Три тисячі смертей

— Чорт! — ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. — Ми майже прорвалися!

Від Сапера донеслась приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга — випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Над головою загриміли лопасті вертольота.

Солдат підняв голову й знесилено усміхнувся.

І тут щось сталося.

Зблиснуло.

Тріснуло.

Гримнуло.

Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.

Ударило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.

Це був кінець — і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск ін-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе, й атомний вибух, що випалював саму матерію.

Це було щось — й водночас ніщо.

Дізфайндер прийшов до тями — і був вельми здивований тим, що сталося.

Повітря на очах згусло й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим — згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів — і зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.

З рівчака виповз потривоженою анакондою Сапер. Судячи з вигляду, йому теж не було спекотно. Не змовляючись, вони кинулись до кущів, з-під яких стріляли нападники, й справді знайшли двох абсолютно приголомшених, розгублених солдатів, не менш ошелешеного капітана й трохи поодаль ще й прапорщика. З близької відстані АКСМ знову показали себе непогано. Тремтячими закоцюблими пальцями найманці зірвали з трупів, що остигали просто на очах, весь одяг й гарячково почали натягати на себе. Шкутильгаючи, як трилапий пес, до трупа прапорщика допався обдертий та обсмалений Калібр й за хвилину теж став схожим на своїх співвітчизників під час російської кампанії.

— Б-б-баагаття... — видушив з себе Дізфайндер.

Сапер кивнув й першим кинувся до сухих кущів. Тріснула ще одна черга. За кілька секунд посеред виритої ракетою вирви вже горіло чималеньке вогнище, і Юр ледь встигав стримувати інших від того, щоб не підкидали занадто дров.

З чималого замету висунулась чорна морда собаки. Він поглядав на людей трохи винувато — вибачте, мовляв, що покинув, й мабуть, щосили крутив хвостом, але, звичайно ж, під снігом того ніхто не бачив.

— Щ-щ-що... в-в-воно... т-т-таке?.. — видушив із себе Калібр. — Юре?

Дізфайндер лише покрутив головою й сунув руки мало не в саме полум'я.

— П-п-піте ?

— Н-н-не... з-з-знаю... — так само трусився Сапер, притиснувши до себе ще й пса. — Хоча... Я т-т-тільки чув про таке, але н-н-ніколи не д-д-думав.... Щ-щ-що це п-п-правда...

— К-к-кліматична б-б-бомба? — трохи повернув голову Дізфайндер.

— Уг-г-гу. П-п-перепад т-т-температур до с-с-семидесяти г-г-г-радусів.

— А щ-щ-що... ід-д-деальна зб-б-броя для р-р-р-ракетної п-п-позиції. Т-т-техніку не пошкодить...

— Аг-г-га.

— Але як-к-к-к? — підключився до дискусії Калібр.

— Н-н-н-не знаю, — одночасно відрізали обидва, й чомусь це настільки розсмішило найманців, що зареготали всі троє.

— Уперед! — першим спам'ятався Сапер. — Бо тут нам і грець. Гансе, розберись з вежею! Юре, що ти там казав про каналізацію? Як її можна знайти?

— Шукай відталину! — Дізфайндер з жалем відвів руки від вогнища, й заховав попід пахвами. — Або хоча б заглибину у снігу.

— Не ота?

— Ну ти талант! — Юр уважно придивився до улоговини метрів за сорок від них. — Цілком можливо...

— Вежа чиста! — доповів тим часом Калібр. — У будці хтось є, але вікна закрижаніли.

— Нічого дивного, — пробурчав американець. — Як там у вас кажуть — у таку погоду хазяїн собаку за двері не виставить?

Пес заскімлив й заворушився під снігом.

— Тоді — вперед!

Сніг був свіжий, а значить — пухкий, солдати провалювались по пояс, а іноді навіть і по груди, Піт хрипів й стиха лаявся, Калібр просто хрипів, й лише Дізфайндер посміювався над теплолюбивими товаришами — хоча й сам ледь стримувався від того, щоб не завити від холоду.

Пес пробивав собі шлях десь за їхніми спинами, й теж, вочевидь, скаржився на лиху недолю — з-під снігу ледь чутно долинало скімління та порикування.

Виямок справді виявився каналізацією — вже за десять метрів було помітно пару й щось на зразок теплого дихання раз-по-раз лизало обличчя вояків.

— Юре! — прохрипів Сапер. — Якого діаметру труба?

— Звідки я знаю?! — так само проскреготів Дізфайндер.

— Може, півметра буде.

— А якщо не буде?

Юр знизав плечима. Й так було зрозуміло, що в такому випадку хтось через деякий час знайде три скручені в дугу закоцюблі трупи — через кілька днів, або годин, коли скінчиться ця штучна зима. Й що найпаскудніше, цей хтось буде у зеленій бавовняній гімнастерці, та ще й з орлом на кокарді...

Від цієї думки захотілось або завити, або стерти когось на порох, Дізфайндер вибрав останнє, й щосили рвонув до рятівного виямку.

Звичайно, кришка примерзла, й довелось діяти автоматами, як ломами — спочатку оббиваючи шар пухкої криги, потім підважуючи масивне чавунне кружало. Знизу війнуло гарячим смородом, найманці кинулись у колодязь так, наче дно його було встелене щирим золотом. Піт, що йшов останнім, ледь змусив себе затягти на плечі пса й знову закрити люк.

Дві труби виходили з прямовисних бетонних стін. На одній, майже повністю зануреній у каламутну рідину, вмостився Калібр. На другій, вищій від рівня води сантиметрів на десять, завис Дізфайндер. Обидві труби були однакового діаметру — приблизно по півметра.

— Ну? — видихнув Сапер. — Які є пропозиції?

Він промовисто поворушив плечима — вони були ширшими за труби. Дізфайндер обережно переступив на нижню трубу, зазирнув й примірявся: проходить, але ледь-ледь.

Калібр узагалі зітхнув й важко осів на трубу верхи — мовляв, робіть зі мною, що хочете, а я у цю дірку не полізу. З лоба його стікало одразу дві цівки крові, ще кілька червоних плям розтеклися трофейною гімнастеркою — неозброєним оком видно було, що проповзти кілька десятків метрів вузькою трубою німець не зможе.

Юр, про всяк випадок, подивився на собаку, але той заплющив очі, притис вуха й весь зіщулився.

— Який розумний звір! — іронічно протяг його господар. — Ні, не полізе.

Піт гмукнув й почав уважно роздивлятись свій автомат, потім попросив зброю в Дізфайндера й почав скручувати обидва між собою.

— Й що воно буде? — ліниво поцікавився Калібр.

— Щось на зразок альпіністського гака, — кинув Піт. — Сподіваюсь.

"Щось" після закінчення роботи являло собою просто два скручені разом автомати без магазинів, прикладами назовні, й на гак було зовсім не схоже. Але принцип роботи вловлювався без особливих зусиль.

— Зрозумів? Американець кинув на Юра промовистий погляд. — Рух уперед, розклинюєш і підтягаєшся.

— Просто прекрасно, — сплюнув Дізфайндер. — А потім?

— Потім тягнеш за тросика, до якого прив'язаний я... й молишся, щоб нікого з нас не заклинило. Про всяк випадок ще за один тросик може потягти Ганс, але сам бачиш, у якому він стані.

— Чудово! — Юр усміхнувся. — А де ж тросики?

— У мене в напл... а, чорт! А я думаю, що ж воно на спину тисне!

Дізфайндер зареготав і мало не зірвався у воду.

— Хіба що з цього опудала кишки вимотати?

"Опудало" на плечах американця гавкнуло й ворухнулось.

— Я тобі вимотаю! Зніми-но краще ременя з Ганса!

Ремінь — широкий, шкіряний, радянського зразка — виявився з метр завдовжки — й трьох таких ерзаців цілком вистачило, що замінити тросик, на якому Дізфайндер мав буксирувати Піта.

— А от про аварійне повернення доведеться забути... — неголосно пробурчав Сапер й пересмикнув плечима. Юр чудово його розумів — одна справа загинути десь у бою, а зовсім інше — у тісній трубі, де не можна навіть підтягти пістолет собі до скроні, серед потоку помиїв та екскрементів, та ще й радянських — справді, від такої перспективи плечі могли пересмикнутись не лише у Піта.