився Баринов. — Мені однаково, та несолідно якось…

— Ви спеціалісти, ви й думайте, що вони можуть зробити.

— І все-таки зброю ми залишимо, про всяк випадок. Нехай, як ви кажете, тут особливі правила гри, але відчуває моя, гм… відчуваю я, що знайдуться охочі їх порушити. Макс заховав автомат під куртку, наглухо застібнув її і додав: — Це, знаєте, як у виставі: якщо є рушниця, вона обов’язково вистрелить.

Івченко з Бариновим планували взяти до Ревди таксі, а вже звідти зовсім недалеко. На їхній подив, жоден із місцевих халдеїв їхати не захотів. Не справили враження навіть кілька сто-доларових банкнот, які вийняв із портмоне Сашко. Вони довго не могли домогтися в таксистів пояснення такої дивної поведінки, поки нарешті один із них, сивий, уже в літах чоловічок із широким обличчям, не сказав довірливо: — Ніхто туди не поїде, навіть вертольотчики туди не літають, після того як дві «вертушки» розбилися в тих краях. Люди теж там зникають. І місцеві, і прийшлі. Більше — прийшлі.

Він похмуро глянув на банкноту, що її протягнув йому Макс, і заперечно похитав головою: — Не треба. І ось ще… Кажуть… — він перейшов на шепіт, — кажуть, що там, біля Сейдозера, нечисть з’явилася. Знову хвороба ця… як її… Ну, не пам’ятаю, ще мій дід про неї розповідав. Тож, хлопці, я вам не раджу…

Таксист не доказав, махнув рукою і відійшов.

Довелося шукати машину. По доволі тривалих пошуках їм пощастило знайти старенький, але цілком придатний для подорожі в умовах полярної ночі «УАЗик». Власник погодився продати його за півтори тисячі доларів. Від Оленегорська до Ревди — кілометрів зі сто, але довелося кружляти ґрунтівками, переважно розбитими лісовозами та бензозаправниками. Сашко ще раз оцінив передбачливість Баринова — іноді навіть «УАЗику» доводилося щосили гребти колію заблокованими колесами, аби вирватися з чергової ями чи заносу. У цих краях уже панувала полярна ніч. Тридцятиградусний мороз стискав у чіпких обіймах зарості карликових беріз, річки та озера і навіть сніг, який півметровим шаром покривав землю, що не встигла відігрітися за коротке полярне літо. Зірок не було. Майже все небо палало полярним сяйвом, і це було одночасно чудовим і грізним, гнітючим видовищем. — Ніколи не думала, що воно… ось таке, — тихо мовила Наталі, притискаючись до Сашкового плеча. — Воно зовсім не таке, як на фото. — Зазвичай воно не таке, — зауважив Макс, перемикаючи передачу. — Щось надто воно розгорілося, Я такого ще не бачив. — Це Аномалія, — буркнув Штепа. — Вона вже близько і, мабуть, провокує в атмосфері магнітні заворушення. Сашко подивився на його бліде, змарніле обличчя, вкрите крапельками поту.

— Вам зле, Миколо Михайловичу?

— Тисне… Невже ви не відчуваєте, як у повітрі сконцентрувалося щось, як стало важче дихати… Задушливо… Івченко похитав головою. Поки що нічого подібного він не відчував. Було, правда… Але то, скоріше, почуття тривожності, наче десь поряд причаїлася небезпека. І джерелом цієї небезпеки були люди. — Нічого, звикну, — пробурмотів Штепа, ні до кого не звертаючись.

— Ти там поглядай, Максе, — попередив Івченко.

— Угу…

Машина подолала горбатий дерев’яний міст, перекинутий через крихітну річечку, виїхала на перехрестя і притулилася до узбіччя.

— Так…

Баринов увімкнув світло і розгорнув мапу.

— Судячи з усього, ми — на фінішній прямій, Якщо за картою, то ця дорога виходить просто на Ревду, тут кілометрів тридцять, навіть менше.

Сашко глянув на годинник.

— Цікаво, готель там є? Ночувати в машині в такий мороз — приємного мало. — Жодних готелів, — перебив його Штепа, — ночуватимемо лише в церкві, зараз це найбезпечніше місце. Ми в’їжджаємо на територію Сатани, хлопці, тому прошу підкорятися мені беззаперечно. Івченко спохмурнів. У темряві, підсвічені сполохами полярного сяйва, обличчя супутників втрачали живі риси й нагадували античні маски. І за цими масками ховався страх, так само, як і за його власною. Страх був ще немічним, його важко було визначити. Чи боялися вони того, що чекало на них попереду, а чи самих себе?