Пірати Співучих островів

На пляжі англійці, німці, французи нічим не різняться один від одного, і, якби вони не роззявляли рота, можна б подумати, що то мешканці островів Фіджі. Лежать на пляжі так ліниво, мов риби, викинуті на берег, а жінки діляться плітками й балакають про моди. І це називається життя!

Ми принаймні не балакали про моди, а просто наминали югославське морозиво на шведські гроші. Далебі, наш швед був людиною з розмахом. Не церемонився. Замовив великі порції морозива й по пляшці фруктового соку. А ми поводилися, як правдешні англійці, вдавали, ніби нам до всього байдуже, і їли мовчки.

Душа-хлопець той швед! Хотіли його живцем спалити, а він їх за те пригощає, та ще й радується. Ми теж могли б радуватися, але в такому шикарному готелі це не личило, отож кожен тільки думав, коли нарешті ми викуримо справжню люльку миру.

На нещастя, з’явився пан Ренлюнд. Він був саме такий, як я і уявляв собі — схожий на того шведа, котрого я бачив на одній картині. Майже такий самий, тільки без вусів і чисто поголений. Просто пан Ренлюнд із Мальме.

Уздрівши шість порцій морозива, він, мабуть, омлів, а проте йому не лишалося нічого іншого, як усміхнутись і подати кожному руку. Що, зрештою, для арматора з Мальме шість хоча б навіть найбільших порцій морозива! Це для нього дрібниці. А для нас дрібниця подякувати. Кожен зробив це на мигах, а Геля, яка нібито вже почала вивчати англійську мову, сказала: «Thank you».

А потім було вже зовсім чудово, бо всі пішли на пристань, і пан Ренлюнд по дорозі так нас полюбив, що навіть узяв для нас напрокат моторний човен. Спершу хотів і собі їхати, але Свен швидко розрадив його. І тоді я збагнув, що в Мальме, а то й у всій Швеції не так, як у нас: там батьки слухаються своїх синів. Добре в тому Мальме!

Плем’я Чорних Стоп, котре доти полювало на бізонів і здирало скальпи з блідолицих, враз обернулося на піратів і захопило моторний човен. Вигукуючи: «Гей, на море! Грабувати кораблі!», — ми відчалили од берега. Тато Ренлюнд зостався на пристані. Вимахував руками, щось кричав по-шведському. З розпачливих жестів і вигуків можна було зрозуміти: він застерігає нас, аби не пливли дуже далеко. Ніхто його не слухав.

До мотора сів Іво. Він тримався як справжній керманич та бувалий морський вовк.

— Куди попливемо? — запитала Геля.

— На острів Свети Никола.

— Е-е...— скривилася дівчина.— Я думала, трохи далі.

— Бензину мало.

— То нападемо по дорозі на танкер і заправимось, — жартував Марко.

Іво не любив жартувати, отож сказав, аби ми не дуріли. Зробимо гарну прогулянку на острів Свети Никола, до хатини пустельника.

— Це чудово! — скрикнув я.

— Власне, він і не пустельник,— пояснив Іво.

— То все-таки пустельник чи не пустельник?

— Пустельник про людське око і тільки сезонно.

— Чому «про людське око»?

— Бо, власне, мешкає він у Петровацу, а на літо перебирається на острів, аби іноземцям було що оглядати.

— А що він там робить?

— Та нічого. Продає поштові листівки, черепашки, і йому страшенно нудно. А коли йому нудно — йде до пивниці, попиває вино та слухає радіо. При людях не слухає, бо пустельникові не личить.

— А йому дають гроші?

— Дехто дає, але він не хоче брати динарів, воліє долари.

— Це чудова посада для дядечка! — вихопилось у мене.— Ото був би пустельник!

Я подумав, що то був би прегарний вихід із нашої скрути. Це ж якраз на дядечка — нічого не робити, а тільки філософствувати і розмишляти. Дядечко буде пустельником, а я — хлопцем, якого він прихистив з милості. І ми продаватимемо черепашки. Геніальна ідея! В такий спосіб можна розкішно прожити літо.

Ми відпливли вже далеченько. Позаду ще видніли білі стіни готелю «Мілочер», кипариси, скелі, оливкові гаї, білі будиночки, серед зелені, а вище — високі гори, осяяні сонцем, наче вилиті з розплавленого металу. І небо — чисте, глибоке й таке блакитне, як ото на листівках. Праворуч, мов призма золотих кубиків — прастарі будинки на острові Свети Стефан, а з лівого боку — затока, оточена перснем зелені і золотим обручем гір.

Раптом Гелі спало на думку зупинитися й покупатись у чистому морі.

Іво одразу ж вимкнув мотор. Стало тихо. Тільки чути було, як плещуться хвилі об човен. Я оглянувся. Берег уже ледь маячив. Кілька чайок ширяло над нами, а в затоці білі вітрила, наче вирізані з паперу трикутнички, повільно сунулися на тлі скель.

Іво перший став на прові й скочив. Плив під водою, і мені здалося, що він рухається в прозорому склі. Відплив далеко од човна, перевернувся на спину і спокійно лежав.

Потім усі стрибали з човна у море, — як хто вмів. Я хотів скакнути з фасоном, головою, звісно, а натомість боляче гепнувся животом. На щастя, ніхто цього не зауважив. Ми плавали круг човна. І було справді прегарно! Під нами глибочінь, над нами небо, сонце, вітер, і ми плюскалися, мов риби!

Було б іще лучче, якби ми могли побачити пустельника з острова Свети Никола, та, на жаль, коли ми знов усі позалазили в човна, виявилося, що не можна запустити мотора.

То був солідний підвісний мотор із тросовим стартером. Трос треба окрутити навколо шківа стартера, а тоді рвучко шарпнути, щоб шків почав крутитися. Просте діло. Просте, ясна річ, тоді, коли шарпнеш — і мотор заведеться. А наш не хотів заводитись. Шарпав Іво, Марко, Свен, шарпав я, шарпала навіть Геля, аж шкіру на пальцях позривали, а те вперте бидло і не здригнулось. І це саме у чистому морі!

— Може, кінчився бензин? — сказала Геля.

Іво перевірив. Ні, пального ще досить.

Заходилися ми шарпати знову. Та все марно — мотор мовчав, як зачарований, а нам просто руки опадали.

Що ж робити? Чисте море, а ми в маленькому човні з мотором, який не заводиться, хоч плач.

13

Ніхто з нас не знав, що роблять кинуті напризволяще люди після аварії корабля. Навіть Геля не знала, хоч вона була вождем Чорних Стоп. Ми геть розгубилися, а коли розгубишся, звісно, ніщо путяще на думку не спадає.

— Якби весла... — замислено озвався Іво.

— В такому моторному човні весел немає, — зауважив Марко.

— Подивимось! — Іво почав нишпорити по палубі. За хвилину, радісно скрикнувши, він витягнув невеличке весло.

І враз нас пойняв бойовий дух. Узялися ми веслувати. Одначе це було не так просто. Маленьке весло, великий човен, до того ще й без керма, бо за кермо в таких човнах править гребний гвинт підвісного мотора. Коли хтось із нас веслував з лівого боку, то човен круто повертав праворуч, а коли з правого — ліворуч. Просто танець на місці та й годі! Ми не просунулися вперед навіть на кілька метрів. Зате помітили, що вітер віє од берега і течія, хоч і помаленьку, відносить нас далі й далі в море.

От халепа! Бойовий наш дух одразу згас, тим паче, що сонце хилилося до заходу і вже поволі надходила ніч. Цього тільки бракувало!

— Хлопці! — озвалася Геля.— Головне — це не втрачати надії.

— І не занепадати духом, — додав Марко.

— І держати фасон,— докинув я, а сам відчував, що й надію втрачаю, і духом занепадаю, і не держу фасону.

— Треба все-таки щось робити,— знову замислено мовив Іво.

— Не можемо ж ми цілу ніч отак сидіти. Течія занесе нас далеко, а потім...— він не докінчив, бо, мабуть, не хотів нас лякати.

— У мене є ідея! — вигукнула Геля.— Я читала, що люди, які зазнали морської катастрофи, пускають світляні ракети.

— Ну й пусти,— глузливо засміявся Марко.

Свен теж хотів щось сказати, але не сказав, бо все одно ми його не зрозуміли б.

Гарне становище, нічого не скажеш! І все через Гелю, якій засвербіло покупатись у чистому морі! А втім, лихо його знає, через кого! Тепер це байдуже. Замість побачити пустельника на острові, ми пливли невідомо куди — нас односила морська течія.

Незабаром сонце сховалося за обрієм, море потьмяніло, застигло. Зробилося похмуро і грізно.