Страница 15 из 41
Весь світ треться об ці кам’яні домочки, а вони стоять, повростали в скелі, як стояли, мабуть, багато віків тому...
Я був би геть задумався, але раптом зауважив, що дядечко з першокласного асфальтового шосе звернув на кам’яну дорогу, таку вузьку, що там насилу розминалися два віслюки.
— Куди ми їдемо, дядьку? — вигукнув я, пойнятий жахом.
— Не знаю! — сміючись, крикнув у відповідь дядечко.— Мені дуже подобається тут. Місцевість трохи схожа на марсіянську.
— Ви були на Марсі? — пожартував я.
— Авжеж. Хіба ти не пам’ятаєш, я навіть прислав тобі листівку з видом на міжпланетний простір.
Я уявив собі дядечка на Марсі. Був певен, що й там він поводився б так само, як на Землі. Губив би гроші, братався б з кожним марсіянином, угощав би їх вином, співав би партизанських пісень і не оженився б навіть з найвродливішою марсіянкою.
Тим часом ми їхали через справжню марсіянську пустиню. Над нами — скелі, під нами — скелі, і дорога то вгору, то вниз, а там далі, внизу, поміж скелями щохвилі блискало сріблясте дзеркало озера. Я ждав, що колеса мамута ось-ось ковзнуть з дороги і ми полетимо в прірву.
А дядечко гнав як на погибель. Бідний мамут весь трясся, скреготів, пирхав, мов замучена шкапа. Дядько наспівував собі всякі арії з «Ріголетто», «Паяців» і «Страшного двору». Йому б співати жалобний марш, але що ж, така вже у нього натура — навіть загинути хотів весело.
На щастя, ми не загинули. Зупинилися на широкій кам’яній терасі, посеред голого пустирища. Тераса та була на косі, висунутій далеко в озеро. Над нами поміж скель росло кілька кипарисів, майже чорних і рівних, як полум’я свічки; під нашими ногами лежало озеро. Два рибальські човни на веслах сунулися, мов два водяні жуки, лишаючи за собою складки на воді. Було так тихо, що ми чули, як плещуть весла.
Внизу під нами вода гладенька, темно-синя від глибокої тіні, далі міниться пурпуровими й салатовими барвами, а ген там немовби плавиться в синіх випарах. Краєвид широкий, озеро напрочуд велике. Море в горах.
Дядечко показав на обрій.
— Бачиш он ті гори? То вже Албанія. Кордон проходить посеред озера. А он під тими горами лежить місто Шкодер — від нього й назва озера[10].
18
Отож ми перебуваємо над Скадарським озером. Могли б бути деінде, але деінде не було б так цікаво. Акул і пальм тут, щоправда, немає, зате є кипариси й сила вражень. Передусім у нас було враження, що ми на Марсі, а потім — ніби перенеслися до Іллірії.
Не шукайте на мапі. Нині ви не знайдете такої країни. Щоб знайти її, треба бути археологом, тобто таким цікавим типом, котрий викопує з землі всякі пам’ятки минувшини і сушить собі голову, до якої епохи ті знахідки належать.
Саме від археологів ми й довідалися, що перебуваєм в Іллірії; вони тут цілими днями нічого не роблять, тільки риються в землі і шукають навіть на дні озера. Славна братва, майже всі бородаті, а один лисий. Така вже мода, що коли ти археолог, то повинен носити бороду або полисіти. Правда, дядько Леон теж носить бороду, та це через лінощі, бо йому не хочеться голитися.
Ми здибали наших археологів біля селища Секоа, і одразу впізнали, що то італійці, бо вони їли спагетті, тобто макарони з помідоровою підливкою й пармезаном[11]. Ми теж їли, тільки нам доводилося скрутненько, бо італійські макарони страшенно довгі — не знаєш, як їх ковтати. Ковтнеш такий макарон — один кінець його буде вже у дванадцятипалій кишці, а другий ще на тарілці. І як його їсти?
Та це дрібниці. Куди важливіша річ — іллірійський човен, що його археологи витягли з дна озера. Я бачив на власні очі, як витягали. Проте спершу вони повинні були знайти його. Бо нащо ж тоді вони археологи? Знайшли його цілком випадково. Один з археологів — знаменитий аквалангіст — спустився з кисневим апаратом на двадцять метрів і там завважив якусь дерев’яну скульптуру: то був ніс човна, зроблений на кшталт риб’ячої голови.
Витягли того човна за допомогою крана, поставленого на невелике судно. І зараз же — неабияка сенсація! Кажуть, що про це пишуть уже в Белграді і в Римі. Човникові тому близько двох тисяч шестисот років! Нічого собі вік! Нашого Попеля миші ще навіть не починали їсти[12] і вавельський дракон ще не хапав краков’ян[13], коли іллірійці плавали тим човном і кедрові бори шуміли над Скадарським озером, немов оповідаючи прадавні легенди.
Бори, певна річ, кедрові, бо інші не могли шуміти. Так твердить дядечко Леон. У нас соснові, а тут кедрові — колись тут нібито шумів кедровий бір і ведмеді ховалися в його нетрях. На жаль, тепер уже не шумить. Ще стародавні римляни вирубали його на свої кораблі, на щогли, аби потім переплисти Середземне море і зруйнувати Карфаген. А ведмедів ловили в ями і вивозили потім до Рима.
Стільки тих історичних відомостей, що мені прямо в голові паморочиться!
Забіг я аж до Карфагена, а я ж над Скадарським озером за дві тисячі шістсот років до ери Гагаріна. Отож над озером тут шуміли кедрові бори й іллірійці майстрували з кедрових дощок прекрасні човни, спускали їх на воду, а потім сідали в них і метикували, що б його ще придумати. Попридумували багато розумного, і з того виникла гальштатська культура[14]. Загляньте в енциклопедію, то взнаєте.
Мудрі люди, хай йому грець, перші в Європі навчилися виплавляти залізо, а із срібла робили прегарні оздоби. Я бачив на власні очі — дядечко може посвідчити, — бо італійці не тільки їли спагетті, але й робили розкопки біля селища Секоа, і докопалися до іллірійських могил. Будь ласка, люди тоді вмирали з фасоном і на той світ вибиралися не так скромно, як тепер, а з усякими браслетами, намистом, ба навіть з грішми, щоб було на харчі в загробній мандрівці. Передбачливі, га? Дядечко забув купити в Тітограді шмат сухої ковбаси, а вони навіть у могилі про таке діло не забували!
Словом, ті завбачливі іллірійці створили буцімто високу культуру, і, їй-бо, їм таки непогано жилося, якщо навіть небіжчикам пхали в могилу срібні оздоби.
Тож нічого дивного, що Скадарське озеро з усіх боків овіяне легендою і голос віків чути навіть з його дна. Вночі, коли місяць викотиться з-за високих гір і вода заряхтіє сріблом, так і здається, ніби ти — іллірійський рибалка й випливаєш ловити іллірійських риб.
Риби й досі зосталися іллірійські, і вони дуже смачні. Ми з дядечком ловили їх на блешню і смажили на олії. А от іллірійці щезли, зосталися по них тільки могили, кладовища, поселення та легенди.
А дядечкові зосталася дума про людську долю.
— Отак, Марцінку,— сказав він, коли ввечері ми сиділи біля намету і дивилися на озеро, велике, як море.— Гинуть люди, гинуть народи, а оці скелі над нами і це озеро сотні тисяч років лишаються незмінні. Скільки ж то людей, так, як оце ми, захоплювались місячної ночі грою світил і глибоко задумувались?..
Бо то ж факт — були люди й до іллірійців, були й опісля них. Після них прийшли греки. Діставалися морським берегом аж до гирла річки Бояни, а тоді річкою аж на озеро. І теж Лишали свої кості у цьому скелястому грунті, щоб колись цікавим археологам було що відкопувати. А після греків — римляни.
А озеро — велике, таємниче — так само плещеться об кам’яні береги... І ми з дядьком Леоном сидимо собі при місяці й думаємо, думаємо...
Ми покидаємо озеро, повите легендами про іллірійські часи, і мчимо просто до моря. Прощавайте, бородаті археологи! Прощавайте, спагетті й розкопаний могильнику, прощай, сумна задумо передісторії! Ми їдемо пополоскати ноги в Адріатичному морі. Саме так сказав про наш новий рейс дядечко,— у нього завше були під рукою такі примовки. У Вірпазарі, наприклад, він заявив: «Тепер перескочимо тисячометрову перешкоду». І мав слушність. Бо, перш ніж полоскати ноги, треба було видертися на тисячу метрів над рівнем моря, а тоді стрімголов з’їхати вниз, і все це на протязі кільканадцяти кілометрів.
10
Скадарське озеро називають іще озером Шкодер.
11
Сорт сиру.
12
Легендарний польський князь, якого нібито з’їли миші.
13
Легенда розповідає, що багато віків тому в королівському замку Вавель у Кракові жив дракон, який час від часу виходив із замку, хапав городян і знищував їх.
14
Культура племен південної частини середньої Європи в період раннього залізного віку (прибл. 1000 — 500 рр. до н. е.). Назва походить від австрійського міста Гальштат, поблизу якого розкопано могильник, що належить до згаданого періоду.