Страница 6 из 33
— Так, провела, а потім вийшла, залишила їх самих.
— Ви чули, про що вони говорили?
— Ні, — Варвара Семенівна трохи зніяковіла, а майор подумки подякував долі за незнищенність жіночої цікавості та віковічної традиції підслуховувати під дверима. — Але коли я причиняла двері, чула, як вона казала про злочин. І ще щось про Володарку, можливо, вона сама була звідти. Знаєте, таке містечко?
— Злочин, — повторив Дементій.
— Адже віруючі повинні зізнатися у гріхах перед смертю, правда ж? Ось вона і зізналася.
Майор не сумнівався, що це була передсмертна сповідь, але його свідомість зачепилася за слово «злочин». Мабуть, це страшний злочин, якщо священика, який довідався про нього не з власної волі, вистежили і вбили.
Дементій зайшов ще до кількох сусідів розпитати про Ольгу Степаненко, але нічого суттєвого не довідався. Мешканці сусідніх будинків ледве знали її в обличчя.
Жінка, яка того вечора бачила отця Юрія, теж нічого важливого не змогла розповісти. Вона добре знала священика, була його парафіянкою. Але тоді вона побачила лише, як він завернув до пивниці. Більше додати було нічого.
Цікавішими виявилися відомості, які надав Сергій Миколайович Козлов, власник копіювального центру на розі Краснодарської і Баумана.
Це був високий, трохи загладкий чоловік під сорок років із великим м’ясистим носом, що виказував його семітське походження, густими вусами за київською модою та вайлуватими рухами. Говорячи, він навмисно розтягував слова, наче трохи спотикався на них. А під час розмови щось крутив у пальцях, не зводячи погляду на майора.
Козлов запросив Дементія пройти до комірчини, ввічливо відкинувши перед ним прилавок. Майор пройшов до кімнати, де, крім двох крісел і столика, стояв ризограф, два ксерокси, стіл з великим комп’ютером, кілька лазерних принтерів, один з яких, як пояснив йому господар, був кольоровим. На столику і кріслах було навалено папери, листівки, буклети, невеличкі брошури і різнобарвні календарі.
— Ти ба! — кивнув Дементій на комп’ютер. — Така техніка. Мабуть, грубі гроші коштує?
— Звичайно. Особливо дорогий ризограф, — відповів Козлов. — Щоб заробляти добрі гроші, треба спочатку неабияк потратитися. Це закон бізнесу. Вам не треба зробити візитівки? Жартую, жартую… Сідайте, будь ласка.
Козлов переклав стоси паперу з крісла просто на підлогу і підсунув його майору, а сам вмостився за столом біля комп’ютера.
— Сідайте, — повторив він, — я думаю, що зможу вам допомогти.
Дементій вдячно розвалився у кріслі, простягнув ноги і приготувався слухати.
Розповідаючи, Козлов порпався у папірчиках на столі. Голос його уривався від збудження.
— Розумієте, того вечора я майже не мав відвідувачів, бо погода була кепською. Ми зачиняємося о восьмій. Перед зачиненням я стояв біля дверей і дивився на вулицю. Я, розумієте, справи закінчив, а зачинитися раніше не наважився, бо, таке діло, хтось може забігти в останній момент. Бачу — отець Юрій іде по вулиці. Я його, звичайно, одразу впізнав. Його тут усі знають. Він йшов від Муромської вулиці у напрямі до вулиці Баумана. А слідом за ним ще хтось. Мені і на думку не спало придивлятися до цього другого, але раптом він зупинився просто навпроти моїх дверей. Я ще подумав: чого це він зупинився? А тоді помітив, що отець Юрій теж зупинився трохи попереду — стояв такий замислений, наче його щось турбувало. Потім він схаменувся і швидко пішов уперед. Тоді той, інший чоловік, теж рушив за ним. Я подумав: може, він хоче наздогнати священика і щось йому сказати.
— А насправді цей чоловік, мабуть, просто стежив за ним?
— Так. Тепер я таки впевнений у цьому, але тоді мені і на думку це не спало!
— Ви можете описати цього чоловіка?
Дементій не розраховував, що Козлов зможе хоч скількись докладно описати невідому людину, але помилився. Козлов, вочевидь, був більш спостережливим, ніж буфетниця у пивниці.
— Думаю, що так, — впевнено відповів послужливий копіювальник. — Це був високого зросту чоловік…
— Приблизно якого?
— Мабуть, метр вісімдесят, не менше. Хоча він був дуже худий, тому міг просто здаватися вищим. Плечі похилі, сутулий, на шиї кадик, довге волосся, великий римський ніс, — заздрісно зітхнув Козлов, очевидно, думаючи про власний, гачкуватий. — Зовнішність дуже примітна. Шкода, я не розгледів його обличчя, кольору очей. Бачив його у профіль. Вік — приблизно п’ятдесят з гаком. Це я відчув по його ході — молоді люди рухаються інакше.
Майор уявив собі відстань від копіювального центру до протилежного тротуару і замислився. У нього виникли деякі сумніви.
Розповідь Козлова могла бути витвором уяви, таке траплялося часто, особливо коли свідками були жінки. У таких випадках виникали неймовірні деталі — вирячені очі, густі брови, страхітливий вираз обличчя. Але Козлов розповів про людину із звичайною зовнішністю. Та все ж, на думку майора, відстань між господарем копіювального центру і невідомим чоловіком була надто великою, щоб так детально його роздивитися.
Дементій замислено поглянув на Козлова.
— Ви змогли б упізнати цього чоловіка, якби зустріли його на вулиці?
— Звичайно, — впевнено відповів Козлов. — Я маю прекрасну пам’ять на обличчя. Це моє хобі. Якби хтось прийшов до мене і замовив листівки з компроматом, щоб комусь насолити, я б міг на суді стверджувати, що впізнав цього чоловіка.
— А що, вам доводилося друкувати листівки з компроматом? — поцікавився Дементій.
Господар трохи зам’явся.
— Доводилося друкувати різні речі, але нічого незаконного. І взагалі, я брутальні й образливі листівки не друкую.
— А виступати свідком на суді доводилося?
Козлов зізнався, що поки що не випадало, але він хотів би.
— Тепер, мабуть, ваше бажання збудеться, — зауважив майор.
— Ну, — ущіпливо відповів Козлов, — для цього ви повинні спершу знайти злочинця. Перепрошую, але вважаю, що це буде нелегко.
Майор не образився, лише відзначив про себе, що Козлов не вірить у те, що вбивцю буде знайдено.
— А якщо знайдемо? — спитав він.
— Я, звичайно, виконаю свій громадянський обов’язок, — так само ущіпливо відповів Козлов. — Але я збираюся переїжджати.
— Їдете з Києва?
— Ні. Збираюся купити будинок на Совках. Можливо, і центр туди переведу. А може, взагалі продам його. Хоча мені ще далеко до пенсії. Та я люблю грати в теніс, а при такій роботі часу завжди не вистачає. Якщо поставити керувати центром якогось хлопчину, вільного часу буде більше… Та хіба можна покластися на сторонню людину? Коли я купив цей заклад, він зовсім гибів. Дехто з працівників втік, а решта збиралися. Я налагодив роботу, я просто влив кров у це немічне тіло. Тепер ми маємо добрий прибуток. От тільки це забирає весь мій час. А хотілося б мати багато вільного часу і грати в теніс якомога частіше. Або мандрувати. Я мало де був за кордоном. Треба подивитися світ, поки молодий.
Майор підвівся, припиняючи потік відвертостей.
— Що ж, бажаю вам успіхів, — сказав він, намагаючись зазирнути в очі Козлову. — Але якщо ви раптом побачите цього чоловіка…
— Я неодмінно потелефоную вам, пане майоре. Можете на мене розраховувати.
Авенір купує парфуми
Авенір Дейкало вийшов із театру імені Франка разом зі своєю приятелькою Іринкою Кириченко. Вони вкотре дивилися «Енеїду».
— Ходімо десь повечеряємо, — запропонувала Іринка. — Після «Енеїди» завжди хочеться їсти.
Дорогою вони говорили про Котляревського, хоча за останні сто років про нього не вдалося вигадати чогось нового. Іринка Кириченко — гарна молода жінка трохи за тридцять. Вона висока, повногруда, має пишне каштанове волосся і класичний профіль. Іринка трохи зависока для Авеніра і трохи загладка, як на його смак. Вона любить вишукані речі й одягається не лише зі смаком, але й щоб фірма була відома.
Усі вважають її дівчиною Авеніра, а найгірше те, що вона, мабуть, і сама так вважає. Це трохи бісить Дейкала, але насолода спілкування з інтелектуалкою настільки велика, що він відмахується від неприємних думок, переконуючи себе: «Ну не примусять же мене силоміць одружуватися!»