Три тисячі смертей

— Ну то що? — Сапер закінчив в'язати ремені, посмикав, перевіряючи на міцність й кинув одного кінця Дізфайндеру. — Пішли!

Наступні кілька годин запам'ятались обом як найважчі за всі незгоди та поневіряння минулого, не такого вже й легкого життя. Труба давила з усіх боків. Юр скручувався вужем, намагаючись просунутись хоча б на десяток сантиметрів уперед. З пристосування, нашвидкуруч скрученого Сапером, користі майже не було — за кожним разом приклади ковзали гладенькими та ще й слизькими стінами, кілька разів Дізфайндер гепнув затвором собі ж по маківці. Звичайно, попереду було абсолютно темно, і не вистачало повітря, невідомо, скільки разів солдат втрачав свідомість й кільканадцять разів ловив себе на тому, що працює, як автомат, — "один рух уперед, розклинитись, підтягтись..." — й не відчуває при тому абсолютно нічого. Але найгірше думати про Сапера — американець, витягнутий, як струна, з задертими над головою руками, не міг навіть самостійно поворухнутись — і Юр уявив собі, що він відчував, коли "буксир" завмирав на місці й не відповідав навіть на окрик.

Одного разу Дізфайндер намацав у трубі бічний отвір — значно вужчого діаметра, й похолов від думки про те, що каналізаційна система могла бути так і збудована — сліпий колектор, яким вони зараз пересуваються, й невеличкі труби з різних джерел. Вибору, однак не було, й можливості повернутись — теж, отже, залишалось лише повзти.

Він ніколи не зміг би сказати, скільки часу зайняла та подорож, або на скільки ж метрів вони просунулись. І ніколи б не зважився повторити її навіть з ліхтариком та більшою трубою. Зненавидів спочатку сантехніків, потім сантехніків конкретно радянських, а потім чомусь — спелеологів.

Потім увесь світ.

А потім побачив світло.

Світло було благеньке — ледь-ледь помітний промінчик попереду — але сили він надав більше, аніж найкращий допінг. Юр рвонув вперед, наче паровик Кейсі Джонса[13]; за кілька хвилин промчав до кінця труби й раптом — несподівано для самого себе — опинився на дні невеликого, з метр у діаметрі бетонованого колодязя.

З хвилину сидів, гарячково хапаючи ротом повітря.

Потім згадав про ремінь, що під час подорожі гальмував його й обережно потяг до себе. Тягар все ще був на місці, і Юр полегшено зітхнув, коли з отвору висунулись спочатку зчіплені руки, а потім і голова Сапера.

Він не дихав.

Осклілі очі люто витріщились на промінчик, що пробивався з-під кришки люка.

На грудях безглуздо теліпався принайтований ноутбук.

— Чорт! — стиха вилаявся Дізфайндер. Біль-менш чистим місцем своєї гімнастерки він витер губи Піта, вдихнув повітря й щосили дмухнув проміж стиснуті зуби. Грудна клітка американця піднялась й поволі опала.

— Чорт! Чорт! Чорт! — безсило вилаявся Дізфайндер, пробуючи то штучне дихання, то масаж серця, то просто традиційні ляпаси по щоках.

Мертве залишалося мертвим.

Лише за кілька хвилин Юр трохи заспокоївся й знову позирнув нагору. Промінчик так само буденно світив у яму, жодного шелесту, стуку й звуку взагалі не долинало з поверхні.

Це насторожувало.

Дізфайндер притиснувся вухом до іржавого люка, але почув лише шурхіт власної крові в судинах.

Він знизав плечима і знову перевів погляд на мертвого товариша, що так і залишився наполовину стирчати з труби. Рівень рідини в ямі підвищився, й брудний потічок вже захльостував йому вуха. Юр знизав плечима знову й обережно підняв край люка.

Нічого не змінилося. Ніде не завила сирена, не загуркотіли по бетону чоботи, не пролунало пострілу або крику вартового. В щілину було видно лише шмат коридору з обшарпаними стінами.

Так само обережно Дізфайндер підняв кришку над колодязем, потроху — сантиметр за сантиметром посунув її убік і підняв голову. Точнісінько такий коридор тягнувся й назад. Юр закинув один автомат за спину, другий скерував вперед й обережно зробив кілька кроків — бетон шарудів під ногами, мокрі чоботи неприємно плямкали — "наче за кожним кроком роздушуєш жабу", подумав він.

Поворот.

Троє дверей.

Від дверей тягло холодом, отже вони вели надвір.

Дізфайндер поморщився й розвернувся — виходити знову на сорокаградусний мороз не хотілося. Тим більше мокрому. Думка про те, в чому саме він вимок, теж не додавала бадьорості — усякий пентюх внюхав би сморід, що поступово розходився коридором, пішов би розбиратись, і...

Двері з протилежного боку були дерев'яні й обшарпані.

"Ширма", — вперто подумав найманець. — "Далі просто повинні бути сталь і бетон".

За першими дверима ховалась невеличка кімната з плитою та якимось куховарським начинням. Юр сплюнув й зазирнув у протилежні.

Вбиральня.

Треті двері не довелось навіть відчиняти — вони так і стояли прочинені, й віяло звідти вогким теплом.

Спальня. Три ліжка, пара стільців й столик з газетами.

Нікого.

Дізфайндер зітхнув й розвернувся. Втім, двері з протилежного кінця коридору теж не довелось відчиняти — в щілину з радісним виттям увірвався сніжний вихор й Юр поспіхом штовхнув ручку від себе.

Таки ж вулиця.

Отже, каналізація вела в караульне приміщення, а шахта — така близька, зовсім поруч! — так само залишалася недосяжною.

Вікна в спальні захищено сталевими щитами з прорізами. Одна зі щілин дивилась кудись у ліс, друга показувала все ту ж порожню вежу з кулеметом, третя...

Третя виходила просто на бетонну кришку шахти.

І та кришка поволі відсувалась назад!

Волосся на голові Дізфайндера стало сторч. Він кинувся до кімнатки з люком, зазирнув — Сапер так само мирно лежав на дні. Вода піднялась і знайшла собі шлях через обличчя американця.

А величезна п'ятикутна кришка люка все від'їжджала.

Ледь відчутно здригалася земля.

— Що ж це робиться... — Дізфайндер вилаявся — безсило й нерозуміюче.

Шахта готувалась до старту — але хто, куди й навіщо збирався запускати те, що сиділо під землею?..

З темної вирви, що поступово відкривалась, валила тепла пара, й сніг танув, вже метрів із п'ять не долітаючи до гирла шахти.

— Хай йому грець!

Так чи сяк, але якщо сама доля допомагала йому — коливатись було не варто. Юр штурхонув двері назовні, здригнувся під ударом знавіснілого морозного вітру й кинувся до вартової вежі.

Спираючись ліктями — щоб не обірвати шкіри на долонях, лаючись упівголоса він встиг видертися на перший проліт — метри зо три над поверхнею... коли раптом здригнулась земля, вежа підстрибнула й недбало струснула з себе людину, неначе обридливу комаху... й ще в польоті, падаючи навзнак, Дізфайндер почув глухий вибух й зовсім поруч з-під землі вистрибнуло сталево-сіре чудовисько.

Товстий шар снігу пом'якшив падіння, але не зовсім — Юр важко гепнувся потилицею до насту й цілком машинально прикрив руками обличчя — в марній спробі захиститись від того страхіття, що здіймалось над шахтою.

Ракета піднімалась на стовпі диму, але — дивна річ! — дим той був чорним, без жодного домішку червоного або білого вогню, не ревли двигуни й лише земля все ще тряслась, наче породілля, що замість дитини випустила на світ гадюку.

На висоті третього приблизно поверху в хмарі диму щось зблиснуло й радісно ревонуло, довгий хвіст полум'я вдарив майже у шахту, війнуло жаром...і Юр спам'ятався.

З жалем кинувши погляд на ДШК, що безглуздо стирчав на вежі, Дізфайндер підняв над собою автомат і натис спуск.

Свідомість його розділилась — одна частина кричала щось про "сховатись!", інша мовчки і вправно керувала тілом й гнала геть всі, абсолютно всі непотрібні зараз думки. Юр стріляв, як на полігоні — приціл-черга з двох-трьох патронів-поправка-черга-поправка-черга...

Сіра рибина з вогнисто-димним хвостом вже не закривала півнеба.

Клацнув затвор.

Все таким же автоматичним, натренованим рухом Дізфайндер відкинув вбік спорожнілий автомат й вихопив з-за спини другий.

13

Легендарний американський машиніст.