Страница 14 из 41
— Вибачте,— Каріна затріпотіла темно-синіми віями,— про яких гадюк ви кажете?
— Про отруйних, — засміявся дядечко.— А ви, панночко, про яких думали?
— Не розумію...
— Ти цього не зрозумієш, бо не ловила гадюк, — втрутився я.— На Синяєвіні одна англійська наукова експедиція ловила гадюк і платила по долару за штуку.
— Жахливо! — заволала Каріна. — Хай би мені платили хоч по десять доларів — я б нізащо не наважилась! Гадюки! Ну й погань! Який жах!
— А ми,— глузував далі дядечко, — спіймали двісті штук.
Здоровенні, як дракони.— І глянув назад, туди, де лежав чохол з наметом.— Веземо їх до Тітограда.
Каріна зблідла і, пойнята жахом, скрикнула:
— О боже! Благаю вас, пане, зупиніться! Я пересяду в «опель»!
Дядечко натиснув педаль.
— То приручені змії,— засміявся добродушно.— Вони ще нікому нічого злого не зробили.
— Ні! — гукнула Каріна. — Я страшенно боюся! Благаю вас...
Дядечко зупинив мамута. Каріна вискочила. Волосся їй настовбурчилось, і перелякана дівчина втекла в родинне коло, до «опеля».
Тепер ми могли лопатися собі зо сміху. І лопалися аж до Тітограда, столиці Чорногорії.
Виїхали ми з красивої долини Морачи. Ліси, гірські верховини, ущелини, потоки зостались позаду. Перед нами розлягалася широка рівнина, яку звідусіль обступали ялові пагорки. Низовина була родюча, зелена, а гори скелясті, голі, немов припорошені цегляним пилом. Ми їхали повз салатові поля кукурудзи, смарагдові тютюнові плантації, бросквинові сади, що скидалися здалеку на клубки просоченої сонячним світлом імли, повз невеличкі домочки серед тінявих шовковиць. Сонце пекло дужче й дужче. Відчувалося, що ми перебуваємо на півдні.
Наспівуючи веселих пісеньок, ми дісталися до Тітограда, а в Тітограді підтягнули «опеля» до станції обслуговування автомобілів.
Перший вискочив з «опеля» Вацусь.
— У вас буцімто є цілий мішок змій? — вигукнув він. — Покажіть, мені кортить глянути!
— Тс-с-с! — осадив його дядечко.— Не репетуй так, парубче, бо перелякаєш їх.
Обережно підступив бідолашний глава родини. З повагою зиркнув на чохол намету.
— Це дуже мило з вашого боку, пане, що ви нас виручили з біди... Ми Пельпінські...— представився він.— Вельми зобов’язані...
Дядечко зневажливо махнув рукою.
— Дурниці, я радий, що допоміг вам. Щасливої дороги.
— То ви їдете далі?
— Так, — поважно мовив дядечко, — я повинен іще продать тих гадюк, по тому рушаємо просто на Скадарське озеро.
Обличчя їм витягнулись, роти порозкривалися, в очах появився жах. Словом, усі наче остовпіли. Дивилися на мого наймилішого чародія, мов на факіра і заклинателя змій. А він зробив відповідну міну і сказав:
— Селям алейкум. Dominus vobiscum! Amen[9].— Махнув їм на прощання рукою і чмихнув блакитним димком з вихлопної труби.
Ми поїхали далі.
17
Од Тітограда починається справжній великий туристський рух. Досить тільки глянути на шосе. Автомобілі мчать, як скажені, і туди, й сюди. Ми теж достойно котимо своїм «останнім криком моди», а всі витріщають на нас очі і думають, що ми — це родина якогось лорда. Хай собі думають!
Одразу за Тітоградом у мені прокинувся репортер. Узявся я записувати в нотатнику автомобілі, що їх ми обганяємо по дорозі.
Ось мої нотатки:
Зелений «мерседес» із знаком D — німців.
Фантастична «альфа-ромео», певно, італійська. Справді, знак I — Італія.
Автобус «зауер» із Австрії, знак A; в ньому замість австріяків — негри. Сенсація! Може, покрасилися?
Невеличкий фіатик — 600, знак А — Угорщина.
Потужний «бюїк», шосейний крейсер, знаків не розрізнив. Можливо, американський.
Моторолер «ламбретта», а на ньому черниця, моторизована, їй-богу!
Два віслюки — без ніяких знаків.
«Опель» з кемпінговим причепом, словом, домок на колесах, а в тому домку гавкає чорний пудель. Задоволений, бо приїхав із Швеції. Знак — SU.
«Вольво» — автомобіль шведський, але знаки голландські: NL — Нідерланди.
Ваговоз — марки не розпізнав, а в ньому повно баранів. Може, їдуть відпочивати на вихідний день?
Щось на трьох колесах — чи то автомобіль, чи мотоцикл, а їде; знаки югославські — YU.
Автобус «фіат» туристського бюро «Путнік». Порожній. (Пасажири, напевне, купаються в морі).
Др-р-р... Бр-р-р... Тр-р-р... Пр-р-р...
Далі я не міг нотувати, бо страшенно трясло. Але автомобілів було тьма-тьмуща, коли б я й міг писати, то однаково усіх не занотував би: «фіати», «мерседеси», «фольксвагени», «сітроени», «рено», «остіни», «опелі», «форди», «бюїки» і ще всякі — лихо їх знає які! Цілий парад автомобілів! А в тих автомобілях, звісно, пасажири всяких національностей і рас. Бачив навіть індуса в гарній амарантовій чалмі. Екзотичніше було б, якби він їхав під балдахіном на слоні, але що ж — нині вік моторів, хай уже їде в «бюїку»!
Та з усіх найкрасивіший — дядечко в нашому мамуті. Даю слово, індусові до нього далеко!
Дядечко скидався тепер на славнозвісного мандрівника, який жадає дослідити незбагненні таємниці природи.
Я й собі жадав дослідити — найперше, куди ми їдемо, бо сама назва — Скадарське озеро — для мене нічогісінько не означала. Це так, як ото сказав би хто: їдемо до Пірамідоновиць.
Тим часом їхали ми рівниною. Позаду нас — гори, попереду — теж гори, а ми немовби на дні зеленого озера.
— Здається,— озвався зненацька дядечко, — за якусь мить ми побачимо щось оригінальне.
Мить була дуже довга, тривала, певно, хвилин п’ятнадцять. Спочатку ми піднялися на невелике узгір’я, потім проминули висхлий потік, нарешті...
Так, то й справді незвичайне видовисько! Перед нами розкинувся великий гірський край — голий, здиблений скелястими терасами кольору кіноварі, а в ущелинах свинцевий і грізний. Внизу, біля підніжжя — гігантське свічадо води. Сонце вже ховалося за гірськими верховинами; там, де воно сідало, вода була немов розплавлена мідь, у тіні, — темно-синя, а коли її брижив вітер — сріблилася, немов закута в кригу.
Дядечко зупинив мамута.
— Озеро Скадарське, — мовив замислено.— Власне, і не озеро, а море серед гір. Сорок вісім кілометрів завдовжки, п’ятнадцять завширшки, а глибина в деяких місцях сягає трьохсот метрів.
— Звідки ви все це знаєте? — поцікавився я.
— Маю докладну інформацію від однієї сирени, що живе в цих глибинах,— пожартував дядечко.
— Сорок вісім кілометрів! — зітхнув я.— Відси здається, що немає стільки.
— Ми з самого краю його, власне, над однією затокою. Поїдемо далі, то побачиш.
Поїхали ми далі, і те «далі» було ще цікавіше. Я власним очам не вірив: шосе перетинало затоку, бігло прямо через озеро, без мосту, без віадука, просто по кам’яній греблі! З одного боку — озеро, з другого — озеро, а ми мчимо посередині на той берег.
Берег був скелястий, дикий, неприступний. Шосе одразу підіймалося гострими зигзагами аж до населеного пункту Вірпазар. На мапі його позначено кружечком. Можна подумати, що то село. А насправді — кілька маленьких кам’яних будинків. Кам’яні стіни, кам’яні димарі, навіть дахи з плескатих каменів, покладених як черепиця; а за кам’яними огорожами — трохи кам’янистої землі, чудом вирваної від цього кам’яного світу. Двоє, троє оливкових дерев, діляночка нужденної кукурудзи, зелений гарбуз, що випинався посеред випаленого сонцем бадилля, два віслюки, які дрімали в затінку, худі кози... І то все.
— З чого ці люди тут живуть? — поспитав я дядечка.
Він глянув на мене трохи здивовано.
— Якщо мають хати, у хатах є печі, а біля хат пасуться кози, то, напевно, живуть.
Я задумався над життям того кам’яного поселення. Як дивно! Рядом шосе, по ньому мчать автомобілі, розкішні машини з усіх європейських столиць — з Парижа і Лондона, з Будапешта і Відня, з Рима і Варшави...
9
З вами бог. Амінь, (лат.).