Пірати Співучих островів

Ми пливли понад берегами Млета, і здавалося, що тому острову кінця-краю немає. Нічого дивного! Адже довжина його — тридцять сім кілометрів.

Що довше тривала подорож, то таємничіше ставало. Береги обривистими скелями спадали просто в море, над ними пнулися вгору карликові сосни, а вище здіймалися круті схили, порослі дикими кущами, і знову — руді, сливе червоні скелі. Острів був грізний, неприступний. Я не міг собі уявити, як у такому пустирищі живуть люди. Отож запитав про це старого Паладу.

Достославний морський вовк, якому на суші не закривався рот, сидів тепер мовчазний і задуманий.

— Побачиш,— одказав знехотя.

І справді, незабаром серед берегових скель ми завважили вузьку протоку. Палада повів човен між урвистими берегами. І ми зненацька опинилися у цілковитій тиші. Вітрило залопотіло й безсило повисло. Якусь хвилину ми ще пливли за інерцією. Аж коли перетнули протоку, вітер знову надув вітрило і штовхнув човен на збрижену воду затоки.

Пливли повільно серед архіпелагу маленьких острівців. Вони скидалися на зелені гриби, що виростають з темно-синьої води. Береги їхні білі, вапнякові, а шапки — зарослі кучерявими соснами і тамариском. Коли ми проминали маленький острівець, я знову почув дивну музику цикад. Співали дерева, співали цілі острови.

І було дуже гарно й так романтично, що в голові самі складалися вірші. Записати їх я не мав часу, а жаль — може, виникла б якась фантастична поема про Співучі острови.

Старий Палада обережно вів човен. Мусив пильнувати, щоб не наскочити на скелі. Сидів біля керма й міцно тримав трос бома. То натягував його, то попускав, а вітрило ліниво ловило слабкий бриз і штовхало човен через затоку.

Раптом з-поза зелених сосен показалася струнка дзвіниця. Майже тої самої миті вдарив дзвін. І чудовна тиша сповнилася його сріблястими звуками.

— Полаче,— мовив Палада.

Незабаром із зелені виринуло біле містечко. Серед кипарисів, піній, агав і оливкових садів воно було мов іграшкові кубики, розсипані над волошковим дзеркалом моря. Кілька білих вітрил удалині сунули по воді, мов паперові трикутнички. Чайки знялися з берега. Прилетіли до нас, і ми з Івом кидали їм у воду шматочки хліба.

— Бачиш, — озвався Палада,— навіть на цьому суворому острові живуть люди, а ти думав, що тут пустиня. Легенда розповідає, що в стародавні часи тут були піратські кубла...

— От і добре,— засміявся дядечко,— можемо сміливо вдавати з себе піратів.

— Пірати Співучих островів,— додав я замислено, бо був геть зачарований тим чудовним куточком.

9

Невдовзі ми дісталися до пристані, пришвартували «Тайфуна». Старий погнав нас до роботи — треба було вивантажити частину кавунів і одну бочку вина. Скінчилося dolce far niente, тобто солодке неробство. Закачали ми рукава, поставали вряд; дядечко подавав мені, я — Івові, Іво — нашому капітанові, а той справно складав великі зелені кавуни у красиву бурту.

Приємно, пробайдикувавши кілька днів, попрацювати. Отож і махали ми здорово, аж піт очі заливав. Палада тільки погукував:

— Давайте, давайте, паничики! Більше духу, дженджики!

А дядечко сміявся і покрикував:

— Кавуни солодкі, свіжі! Раз, і два, і три!

Незабаром ціла бурта кавунів, майстерно викладена, мов піраміда, виросла на кам’яній набережній.

— Досить! — сказав старий Палада. — Тепер можете оглядати Полаче, а я маю ждати покупців.

Дядечко витер піт з лоба.

— Заночуємо тут?

— Аякже,— відповів морський вовк.— Не плисти ж уночі на Ластове.

— В такому разі треба знайти якесь пристойне місце для табору. Я не спатиму на кавунах.

— Жичу успіху! — гукнув Палада.

Дядечкові зайве було жичити успіху, бо він, як відомо, майстер знаходити найкрасивіші місця під сонцем. Але, перш ніж знайти таке місце, ми відкрили фантастичні руїни старого римського палацу. Власне, їх і не треба було відкривати. Вони стояли на самому березі моря, а під мурами їх тулилися, мов гнізда ластівок, маленькі далматські будиночки.

Серед руїн кишіли туристи.

Страшенно подобалися їм ті руїни, бо туристи, знай фотографували та фотографували. Тільки й чути — клац, клац! Це ж такий нині туризм. Людина їде за тисячу кілометрів, аби лиш зробити тисячу й один знімок. Такий турист-фотограф не має часу ні пообідати, ні покупатися в морі, він усе ходить і клацає. Потім вертає до Парижа, Лондона, Франкфурта і хвалиться, де то він бував і що видав, а сам, власне, нічого не бачив, бо дивився на все через об’єктив свого фотоапарата.

Зате дядечко любив усе оглядати власними очима, любив задуматись над красою природи, помилуватися прастарими руїнами і все глибоко пережити. Я теж замислився, бо думав, що світ — напрочуд таємничий. Сиджу собі на мармурі і думаю, відкіля він тут узявся? Хто зводив ці сміливі будівлі? Хто мешкав у цих розкішних палацах?

Стародавні римляни, звісно. Але які вони були? Що думали? Як жили? Одне можна сказати певно: велося їм незле, якщо мали такий літній палац на далекому острові! Любили добре поїсти й попити. Купалися щодня в термах, а бенкетували, кажуть, лежачи. (От іще божевільні! Це ж дуже незручно!)

Словом, жили собі як у бога за пазухою і на все плювали, бо мали тьму-тьменну рабів та рабинь, які за них працювали, а найголовніше те, що римляни владарювали сливе над усім світом. А отак скінчили... Зосталися самі тільки руїни, та легенда, яка витає над ними.

Думали ми над тими руїнами, але недовго, бо коли скрізь крутяться туристи з фотоапаратами, то думати важко; отож дядечко гнівно пирхнув і сказав:

— Отруюють людині життя! Рух — як у Варшаві в години пік. Тікаймо звідси!

І ми втекли куди очі бачили. А очі тим часом побачили виноградні лози, бо за Полачевим розкинулись виноградники та оливкові сади. Там було тихо, тільки цикади вигравали в сріблястому листі.

— От клопіт! — озвався дядечко.— Варто було б такої місячної ночі прийти до тих руїн і трохи подумати.

Мені вельми сподобалась ця ідея, от ми й постановили вернутися до руїн уночі, коли їх припорошить блідо-зелене сяйво місяця і вони будуть ще таємничіші.

— А тепер, мої любі, я покажу вам щось набагато красивіше од руїн і нескороминуще.— Обличчя дядечкове стало таємниче, і нам закортіло узнати, що він покаже. Але дядечко — ні пари з уст, бо хотів нам зробити несподіванку.

Гаразд, несподіванка — то несподіванка. Я люблю несподіванки, отож не надокучав йому.

Пішли ми за дядечком. Він вів нас вузькою дорогою, вимощеною кам’яними плитами. Дорога помалу піднімалася поміж оливковими садами. Земля навколо була червона, спечена сонцем, далі тягнувся старий ліс. Отож ми йшли в тіні, не відчуваючи духоти. Раптом серед прегарних, похилених над скелями піній щось блиснуло, мовби сонце відбилось у дзеркалі. Перед нами лежало блакитне озеро.

— Дядечку! — закричав я.— Це ж фантастичне озеро на острові! Звідки ви взнали про нього?

— Мені сказав наш Палада.

— Ну й вразили ви нас! — гукнув Іво.

— Оце несподіванка!

Ми спустилися нижче і стали на березі. Вода була голуба і прозора — на дні видніли великі білі камені,— а дерева темнозелені. Навколо панувала тиша. Ми стояли, зачаровані. Ніхто не потрапив видушити хоч слово. Перший озвався дядечко:

— Чудове місце для табору.

— І для плавання,— додав Іво.— Дно добре видно. Отут, мабуть, риби!

Місце було просто вимріяне, тільки ми, на жаль, не взяли з собою ні намету, ані харчів; як же тут отаборишся? Я гадав, що дядечко зараз же вирядить нас по той пекельний мішок, але наш чародій змилосердився.

— Ви тут почекайте на мене, — сказав,— а я скочу, заберу спорядження.

— Можу вам допомогти...— запропонував Іво.

— Ні, дякую, впораюся сам. Найму віслюка, і на ньому притягну все. А ви сидіть на місці, щоб мені знову не довелося вас шукати.