Життєві аналогії

Все живе прокинулося. Десь із протягом заскрипіли ліниві ворота. Далеко в лісі їхав віз, і його гримотіння луною розстилалося між деревами, долітаючи й до мене. В сусідньому дворі вийшов з хати маленький хлопчик і, потягаючись зі сну, дивився на схід, прикривши очі долонею. Тільки в панськім дворі, що стояв недалечко, ставні були закриті: там сплять, і довго ще будуть спати. Довго ще самі для себе будуть пахнути розкішні садові квіти, а на всіх газонах, клумбах і квітниках довго ще брильянтами блищатиме роса; квітки боятимуться струхнути її з себе, вони тільки покірно хилитимуться, ждучи сонця, щоб випило воно ті важкі краплі й увільнило похилені стебла.

Все жде сонця животворящого!..

... животворящого...

А чому ж тут от лежить людина, і сонце не дає їй життя? Прийде день золотий, все рухнеться, як і вчора, сіяч піде на ниву, дівчата побіжать до колодязя, дзвін ударить на дзвіниці, і довго колихатиметься звук той в просторах; мати проведе сина до церкви, дасть йому копієчку в руки, — а тут? Тут нічого вже не буде, і те ж саме усміхнене сонце освітить лише труп, тільки холодне сухе тіло, і не треба вже йому ні пісень пташиних, ні чудового ранку. Востаннє розчеше йому хтось липке волосся, закриють очі та ще подержать їх пальцями або положать по великій мідяній монеті, щоб, як дірки у вічність, витріщалися вони.

Я знов увійшов до покою.

Яке ж таки, справді, важке повітря! Дійсний дух смерти.

Я сів коло самого ліжка. За якимись невідомими мені фізичними законами тут не так сильно давав себе чути трупний сморід.

Бліде-бліде висхле лице вирисовувалося на подушці; очі, як і раніш, блищали в глибинах, а з піводкритих уст із силою виривалося хрипіння. Іноді злегка підіймалися, мов підважувались, сухі руки, мов би починали шукати чого довкола себе, нервово стулялися пальці, але потім знову заспокоювались. І ввесь той худий тонкий тулуб підскакував від страшного хрипіння, що кликотіло в запалих грудях, а голова хиталася збоку вбік.

З завмерлим серцем, з якимось невідомим, нез'яснимим почуттям заглядав я тепер в оце жовте знайоме лице. От те ж саме чоло, ті ж самі очі, ріденькі вуса, гостре підборіддя,— але дух смерти поклав уже свою незриму печать на це обличчя, і щось дивне по ньому розлилося.

Що бачить він зараз, цей чоловік, готовлячися поневолі переступити грань, яка ділить відоме від невідомого, намацальне від таємного, земне від решти сотвореного? Він же жив і живе ще так, як ми,— а чому ж він з таким призирством відноситься тепер і до нас і до всього, що ми цінимо, любимо? Він не хотів іти сюди, його витягли силоміць, а тепер він не вернеться, хоч би його кликали з риданнями й слізьми.

А хрипіння й стогін, від яких підскакувало все тіло, били по нервах. Наче обнажив хто страшну рану й водить по ній тупим долотом. І кожне зідхання глибше, ніж попередні, кожний помітніший судорожний рух тривогою сповняли всю мою душу. Може це останній?.. Може це він?..

І страшно якось та холодно ставало мені. Я ввесь скулювався, боячися його, отого останнього зідхання. Я боявся його таємної сили й не розумів, чому власне воно мусить бути рішаючим, конечним? Що воно таке й чим різниться від інших, до себе подібних? Як і де завоювало воно собі ту власть — відривати нас від життя, від його радощів, праці й скорбот, від усіх тих і від усього того, що ми любимо, і кидати нас, невідомо куди, в якусь тайну й тьму? Та й хто, взагалі, дав такий закон, що за життям мусить приходити смерть, за початком — кінець, за існуванням — нірвана? Дав цей закон — а разом з тим поселив нас серед просторони, яка ніде не кінчається, і в часі, що тягнеться безконечно. Чому ж от я не розумію кінця, не розумію смерти, що приносить з собою ще й ще страждання, біль і муку, що кличе за собою ще й інші смерті, моральні, тоб то страшніші й важчі?

То чому ж не спробувати знайти смисл у тім, щоби витиснути з життя весь зміст його радощів і утіх, щоби знайти, а ні — то вирвати можливе «щастя»? А, не кажіть мені, що погоня за хвилевими радощами недостойна людини! Не кажіть, що виривання з чужих рук — то є насильство. Що з того?.. Я хочу засадою й догмою поставити насолоду, а далі — après nous — le déluge. Я хочу з веселим та нахабним сміхом пройти повз кімнату труженика й кинути йому камінь у вікно. Я хочу вдарити ногою скорбну істоту, що впала до ніг мені з мольбою, але перешкоджає слухати дзвону кришталевих бокалів, шипіння іскристого напою. Я хочу вирвати з рук жебрака той шматок хліба, що впав з мого столу, погнутого під вагою яств. Я хочу захитати всі моральні основи, я хочу...

І ти, ти, бідний, глупий робітниче! От лежиш ти тепер у поросі переді мною — чому ти не поставив перед собою інших задач? Твоє життя, що кінчається тепер серед оцих убогих стін, далеко від усяких радощів і утіх, може пішло б іншими шляхами, і ти, забруднивши трохи душу, носив би, може, чисту одежу. Ти взнав би, може, що таке ілюзії щастя, упився б може розкішним поцілунком життя...

І наче в калейдоскопі, пролинуло переді мною сіре оте існування.

Чи було хоч що-небудь світле в цім ряді бідних буденних образів, в оцих плямах темного кольору на чорному тлі? Де хоч один момент життя для себе? Душа ж, певно, рвалася вперед, розум бився серед питань, як вільний олень б'ється в міцних охотничих тенетах. Хотілося йти далі, поширювати свій світогляд, за генієм пізнавати смисл знання, а через нього й існування смисл. І замісць того — вічне шукання шматка хліба, вічне заковування духа в ланцюги. Ох, які ж вони важкі — оті ланцюги для духа!

І вони певне вже так придавили його тисячолітнім рабством предків, що йому навіть і здалека не приходила в голову можливість розв'язати питання життя яким-небудь бистрим раптовним шляхом. Йому тільки безконечно жаль було самого себе, коли він бачив, що мусить віддавати свою душу на компроміс, а свій час — на безплідну роботу; йому тільки страшно було дивитися, як в радощах прожигають життя здорові люди, коли в той же самий час сотні тисяч таких же людей блукають у тьмі; як за одну ніч у пащу розпусти кидається стільки грошей, що десятої долі їх стало б на цілий рік життя його матері й сестрі. Йому тільки невиносимо боляче було бачити експлоатацію, рабоволодіння й білих негрів.

Він скінчив семинарію. В руках папірець, перед яким одчиняються де-які низенькі двері. Є можливість хоч трохи двинутися вперед, до знання, в безконечну просторінь вільної думки, але... нема сил зоставити в злиднях тих, з ким пов'язали пута крови. Він і сам довго дивувався, коли перерахував, скільки то обов'язків кинув чоловік собі під ноги, — але все ж пішов заробляти гроші, віддаючи себе самого. Так мати-пелікан викльовує собі груди, щоб нагодувати дітей своєю теплою кров'ю.

Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом — це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви — о, це так трудно, майже непосильно.

Так куди ж іти? В чиновники? Так там можна засохнути над мертвим ділом, або, переписуючи нікчемні, нікому, окрім архівних мишей, непотрібні папери, приєднати й власну особу до плеяди людей у мундирах.

Ні... Коли вже вмирати, то вмирати так, щоб на твоїм трупі хліб виріс; коли вже продавати себе, то бодай так, щоби кожний прожитий день не був лише стогоном ображеної, закованої душі.

Самому нема змоги йти далі, то треба хоч ті знання, що маєш, передати ще біднішим. До праці! До праці на твердій ниві народній, де тернія і волчці родилися досі! До праці для них, темних й убогих, для їх дітей, нещасних від народження... Тут смисл! Тут життя!..

І він працював... Усі сили віддавав дітям, решту — матері. Що ж зоставалося самому?

Є плід на берегах Мертвого моря. Він висить на гілці й красується показним боком. Але доторкніться до нього — і він розсиплеться геть у гнилий порох. Залізом та муром берегти його треба від смілих дотиків,— і вчителя кидали з села в село, віддавали під догляд, під огляд і просто гляд, звільняли; але всі ці засоби усмиряють лише тих, хто розуміє в чім тут діло. А він ніяк не міг зрозуміти,— що ж він такого поганого робить. ! працював, працював — і доробився до туберкульозу.