Епік

— Ви дуже люб’язні, — мовив Ерік.

— Анітрохи, панночко, — легенько всміхнувся він, і то була перша усмішка, що майнула його суворим обличчям. — Людям, які зробили цей банк найбагатшим, а отже, й найвідомішим у світі, ми ладні служити геть в усьому.

— Друзі, вибачте, але мені треба йти, — урвав розмову BE.

— Мені теж, — додала Сігрид.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — мовила Інгеборг, — а поки що даймо їм час скласти опис нашого майна. Чи, може, спершу треба порозумітися з джинами?

— Якщо це не якісь хитрощі, — буркнув BE. — Власник банку виглядав таким скривдженим, що BE мерщій поправився: — Це тільки роздуми шукача пригод. Будь ласка, вибачте мені.

BE вколов собі кинджалом великого пальця й, відкоркувавши пляшку, пустив туди цівочку крові:

— Може, досить?

— Авжеж. Цілком досить.

Решта гравців пустили кров і собі.

— Тепер, мабуть, треба перевірити? — запропонував Ерік.

— Можна, якщо хочете, — відповів власник. — Та оскільки кожен джин виконає лише дев’ять завдань, перш ніж здобуде свободу, вам, може, слід почекати, поки з’явиться справжня потреба.

— Еге ж, почекаймо. Ну, до зустрічі, ходімо, — зник BE, а слідом за ним і Сігрид.

— Зараз уже майже пора обідати, тож нам краще піти, — пояснила Інгеборг.

— Нарешті ви лишилися самі, — промовив власник, коли вийшли Б’єрн та Інгеборг. — Я радий. Я хотів поговорити з вами наодинці.

— Справді? — зацікавився Ерік.

— Прошу, йдіть зі мною. — Вони обидва підвелися, але потім власник завагався. — Стривайте. Ні, поки що ні. — І раптом жвавість на його обличчі й розумний погляд зникли, мов хмари, що закривали сонце. Він заціпенів.

— Агов!

— А, привіт, Попелю! Чим можу прислужитися?

— Навіть не знаю. Ви, здається, збиралися поговорити зі мною?

Але, як і кожен НІП, що не отримав належного пускового сигналу, власник просто стояв і дивився порожніми очима.

— Дивно, — промовив уголос Ерік і від’єднався.

Високо над містом зібрався комітет. Годмунд аж трусився від люті, а його обличчя так налилося кров’ю, що Свейн боявся, аби в старого не стався інфаркт. З безсилою люттю Годмунд нетерпляче вимахував зморшкуватими прозорими пальцями.

— Доброго ранку! — відкрила збори Глейд. — Нам треба обговорити лише одне питання — вбивство Інріата, Червоного Дракона, п’ятіркою людей з Гоупа; це ті самі, що як «Остерфіордські гравці» нещодавно мали добрий результат на випускному чемпіонаті. Думаю, Свейн має більше інформації, — повернулась до нього обличчям Глейд.

— Я мало що можу додати. Десь шість годин тому вони дісталися до Ньюгейвена з сімома возами, наповненими драконовим скарбом. Місто влаштувало їм свято, якого не міг не помітити жоден гравець. Вони поклали той скарб до банку.

— Як у біса вони вбили дракона? — дивувалась Брунгільда. — Таж вони лише діти.

— Атож, питання очевидне. Я розмовляв із гоупським бібліотекарем, і він розповів, що вони тренувалися з крилатими драконами. Вони, здається, використали якусь прогалину в схемі нападу деяких створінь, зокрема драконів, схемі, що змушує їх, коли їм завдають приблизно однакової шкоди, міняти ціль і повертатися до того, хто завдав останнього удару. Вони, мабуть, стріляли стрілами і змушували дракона крутитися з боку в бік.

— Повірити не можу, — проказав Годмунд, дуже стриманий під час розмови, дарма що про його гнів свідчили напружена постать і страхітливо вирячені очі. — Невже це просто збіг? Спершу Гоупський округ виставляє команду, яка кидає нам виклик. Потім ми знаходимо там мерзенного вбивцю. А тепер його син убиває дракона. Я переконаний, що їм хтось допомагає, щоб підкопати наш комітет і наше суспільство.

— Це просто здогади, — прокоментував Гальфдан, заглибившись у понурі роздуми.

— Дозвольте мені зробити філософський відступ, — підвівся Годмунд і, спираючись на ціпок, підійшов до великих вікон, що дивились на шиферні та ґонтові покрівлі Майклгарда. — Ми керуємо планетою, де живе десь п’ять мільйонів душ, так? Це мирне, стабільне суспільство. І що підтримує його в такому стані? «Епік»! Право несхитне, економіка міцна, а люди ревно працюють, виконуючи доручені їм завдання. Можливо, ми марнуємо час на «Епік» і в нас є проблеми, зумовлені низьким рівнем технології порівняно з технологією, яку мали перші колоністи, але коли-небудь, через багато поколінь, ми знову зможемо виробляти складні матеріали. А тим часом обов’язок нашого комітету полягає в запобіганні краху економіки та появі злочинності. Повторюю, «Епік» — аж ніяк не гра, — Годмунд обернувся й подивився на членів комітету, зокрема й на Свейна, що відчув на собі той погляд. — Крім того, це й не засіб здобувати захват юрби. — Старий знову прошкандибав до столу й нахилився, зіпершись на спинку свого стільця. — І не механізм здійснення влади. «Епік» — це наша економічна і правова система. Ми не можемо дозволити, щоб вона стала нестабільною. І що ж ми тепер маємо? Найприкріші новини, відколи дехто з вас убив Чорного Дракона. Ба навіть гірше, бо принаймні ви були з нашого кола. А тепер ми маємо селянських дітей, які анітрохи не віддані нашій системі й фактично, відколи ми спровадили у вигнання батька цього хлопця, ненавидять її; і тепер вони володіють багатством, можливо, більшим за багатство Центрального Комітету. Ви бодай усвідомлюєте, що вони можуть вчинити? Вони можуть скупити всі ресурси планети й розподілити їх так, як їм заманеться. Той Гаральд якийсь час був нашим прихованим ворогом, а тепер він має засоби спричинити хаос. І це тільки економіка. А як із правом? Якщо ця молодь знайшла бодай половину предметів, які ми збирали довгі роки, тоді вони можуть кинути виклик правоохоронцям усього світу. Можуть запропонувати, наприклад… змінити склад нашого комітету й забезпечать успіх цієї пропозиції перемогою на арені. — Годмунд замовк, спостерігаючи за присутніми і водночас даючи їм час зрозуміти, про що тут ідеться. — Протягом поколінь наші предки збудували систему, що перебуває в рівновазі. Люди заробляють мідні монетки й витрачають їх на ресурси, які ми зібрали з усього світу. Отже, ті монетки йдуть на наш банківський рахунок, і ми купуємо спорядження для команд Центрального Комітету. Кращої системи врядування, мабуть, не існувало. І, звісно, не було ніяких причин, щоб спалахнула війна, од якої втекли наші предки. А от тепер… Наша система ще ніколи не поставала перед більшою небезпекою, тож слід ужити рішучих заходів.

— Годмунде, попри всю повагу до вас… — заговорила Бека. — Свейн усміхнувся в душі: вона і справді навіть уявлення не має про динаміку ситуації. Адже суперечити Годмундові саме тепер — це політичне самогубство: невдовзі пролунають радикальні пропозиції, і вона сама перетворила себе на мішень. — Про тих людей ми знаємо дуже мало. Може, якщо дати їм місця в університеті, вони прийдуть і допоможуть нам керувати системою? Можливо, це все, чого вони прагнуть? Хлопець, наприклад, мабуть, просто хоче повернути батька. Можна подбати й про це.

— Справді, — лиховісно усміхнувся Годмунд, — це одна з можливостей. Покладання на «Епік» завжди містило в собі ґандж, бо й сама гра може запровадити нестабільність. На жаль, гра кориться власним правилам, а не нашим. Але застережімося од найгіршого сценарію — од їхнього наміру зруйнувати нас.

— У вас є пропозиції? — запитала Глейд.

— Згодом я назву їх, — підніс угору тремтячу руку Годмунд. — Передусім я хочу почути од вас, чи всі ви розумієте, що я кажу. Відколи ваше покоління прийшло до цього комітету, я відчув, що він став млявим. Я терпів вашу поблажливість, бо вона не мала значення. Але тепер я змушений наполягати. Годі гратися!

Трохи почервонівши, Свейн подумав, чи не спрямовує Годмунд конкретно свої застороги проти його намагань розв’язати загадку Epicus Ultima.

— А тепер нехай я почую од кожного з вас, чи розумієте ви всю серйозність кризи? Що існує потенційна загроза остаточно зруйнувати наше суспільство?

— Слухай, старий! — Вольф ніби недбало відхилився на спинку стільця, але його голос тремтів од намагань тримати його під контролем. — Не намагайся залякати нас. — Несмілива Бека аж зойкнула, почувши такі слова, і Вольф усміхнувся: — Ти, звісно, маєш право на свою думку і право висувати пропозиції, але не думай, ніби ти керуєш нашим комітетом.