Страница 23 из 41
Найпрекраснішим з усіх був дядечко Леон. Він перший вискочив з човна, незважаючи на «глибочінь», яка розкривалася перед ним. Шубовснув у воду аж по пахи, але що то для варвара, котрий ще здалеку чує запах крові та вина!
Отож він пирхнув раз, другий, руками розгорнув хвилю і перший видерся на скелю. Зловісно закричавши, підняв меч, був уже готовий сіяти навколо себе жах і руйнацію,— аж тут оператор перестав знімати.
Скінчилася ця сцена. Ба сказали навіть, що все було марно, бо в розпалі бою один вояк не зауважив, як йому зсунулася перука, і, замість левової гриви, на плівку зняли наймоднішу зачіску з косим проділом.
І ось настала найважливіша мить. Мали знімати окремий епізод, у якому грав тільки дядечко. Спочатку режисер італійською мовою пояснив становище. А воно було таке. Дядечко, вбиваючи і грабуючи, забігає в глухий завулок містечка. Раптом з одного дому вискакує жінка. Очі дядечкові наливаються кров’ю, і він кидається на жінку...
— Ви, пане, добре зрозуміли становище і пройнялися його настроєм? — запитав режисер. — Отже, починаймо! Вибігаєте з-за рогу, мчите до будинку. А ви, пані, — мовив він до акторки, яка грала нещасну жінку, — виходите он з того дому. Побачивши солдата, волаєте з жаху. Ви, пане, хапаєте її за горло... Можемо спробувати?
— Можемо! — гукнув дядечко.
Все було готове: режисер сидів на складаному дзиглику, оператор стояв біля камери, а в повітрі висів жах.
Дядечко перевершив сам себе! Тільки-но режисер дав знак, він вискочив із-за рогу, мов роз’юшений іспанський бик, і так страшно заревів, аж мурашки всім по тілу побігли. А тоді геть знесамовитів. Схопив жінку за горло з такою силою, що та осіла, мов нежива.
— Не так сильно, пане, бо ви мене задушите!
А режисер закричав:
— Стоп! — І перестав знімати в найдраматичнішому місці, коли дядечко стискав пальці на горлі нещасної.
— Не так! Не так! — волав режисер. — Ви все робите, як сучасний гангстер, а не як варвар! Чого ви так витріщаєте очі й кривите обличчя? Повторімо цю сцену ще раз. Тільки, прошу, більш природно. Ось я вам покажу...
А тут дядечко як гарикне:
— Що там ви мені покажете! Я знаю краще за вас!
Режисер пополотнів.
— Виявляється, з вами не можна працювати...
Дядечко здер з голови руду перуку і швиргонув її на старожитний брук.
— Чорт з вами! — гукнув він по-польському.— Шукайте собі когось іншого! Не хочу ваших доларів, і дайте мені спокій! Я не робитиму з себе блазня! — Сказавши це, він високо підвів голову і повною гідності ходою рушив у порожню вуличку, а старожитні мури з фанери просто оніміли від подиву.
Так скінчилася коротка кінокар’єра мого дядечка.
11
— Чорт з ними! — пирхнув дядечко, коли ми вертали до готелю.— Той макаронник хотів мене вчити, як треба грати цю сцену! «Чого ви так витріщаєте очі?» Ловкий, га? «Не кривіть обличчя!» Я б йому перекривив! Уявляю собі, що то вийде за фільм! Дурний, як сало без хліба! — сердито плюнув і довго не міг заспокоїтись; а коли нарешті заспокоївся — розсміявся: — Щастя, що хоч так скінчилося! І що мені, старому коневі, вроїлось у голову! Ще бракувало, аби в Варшаві мене висміяли...
Оце вам і весь дядечко!
А мене аж тіпало, бо пропали всі мрії про дальшу подорож по теплих і екзотичних водах Адріатики. Здавалося, двісті доларів уже лежали в нас у кишені, ми могли мріяти й планувати. А тепер лишилось єдине — спакуватися й повертати голоблі додому. Втім, як його повертати, коли дядечко останні гроші проциндрив на горіхове морозиво та виноград...
— Двісті доларів — це все-таки гроші, — мовив я.— Що тепер ми робитимемо?
— Те саме, що й учора, — втішився невдатний вікінг.
— Все-таки ви, дядечку, легковажні. Навіть мама, котра так любить вас, каже, що ви не відаєте, на якім світі живете.
— А хто з нас відає? — глибокодумно спитав дядечко.— Присягаюся — мама теж до пуття не знає. А ти знаєш? Ще недавно люди думали, що земля пласка, а сонце на ніч ховається в океан...
— Цікаво, що тепер нас порятує. Певно, фотоапарат,— зауважив я ущипливо, — бо нічого іншого не бачу.
— Прекрасна думка! Я б сам ніколи не додумався. У мене ж дома є ще один.
— А я, дядечку, не дозволю вам робити дурниці!
— Це ж мій апарат.
— Так, але ви продасте його за півціни. Якщо ви продасте апарат, то я повертаю до... до... Варшави.
— Будь ласка,— відмахнувся дядечко.
— І... і не хочу вас більше знати.
Не знав дядечка аж до готелю. А біля готелю мусив знову признатися до нього, щоб він урятував шведа. Бо зненацька я побачив на смерть переляканого хлопця, прив’язаного до шовковиці; під ногами в нього — купа сушняку й трави, а навколо — ліс томагавків і дикі обличчя червоношкірих.
— Скажи цьому смердючому койотові,— кричав ватажок до кирпатого Марка,— що коли він не позичить нам водних лиж, то ми спалимо його живцем, а прах його розвіємо по вітру.
Марко сказав, що мав сказати, але швед нічогісінько не второпав. Зиркав, як баран у аптеці, і жахливо кривився.
Побачивши нас, коли ми вилазили з мамута, він глянув благально і щось простогнав по-англійському.
— Шляхетний вандрівцю,— мовила до дядечка Геля, — будь великодушний і переклади нам його мерзенні слова, бо ми нічого не розуміємо.
— Це добре! — вигукнув дядечко.— Власне, те саме каже й він. Не тямить, чого ви од нього жадаєте. І пустіть його, ради бога, ви ж бачите — він весь трясеться.
— Ми хочемо, щоб він позичив нам водні лижі і покатав нас моторним човном.
Дядечко все переклав, а тоді вислухав бранця. Виявилося, що в полоненого немає ні водних лиж, ні моторного човна, а вчора він їздив на лижах, позичених у готелі. І взагалі він дуже здивований...
— Бреше! — гукнув Марко.
— Хоче обвести нас круг пальця!
— Його слова — наче вітер!
— Не вірте йому! — залунали грізні окрики.
Дядечко зсунув із лоба капелюха, почухався за вухом і сказав:
— Чого ви йому не вірите, шляхетні вожді! Хіба ви не бачите по його невинних очах, які блищать, мов двоє спокійних озер, — хіба не бачите, що кожне його слово — правда? Хіба вас обманув коли цей блідолиций трапер, котрий мешкає в білих стінах над морем? Викуріть з ним люльку миру, і тоді духи ваших предків пошлють вам на ловах багато звірини.— Дядечко промовляв так гарно, що швед, хоч і не тямив його мови, роззявив рота із захвату й дивився на дядечка як на визволителя.
— Можемо викурити, — озвався вождь.
— Ти б з кожним курила! — крикнув Марко.
— Замовкни, Кривавий Яструбе! — гримнула Геля.— А втім, мені вже надокучило бавитися в індіян. Одв’яжіть його!
Швед стерявся. Я гадав — він кинеться дядечкові в ноги й цілуватиме їх, аж ні — не цілував, а тільки явно жалів, що та забава так швидко скінчилася. Як би не було, він дуже хотів знати, що з ним зроблять.
Чудовий хлопець! Замість дати клятву помститися він подав кожному руку, представився і запросив нас до готелю викурити люльку миру. Його звали Свен Ренлюнд, приїхав він з Мальме, а батько його був арматор, тобто такий тип, що має власні торгові судна і грошей — як сміття; хворів на ішіас, тому кожне літо їздив у теплі краї вигрівати на сонці старі кості.
Ми довідалися про це од Свена з допомогою дядечка, та коли дядечко відійшов, ми не могли вже розмовляти про ішіас старого Ренлюнда, бо не тямили ні слова англійською мовою, не кажучи вже про шведську. Отож повернули до прадавньої мови і спілкувалися на мигах, руками.
12
У готелі «Мілочер» було страх нудно, а найгірше, що ми мусили вдавати добре вихованих і поводитися відповідно до savoir vivre[20] із журналу «Пшекруй». Все тут — міжнародне і, либонь, у найкращому стилі. Передусім — міжнародне товариство: на кожному кроці то англієць, то німець, то француз. Усі гості — товстосуми, бо — як сказав мені Іво — за одну добу тут платять дев’ять тисяч динарів од душі. І за що? За те, що тільки лежиш на сонці та засмагаєш.
20
Savoir vivre (франц.) — уміння жити, житейська мудрість.