Страница 5 из 33
Авенір тяжко зітхнув і підвівся з крісла. Ввімкнув свою гордість — новенький телевізор із пласким екраном, мимохідь кинув погляд на годинник Swatch Access, яким він пишався не менше. Цей годинник йому подарувала одна відома російська акторка, в якої він брав інтерв’ю. Подарувала, як здогадувалися друзі, не за інтерв’ю. Годинник показував, що час вечірніх новин вже давно минув, а нічних — ще не настав. Авенір позіхнув, поплентався на кухню, нарізав собі бутербродів, витяг із холодильника пляшку «Оксамитового» оболонського пива і всівся перед телевізором.
Розслідування не просувається
Наступного дня Дементій вирішив розпитати хазяйку будинку, в якому померла Ольга Степаненко. Хазяйка, Варвара Семенівна Потапенко, була щаслива з того, що опинилася у вирі подій. Звичайно, це не дуже добре, коли твоїми мешканцями цікавиться міліція, але тепер жінка почувалася поважною особою, хоч і намагалася приховати це від Дементія. Їй лестила увага майора.
— Та ні, Миколо Авксентійовичу, — з удаваною сором’язливістю казала вона. — Я вже все, що тільки знала, розповіла вашому співробітнику. Степаненко винаймала у мене кімнату десь півроку, жінка була тиха, вихована, платила вчасно. Віруюча. Часто ходила до церкви. Я у неї навіть розпитувала про церковні свята, про різні обряди. Про себе розповідати не любила. Я не знаю, звідки вона приїхала, — точно тільки, що не київська. Але і не сільська. Мабуть, із якогось великого міста. Ви ж знаєте, всіх тягне до Києва…
Варвара Семенівна зупинилася перевести дух. Вона розуміла, що незначні подробиці, наприклад, що приносила мешканка з найближчого магазину собі на вечерю, не цікавлять майора. Але що саме йому розповісти — не могла вгадати. Дементій подарував їй чарівну посмішку, яка, — що було багаторазово перевірено, — безвідмовно діяла на жінок будь-якого віку.
— Я б із задоволенням допомогла вам, якби знала, що треба, — зізналася Варвара Семенівна, мимохідь відповідаючи на посмішку майора.
— Це саме те, що треба, — підхопив Дементій, — ваша допомога. Жінки, як правило, помічають більше важливих деталей, ніж чоловіки, бо володіють якимось особливим чуттям.
Це був безпомилковий хід.
— Ой, — сплеснула руками Варвара Семенівна. — Шкода, що вас не чує мій покійний чоловік. Скільки він зі мною сперечався! Нічого чути не хотів, завжди казав: ти думаєш, що ти найрозумніша, а ти найдурніша; ти думаєш, ти все знаєш, а ти нічого не знаєш. А з десяти випадків я не помилялася у дев’яти.
— Це мене не дивує, — ще ширше посміхнувся майор. — Ось чому я і хочу почути саме вашу думку про Ольгу Степаненко. Як ви вважаєте, вона була нещаслива?
— Що вам сказати, — знизала плечима Варвара Семенівна. — Мабуть, не від хорошого життя подалася вона до Києва, — маленькі невиразні очки жінки раптом засяяли від самої думки про чиюсь любовну драму, але швидко згасли — адже драма пройшла повз неї, мешканка свого часу не розкрила секретів. — Проте по ній так і не скажеш, що вона від чогось потерпає. Ділова, завжди підібрана, з гарною зачіскою. На роботу ходила, як лялечка. Але ж учащала до церкви. Мабуть, таки не була щасливою…
— А ви знаєте, де вона працювала?
— У фірмі, яка… Не знаю точно, як це називається, — вони з’ясовують, які товари купляють більше, які менше, і чого так. Їхні працівники розпитують людей на вулицях, ходять по квартирах, питають, яким милом вони користуються, якою зубною пастою, де купляють пральні порошки, де борошно, скільки витрачають за тиждень, на що більше йде грошей. Тепер дуже модно проводити такі опитування. Хоча все давно відомо. Тільки людей турбують своїми питаннями. А Ольга, якщо чесно, дуже підходила для такої роботи. Вона мила була, не нахабна, куди не треба носа не пхала, по-діловому людей розпитає — і все. Мені сусіди казали, вона до них заходила.
— Вона мала родичів?
— Ні, вона була самотня, чоловік її давно помер, здається, він довго хворів — вона не дуже про це розводилася. Дітей не мала, а щодо інших родичів, так колись сама мені казала: «Ви, тітко Варваро, тепер моя єдина і найближча родичка», — Варвара Семенівна тихо схлипнула, але швидко оговталася.
— А ви не помічали за нею чогось такого… незвичного?
Дементій мав деякі сумніви у доцільності цього питання, адже якщо в жінки запрацює уява, то йому довго доведеться розбиратися у її фантазіях. Але Варвара Семенівна не скористалася нагодою. Вона навіть трохи образилася.
— Ні, не помічала. І від сусідів нічого такого про неї не чула. І сама вона ніколи не казала нічого дивного. Оце лише дивна у неї була валіза. Дуже дорога, але не нова. Хоча зараз у «секонд хенді» можна купити що хочеш. У неї ж речей було — одна валіза.
Дементій кивнув. Він знав це. Небіжчиця мала дуже мало речей. Серед них не було ні листів, ні фотографій, вона не мала кредитної картки та медичної страховки. Одяг її був добротний, скромного крою, майже новий.
— Вона здавалася вам задоволеною своїм життям? — спитав він.
— Та начебто.
Майор почув деяку непевність у словах хазяйки.
— Начебто?
— Відверто кажучи, — неохоче відповіла Варвара Семенівна, — я про це не замислювалася. Заробляла вона непогано, робота не важка, ніхто на шиї не висить. Чого ще людині треба? Вона не дуже любила ділитися своїми проблемами, але коли захворіла…
Варвара Семенівна надовго замовкла, а Дементій її не квапив. Коли пауза аж надто затяглася, він ризикнув підштовхнути думку жінки, обережно спитавши:
— То що трапилося, коли вона захворіла?
— Ну, спочатку вона дуже засмутилася, коли злягла від грипу, бо, казала, це їй всю роботу поламає. Але грип — це грип, не можна плювати на своє здоров’я. Довелося їй відлежуватися, пити гарячий чай, аспірин. Я пропонувала викликати лікаря, вона не погодилася, казала: — «Відлежуся у теплі». Полежала так кілька днів, а коли температура впала, то стала якась слабка, засмучена. Таке часто під час грипу буває. Лежить, було, на дивані і каже: «Погано, коли стільки вільного часу. Різні думки у голову лізуть. Я не люблю думати про життя, засмучуватися, перейматися проблемами. День минув — і добре».
Дементій нашорошив вуха. Він, як мисливський пес, відчув, що балаканина Варвари Семенівни веде врешті-решт до якоїсь конкретної інформації. Тому Дементій схвально кивав головою і заохочувально всміхався. А стара, добравши смаку, розтеревенилася ще дужче.
— Я дала їй старих журналів почитати — тут у мене залишилися від попередньої квартирантки, яка полюбляла читати жіночі журнали. Про моди, про любовні історії, плітки різні про знаменитостей. Тільки Ользі це не цікаво було. І от якось вона каже, це я точно запам’ятала: «Про багато речей краще не знати, правда?» А я їй відповідаю: «Мабуть, що так, дорогенька». А вона: «Не знаю, що треба робити у таких випадках. Та і певності я не маю». Я її заспокоїла, як могла, мовляв, нічого, нічого, якось воно буде. А вона: «Я нічого поганого не робила. Я просто виконувала свою роботу». Я її знову заспокоюю, а сама думаю, можливо: у неї на службі якісь махінації роблять, а вона знає, але якщо її це не стосується, не втручається.
— Можливо, і так, — погодився Дементій.
— Ну от, коли вона стала почуватися краще, вийшла на роботу, хоча я і попереджала, що треба вилежатися після грипу, посидіти вдома ще день-два. Вона мене не послухала, і дарма. Повертається додому на другий день, дивлюся — а вона аж палає, така температура. Ледь до ліжка добрела. Я кажу, треба лікаря покликати, але вона не схотіла. І їй стає все гірше і гірше, обличчя палає, важко дихати. А наступного дня ввечері шепоче ледь чутно: «Священика покличте до мене. І швидше, інакше буде пізно». Я і послала хлопця по батюшку, адже вона була така релігійна. Тільки я не знала, до якої церкви вона ходить, от і послала хлопця до отця Юрія. Я знала, що він неподалік живе. От послала хлопця за ним, а сама вирішила ще й «швидку» викликати, та тільки пізно вони приїхали.
— Ви самі провели до неї священика?