Пірати Співучих островів

— Не хвилюйтесь, дядечку, ми нікуди. Сидітимем тут, як пні, і ніщо не стукне нам у голову.

10

Лихої години я промовив ті слова, бо дядечко ще не зник на дорозі, як нам уже щось стукнуло. Уздріли ми вузесеньку стежечку, що бігла понад озером. Нема нічого зрадливішого, як отака вузенька стежка, що веде невідомо куди. Одразу на покусу підводить: чи не зазирнути тільки за перший поворот, побачити... Нас теж нечистий спокусив, от і заходилися ми спочатку кидать у воду камінці млинчиками, а потім не знати як опинилися на стежці, і ноги самі понесли нас далі...

Відійшли трохи й зненацька уздріли на озері якогось чоловіка в човні. Він стояв і плавними рухами закидав у воду невід. Був якийсь чудернацький на взір. Широкі штани з коричневого сукна, біла сорочка без коміра, густенна каштанова борода — хоч сам ще молодий,— а на голові — невеличкий коричневий чепчик.

— Що за проява? — прошепотів я до Іва, коли ми зупинилися за сосною.

Іво таємниче глянув на мене.

— Фіу-у-у... Я вже знаю. Це, либонь, пустельник.

— Справжній, чи той, про людське око?

— Про людське око, звісно! Певно, приїхав із Петроваца продавать туристам черепашки...

В цю мить пустельник насилу витягнув невід, у якому тріпотіла велика риба.

— Зубатка! — шепнув Іво.

— Звідки ти знаєш? А може, сазан...

— Сазанів тут немає, і закрий рота, бо сполохнемо.

— Зубатку?

— Ні, пустельника.

Тим часом пустельник вийняв рибину з невода і поклав її в дерев’яну скриньку, що плавала біля човна.

— Ласун, — мовив Іво, — хоче мати зовсім свіжу рибу.

— Цікаво, де він живе? — запитав я по хвилі.

— Як це — де? В своїй келії.

— А де ж та келія?

— Коли б я знав! У всякім разі десь поблизу дороги, щоб туристи могли туди заходити і дивуватись. Зрештою, зажди хвилинку, зараз узнаємо.

Узнали, тільки не зараз, бо пустельник не квапився. Ще раз закинув невід і витягнув ще одну рибину. Коли риби вже було майже повна скринька, він сів за весла і поплив уздовж берега. Незабаром човен зник за прискалком, а нам аж свербіло з нетерплячки — що буде далі.

Побігли стежкою на прискалок і звідти побачили човен. Він гойдався біля самого берега, прив’язаний до сосни. Був порожній.

— Ну й показав нам носа! — прошепотів я. — Тепер шукай вітра в полі...

— Либонь, пішов до своєї келії, — догадувався Іво.

Ми обережно рушили до човна і вже підійшли до нього, коли це з кущів несподівано виринув пустельник. Уздрівши нас, він став мов укопаний. І ми теж стали мов укопані, і стояли б так, може, й годину, коли б пустельник не озвався перший.

— Слава господу богу... — мовив дуже набожно, як і личить пустельникові.

— На віки віків,— одказав Іво.

— Добрий день,— випалив я, бо якщо це був пустельник про людське око, то йому байдуже, як я до нього поздоровкаюсь.

— Гарний день, — промовив пустельник.

— Гарний,— відповів я.— Тільки страшенно жарко.

— І варто б викупатись, — усміхнувся той пустельницьким усміхом — чи то весело, чи сумно.

А Іво на це ні в тин ні в ворота:

— Хіба пустельники купаються?

Бородань добродушно всміхнувся:

— Коли дуже жарко, то навіть пустельники шукають прохолоди.

Іво вдавав із себе наївного, буцімто він нічого не відає і не догадується, а тим часом зиркав на мене і значливо підморгував.

— Перепрошую,— сказав він,— а де ваша келія, нам так хотілося б побачити її...

Бородань трохи ніби здивувався, а потім усміхнувся. (Певно, подумав, що ми дамо йому грошей).

— Недалеко,— відповів.— Можу вас перевезти, якщо хочете.

— Це здорово! — вигукнув я.— Ще ніколи в житті не бачив справжньої келії! Один раз, правда, бачив фільм про пустельника, який закохався в доньку одного князя, і потім був страшенний скандал...

Бородань розсміявся.

— Звідки ти, сину? — спитав він по-батьківському.— Чую, розмовляєш не по-нашому.

— Я з Варшави. Тільки у Варшаві немає пустельників. Колись нібито був один, але я його не бачив.

Як тільки наш милий пустельник почув, що я з Варшави, обличчя йому засяяло приязню. І я дійшов висновку, що в Югославії навіть пустельники дуже люблять поляків. Чекав, коли бородань почне декламувати вірші Міцкевича, але він, замість читати вірші, сказав:

— Залазьте, хлопці, в човен.

Я глянув на Іва.

— А дядечко? — запитав.

Іво скривився як середа на п’ятницю.

— Дядечко? — Видно було, що він не хотів утретє гнівити дядечка, а водночас його дуже тягнуло до тієї келії, і доводилось боротися з самим собою.

Я теж боровся, але за хвилину мені сяйнула прекрасна ідея.

— Дядечко наймає осла і, сподіваюся, найме його не скоро...

— Авжеж,— підхопив Іво.— Хтозна, чи осел буде на місці. Певно, дядечко зайде ще до корчми...

— Зайде до корчми, щоб роздивитися,— підхопив я, ще дужче зрадівши,— а ми тим часом оглянемо келію.

Не вагаючись більше, посідали в човен, пустельник узяв весла, і ми рушили. Спочатку пливли уздовж берега, а тоді повернули до маленького острівця, який зненацька виринув попереду. Видно було його круті скелясті береги, а над скелями — плетиво зелених піній.

— То ви мешкаєте на цьому острові? — озвався Іво.

Пустельник тільки головою кивнув.

Іво пустотливо примружив око і випалив:

— Ви тут мешкаєте тільки для годиться?..

— Не розумію тебе, сину мій.

— Просто щоб замилити туристам очі?

Пустельник опустив весла — руки йому опали.

— Що ти вигадуєш, сину мій?

І він мав слушність. Забагато вже Іво дозволяв собі! Мало того, що схотів побачити келію, так ще й почав робить такі зауваги. Мені хотілося врятувати становище, от я й сказав мимохідь:

— Він не розуміє, що коли ви вдаєте, то не всі повинні про це знати.

Очі бороданеві закруглилися з подиву.

Іво засміявся.

— Гаразд, гаразд. Я знаю одного пустельника з острова Свети Никола. Тільки він не вдає з себе такого невинного, як ви, пане.

Я думав, що бородань посеред озера викине нас із човна, аж ні, не викинув — видно, мав добре серце; тільки обличчя йому споважніло, і він так дивився на нас, ніби вгледів на наших головах щонайменше бузькові гнізда. Потім кріпко схопив весла і погнав човен до острова. Становище було трохи ніякове, зате місцевість — прегарна! Ми якраз підпливали до острівця. Озеро було спокійне, на воді довгим шлейфом тягнувся слід нашого човна, а скелі аж палали в сонячному промінні.

Чудовий острів, і на острові озеро, а на тім озері — ще один острівець. Я міг би припустити, що на тому острівці ми побачимо ще менше озерце, а на озерці... і так без кінця-краю.

Та ось ми й дісталися до берега. Пустельник перший вискочив з човна, прив’язав його, а ми, збентежені, сиділи ні в сих ні в тих. Одначе діватись нікуди — довелося зійти на берег.

Ми побачили в заростях невеличку халупку на кам’яному підмурку.

«Келія», — подумав я.

Іво теж так подумав, бо шепнув мені:

— Мабуть, там у нього склепик, а в склепі — вино, саламі і транзисторний радіоприймач.

Але то була не келія, бо коли бородань одчинив двері, ми побачили всередині старі весла, неводи, гаки і красивий човен, що стояв на козлах. Бородань на мить зник у сутінках халупи.

— Обдурив нас, — прошепотів Іво.— Нема ніякої келії.

— Зажди,— шикнув я.— Ще може статися...

І — хай йому лихо — сталося! За хвилину з халупи вийшов наш бородань, і ми ошелешено вирячили очі: наче й він, тільки геть інший! У коричневій чернечій сутані з каптуром, підперезаний білим шнурком, на грудях — великий хрест. Справжнісінький монах, їй-бо! Я гадав, що ми провалимось крізь землю від сорому, але ніяк було провалитися, бо стояли ми на твердій скелі. Отож треба було або тікати, або щезнути, розчинитись у повітрі.

— Чого ви так витріщились? — запитав монах.

— Бо... бо...— промурмотів Іво,— нам страшенно прикро. Ми думали, що ви, пане монаху, не монах, а пустельник, який удає пустельника...