Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 40

Він вийшов зі школи, тихо пішов до себе. Сутеніло, ішов дрібний дощ, під ногами чавкала огидна провінційна осіння каша. На горе чи на щастя він зустрів Мар’яну? Цієї весни він думав: на щастя, тільки на щастя. Схвильовано перечитував її листи, пригадував подробиці їхніх зустрічей. Коли він ішов з її дому наприкінці серпня, вона сказала йому: «Гадаю, ми ще побачимось. Я ще раз хочу постояти над яром». А потім вона не озивалася, і він мовчав, і йому чомусь здавалося, що вона шанує його за мовчання. То навіщо він турбував її, навіщо звертався до неї? Може, вона везла гроші для них. Так само, як дала готівку на те, щоб відрядити в дорогу Альошу, він ще розписувався за ті гроші на бланку її установи. А хтось дізнався, що вона везе гроші й убив її за них. Господи, куди це він? Проминув власний будинок! Настільки моторошно на душі. Він повернув на темний Над’ярний провулок, пішов до себе іншим шляхом. Увійшов на своє подвір’я крізь задню хвіртку. Пройшовся садом. Зупинився понад яром. Внизу миготять слабкі вогники Під’ярної. Біля цього урвища хотіла Мар’яна постояти ще раз. Тут і справді божевільно красиво. Шкодуєш, що не маєш крил.

Постоявши над яром, Анатолій пішов додому. Відімкнув дім, не вмикаючи світла. І в темряві пішов по кімнатах. Запалив свічку на фортеп’яно. Вони з Мар’яною палили свічки у цьому свічнику. Вперше після операції в нього виникло бажання випити. І не просто випити, а впитися насмерть. Але в домі горілки нема, а до крамниці довго йти. І тут він почув шум у темних сінцях. Ой, лихо, мабуть, це знову Танька. Тільки вона мала ключ від його дому.

Матінка Лариси Майя Гаврилівна з онуком Ярославом сиділи на кухні, пили чай і обговорювали причини загибелі Мар’яни Хрипович.

— Занадто пишалася собою. А людей зневажала. От Бог і покарав її за це, — виголошувала Майя Гаврилівна, яка ніколи не любила Мар’яни.

— Не Бог, а диявол. Вона з ним була запанібрата. І жартувала з ним, і кокетувала, і навіть книгу про нього написала. Він це терпів, терпів, а потім з’явився їй. Тому вона і кинулась на рейки, — висував свою версію Ярослав.

Майя Гаврилівна теж не боялась диявола і тому не приймала концепції онука:

— До чого тут диявол? Просто вона зависоко задирала носа і забагато крутила хвостом!

— Все правильно, ба! Якщо вона крутила хвостом, то, значить, хвіст у неї був! А ти кажеш, до чого тут диявол!

Відчинилися вхідні двері, в передпокої зазвучали голоси. Лариса повернулась додому не сама, отже, Майя Гаврилівна була позбавлена можливості виясняти стосунки з дочкою, чого з нетерпінням чекала весь день. Лариса привела з собою свого колишнього нареченого Сашка Чеканчука. Він змужнів і посивів, і йому сивина не пасує. Але чоловікам не годиться фарбувати волосся, тоді це не чоловіки, а напівбаби.

— Доброго вечора, Сашо. Ми дуже давно не бачилися з вами.

— Доброго вечора, Майю Гаврилівно. Ви чудово виглядаєте. Ви абсолютно не змінилися.

— А ви навчилися робити компліменти.

В двері подзвонили. То Риженко, третій учасник Групи Пошуку Істини. Лариса поспішає на кухню приготувати чаю і до чаю, а товариство запрошує до вітальні. До них відразу приєднуються Майя Гаврилівна з Ярославом зі своїми версіями загибелі Мар’яни Хрипович. Лариса приносить чайник, шпиняє сина, щоб той приніс чашки і щось до чаю.

— Ой, ну знову я! Я тобі гарсон?

Та сама люстра, і той самий трофейний сервіз у серванті, як він тільки не побився у їхній безладній оселі! Ті самі шпалери, тільки вигоріли. І та сама Майя Гаврилівна з черепаховими гребінцями, тільки поблякла, — думає Сашко Чеканчук.

Всі сідають навколо круглого столу, п’ють чай, їдять бутерброди і печиво, чекають на Анжелу.

— Шкода, що Мар’яни нема, — зітхає Ярослав, — хто тепер мене зробить мужчиною? Вона обіцяла мені цей подарунок до шістнадцятиріччя.

— От розпутна баба, царство їй небесне! — обурюється Майя Гаврилівна. — Таке говорити дитині!

— Ярославе, йшов би ти геть з-за столу! Таким, як ти, не місце серед порядних людей! — кричить Лариса.

— Пане Ярославе, ви, здається, таки ще не стали дорослим мужчиною, — каже Чеканчук, — бо дорослий мужчина ніколи не говорить на людях те, що жінка сказала йому наодинці. Це маленький хлопчик може ляпати про те, що йому казала доросла тьотя.

— А я і є маленький хлопчик, — басить Ярослав.

— А в нас розмова дорослих людей і: маленьким хлопчикам тут нема чого робити...

Знову дзвоник у двері. Це Анжела. Лариса допомагає їй стягти пальто, кладе на її стілець дві подушки. В Анжелки дуже високий верескливий голосок. Вона вітається з усіма, віддає Ларисі ключі, а Майї Гаврилівні простягає хризантему, яку хапає ворохобник Ярослав і суне її в чашки з чаєм усім присутнім по черзі.

— Як ви думаєте, Анжело, — запитує Майя Гаврилівна, — що сталося з Мар’яною? То був нещасний випадок чи вбивство?

— Це не має ніякого значення! — впевнено відповідає Анжела. — Це не принципово, чи вона впала, чи її хтось штовхнув. Головне, що вона не молилася. Не дякувала Бога за те, що мала все, чого хотіла.





— А ти дякуєш Бога, Анжело?

— За що? За те, що я страшна і покручена? Переді мною Бог завинив. Навіть, як дасть мені купу грошей, я не куплю собі того, що Мар’яна мала задурно. В неї все виходило! І вона запишалася!

— То, може, все в неї виходило не без допомоги диявола? — запитує Ярослав.

— З дияволом вона не загравала! — переконано твердить Анжела. — І про допомогу не просила! Вона була вся по той бік від усього, а так теж не можна.

— Вона відкривалась тобі, Анжело?

— Ні. Але покоївки багато бачать.

— А як ви познайомились з Мар’яною? — запитав Чеканчук.

— Вони жили поряд на Саперному полі, — відповіла Лариса.

— Так, — підтвердила Анжела, — і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!

— А який сон? — жваво цікавиться Майя Гаврилівна.

Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.

Рідкісно бездарний вечір, — думає Риженко. — Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.

— Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?

— Якраз про американця я не знаю. Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.

І ми дуже любили на підлозі, — подумав Риженко.

— А потім, десь навесні, — белькотала Анжела, — у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!

За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.

— Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, — каже Риженко в передпокої.

— Гаразд, погоджується Лариса, — граблі з вікна навпроти ще стирчать?

— А куди вони подінуться?

— Всі ми нібито нікуди не подінемося, але раптом одного дня... Між іншим, ти пам’ятаєш, як рік тому ми приходили до тебе з Мар’яною?

— Це було два роки тому. Час біжить швидко, Ларисо...

Обидва Олександри й Анжела вийшли на вулицю, пішли вгору до великої магістралі, хоча Риженку вниз — він мешкає тут, поряд, на вулиці, де, перекрикуючи вітер, дзеленчать трамваї. Анжела хутко зникла, ніби розчинилася в темряві поміж вечірніх вуличних тіней. Риженко провів Чеканчука до зупинки тролейбуса в бік Майдану. Дорогою Чеканчук хотів розповісти Риженку про свої знахідки протягом дня, але вітер був таким сильним, що вони розпрощалися на зупинці, тільки-но підійшов тролейбус.