“Vorwärts”

Який незвичайний, щасливий збіг у думках! Яка зворушлива гармонія! І «Форвертс» так само думає.

На біду, цьому перешкоджають лихі люди. Ці лихі люди, ці баламути, негідники, забіяки — це, звичайно, комуністи.

Не без того, правда, що «Форвертс» нападається і на монархістські організації. Але й тут винні, головним чином, комуністи. Коли б вони не баламутили, то не народилися б і фашисти, а всі поробилися б соціяль-демократами.

Комуністи це те, де «Форвертс» витрачає найбільше темпераменту, він точить крокодилові сльози з приводу сталевого шолома і дойчнаціоналів, він з батьківською суворістю свариться пальцем на підприємців, але, забачивши комуністів, надто ж комуністичну партію Німеччини, він починає плюватись і лаятись як звощик. Волоцюги, ледарі, склочники, вбивці, люмпени, демагоги, лепетуни, невігласи так і сиплються з вуст поважного некапіталістичного буржуа, у кожному нумері «Форвертса» неодмінно має бути інформація про те, як комуністи десь зірвали збори «свобідних профспілок» і навіть улаштували бійку. Другого дня у тому ж «Форвертсі» друкується лист зі спростованням, якому — спростованню — «Форвертс» сам не вірить і скептично похитує головою. Подекуди з'являються і спростовання без коментарів. От, приміром, лист депутата ляндтагу комуніста Голко:

«З приводу статті «Знову напад комуністів — гарненький собі депутат ляндтагу» в нумері 104 abend-у від 2 березня 1929 року я установлюю: невірно, що я першого березня 1929 ввечері в льокалі по Відснакській вулиці 34 організував напад на вірних союзові футболістів клюбу Моабіт, чи брав у такому нападі участь, невірно, що я при цьому проявив особливу ініціятиву, невірно, що я топтав ногами тих, що лежали долі, невірно, що я у розмові з поліцією «героїчно покликався на свою недоторканість» і «якось, незрозумілим чином, був випущений урядовцями, які держалися коректно». Правда ж є те, що я 1 березня 1929 року, коли нібито трапилося все це, уже виїхав з потягом 19.04 ввечері з Ангальтського вокзалу у Дрезден».

Цього листа «Форвертс» майже не коментує і зовсім не заперечує, а завтра знов надрукує повідомлення про якусь бійку.

І треба сказати, що не все з тих повідомленнях — брехня. Бійки справді відбуваються щодня. Клясова ненависть у сучасній Німеччині така, що шукає виходу просто в бійках. Інакше питання, хто перший ті бійки провокує. Але в пивних, на зборах, на вулиці партії б'ються між собою, а «Форвертс» істерично репетує і закликає до порядку. Немає дня, щоб не вбито якогонебудь комуніста, робітника, фашиста, а подекуди й соціяль-демократа, бо не у всіх соціяль-дємократів у Німеччині тече в жилах чорнило, як у соцдекінських вождів. Багато революційного робітництва ще й досі перебуває в лавах соціяль-демократичної партії. Але для «Форвертса» в усьому винні комуністи.

Є, одначе, для «Форвертса» одне світле явище в Німеччині, що цілком урівноважує шкідливий уплив комуністів. Це явище, світле і романтичне, це для «Форвертса» — шуцполіція з її начальником соціяль-демократом Церґібелем.

Ніжна любов до поліції так і сяє з жирного обличчя «Форвертса». Поліція а нього скрізь коректна, героїчна, культурна, самовіддана служниця «некапіталістичної» Німеччини. Дуже докладно, з захватом і замилуванням, розповідається про спортивне свято, спортивні виступи, спортивні досягнення берлінської поліції, відзначається, що було дуже багато публіки, і що спортивне свято поліції мало не абиякий фінансовий успіх. Немає ні сліду іронічної усмішечки, з якою говориться про «буржуазний футбол».

За що ж так любить «Форвертс» німецьку поліцію? І за те, що вона охороняє «некапіталістичний» лад, і за те, що берлінським поліцайпрезидентом — соціяль-демократ Церґібель, але головне за те, що поліція це єдина форвертсівська зброя проти демонстрантів. У Берліні демонстрації заборонені, заборонені саме з бажання і з прохання соціяль-демократів. Коли в «Форвертсі» читаємо заголовок: «Давно пора», то це значить, що в Шлезвіґу якась округа теж у себе заборонила вуличні демонстрації.

Десь у якомусь районі берлінському відбулося комсомольське зібрання. Ідучи по домах, комсомольці пішли колоною і стали співати. Негайно з'явилася поліція і почала розганяти демонстрантів. При цьому виникли суперечки, і комсомольці «навіть почали ставити опір». Тоді поліцай такий то «мусів ужити своєї службової зброї» і поранив комсомольця в ногу. Що сталося з комсомольцем — «Форвертс» не пише, але кінчається замітка тим, що «п'ятьох коноводів заарештовано».

Поліція розганяє комсомольців, що вертаються з піснями додому, стріляє в них і «заарештовує коноводів», і «Форвертс» піддає належну пошану поліції.

Ще одним комуністи дуже дошкулили «Форвертсові». На тих зборах, де їхня меншість, вони подекуди, сівши купою, «починають хором ревти» і не дають вельмишановному товаришеві Уріху балакати. Голова примушений закрити збори, вельмишановний товариш Уріх зостається не висловившись. Робітники позбавлені змоги ще раз почути добре знайому аргументацію. Революція страждає. «Свободу зборів» порушено. «Форвертс» плаче.

Радянський Союз стоїть у «Форвертса» на другім місці. Рідко, дуже рідко він ставиться до нас невтрально, або визнає раптом, що війна Польші проти Союзу була б війна контрреволюційна. А понайбільше нам попадає так, як і німецьким комуністам.

Щонумеру друкуються бабські плітки про наших вождів під заголовками вроді: «Розвал совітської диктатури». Щонумеру з похабним глузуванням розповідається про картковий хліб, про безпритульних, про те, що в нас (який нечуваний жах!) позбавлені права голосу позбавляються також прав на хлібні картки.

Зрідка «Форвертс», крекчучи, висловлює надію, що об'єктивні обставини примусять радянський уряд завести «справжню демократію». Узагалі ж і Черчіл, і принцеса Вікторія для нього устократ ближчі й миліші, ніж «більшовісти».

З куди меншим ентузіязмом «Форвертс» займається іншими хатніми і закордонними справами. Він картає Мусоліні* і його систему перевиборів. Він при цьому трошки компліментує Феррі у таємній сподіванці знову привернути Феррі до «соціялізму». Він вітає студентські маніфестації і заколоти в Еспанії проти Прімо-де-Рівери* і — о диво! — зовсім не гнівається на еспанських студентів за вуличні демонстрації. У Китаї він стоїть за Куо-мін-дан.* Він грозиться, що в Англіі лейбуристи* знову матимуть більшість у парламенті і знову буде їхній уряд. Він радіє з перемоги лібералів в одній окрузі, де раніше завжди мали більшість консерватори. Він дискретно і делікатно мовчить про американські діла. Поважно і глибокодумно він обмірковує той факт, що Дженерал Моторс купили найбільшу на континенті автомобільну фірму німця Адама Опеля. і, обміркувавши цей факт, він знаходить, що, з одного боку, є в цьому дещо невигідне для робітничої справи, і що — з другого боку — в цьому факті є дещо вигідне для робітничої справи.

З приводу президентури Гувера* він одзначає, що американські історики одшукали Гуверів родовід. Виявляється, на радість «Форвертсові», що прадід президента Гувера був німець і що звали цього прадіда Андреас Губер.

«Форверст» дуже радий, що в Німеччині такий прекрасний, справедливий, позаклясовий суд. Він уболіває серцем своїм тільки тоді, коли члена союзу червоних фронтовиків, замість на чотири роки, засадовили лише на чотири місяці: — «За недоведеністю обвинувачення в крадіжці». Союз червоних фронтовиків у нього взагалі на одній дошці з комуністами, і йому дуже болить від цього на серці. Він, «Форвертс». також дуже поважає робітництво. От, приміром, замітка.

«Почесний доктор Віселл.

Синові народу.

До 60-го року народження делегація Кільського університету передала міністрові праці Віселлові призначення його на доктора honoris causa юридичного і державних справ факультету. Це вшанування надасться, як сказано в грамоті: (жирно) «синові народу, що в упертім змаганні піднявся до керівничих вершин, чиє думання і ділання спрямовані на те, щоб органічною відбудовою господарства здійснити ідею єднання всіх, що творять і працюють (“aller schattenden” — надзвичайне німецьке слово для «працювати», що понімає в собі чисто всяку діяльність, хоча б і жандармську), який скупе дозвілля свого життя, повного роботи і відповідальности, віддавав науці і збагатив німецьке народознавство твором «Право і звичай старого ремесництва».