Імітація

Мар’яна приїхала в шубці, і сказала, що в Києві зовсім зима, весни й не відчувається. А тут, на сході, весна приходить раніше. Серед учнів його школи був Кубов, син єдиного дружбонародівського багатія, що мав великий дім з ліфтом, сауною, супутниковою антеною і комп’ютером. Він звернувся до Кубова, попросив дозволу, щоб у нього зупинилася гостя з Києва, і Кубов дозволив. Але, залишивши речі в Кубова, вона виявила бажання зайти до нього, і він завів її до свого холодного дому, і вона ходила фарбованою підлогою, вкритою протертими доріжками, які стелила ще його покійна матінка. І зупинялась перед його книжковими шафами. І брала акорди на фортеп’яно, і сказала, що в нього значно краще, ніж було у них на слобідці, де вона народилась і жила до шістнадцяти років. Там у такому будинку жило кілька родин, і в них з батьками була одна кімната з огидною крихітною кухнею-верандою-передпокоєм. І крім того той дім, якщо ту халупу можна назвати домом, стояв у низині, в ямі. Відтоді вона ненавидить тісноту і любить простір.

Він повів її до жалюгідного напіваварійного будинку музичної школи і вона прослухала концерт тріо «Амітье», створеного Анатолієм Трохимовичем, до якого входив і Тетянин Альоша, і все відзняла на відеоплівку. А потім вони повернулися до нього і він грав для неї на скрипці, й читав вірші «свиданий наших каждое мгновенье мы праздновали, как Богоявленье», і Кубов так і не дочекався їх до себе того вечора.

А наступного вечора вони бенкетували у Кубова, стіл угинався від наїдків і Кубов власноручно накладав кав’яр на скибки хліба для Мар’яни, і наливав їй горілки, і вона вирішила — як вона сказала — згадати молодість, і всі за столом, і Анатолій, і Кубов, і дружина Кубова Света, і особливо його мама Вікторія Микитівна, дивувалися, скільки чарок може перехилити ця жінка і не сп’яніти.

Вона поїхала і залишила йому божевільні спогади, що несли юнацьке серцебиття і дрож мало не до стукоту зубів. Почуття душили його, іноді він писав їй листи і отримував відповіді — не відразу, але жоден його лист не пішов у безвість:

Чому я став твоєю примхою, Мар’яно? Що ти знайшла в мені?.. Ти маєш неймовірний дар бачити крізь брудні стіни, крізь буденну каламуть. Мене заворожує твій дар і в темному закутку бачити істину світобудови...

Ти питаєш, що я в тобі знайшла? Мені подобається, що в тебе, незважаючи на твоє бездарне життя, збереглися слух і смак. Ти не відбувся, так, але ти разом з тим нічого з себе не корчиш, нічого не імітуєш, і це також досить рідкісний дар... А ще мені подобається урвище, над яким стоїть твій будиночок. І на вершині пагорба Монмартр я не відчула того, що відчула біля гнилого паркану в твоєму садочку...

А потім прийшов офіційний висновок експертів з Цюріха, що тріо «Амітье» тільки й тримається на особистості Альоші, сина Тетяни. Інші хлопчик і дівчина нічого особливого собою не являють, просто здібні діти. Тож Альошу запрошують до Києва і, якщо все буде гаразд, його можна буде відправити до музичної благодійної школи в Цюріху. І приписка рукою Мар’яни: нехай мати Альоші підготує для хлопця документи для перетину кордону. А Тетяна, яка ридала просто на базарі, що директор покинув її заради пави з Києва, не знала, чи проклинати, чи благославляти їй ту паву.

А потім Анатолій приїздив з Альошею до Києва, бо Танька була п’яна і не могла супроводжувати сина. Це було у травні, коли рясно цвіли славетні київські каштани. Три дні вони жили у Мар’яни на Хрещатику і, поки її не було, стояли вдвох з Альошею і довго дивилися вниз на буйне цвітіння.

А наприкінці серпня вони вдвох знов приїхали до Києва. Завтра — Альошин літак до Цюріха. Мар’яна знову відчинила їм двері свого дому. Вона у світлій сукні, яка підкреслює засмагу дорогого курорту, і йому мимоволі стало боляче, коли він думає про велике життя цієї жінки, наповнене великими подіями і дивовижними пригодами.

На аеровокзалі в Борисполі вони з Мар’яною довели Альошу до митного контролю, і, пройшовши його, хлопчик довго махав їм рукою, а потім ніяк не міг зорієнтуватися, кому показати заліснений у руці квиток. Вони повернулись до Києва, і він міг повертатися додому того ж дня, але Мар’яна запропонувала йому їхати завтра, хто міг би відмовитись від такого? І знову питав і себе, і її — чому став її примхою. І вона казала, що хотіла б ще раз приїхати до нього, хоча й тепер нібито немає причини. Їй подобається його дім. Під його стелею добре звучать і струнні, і клавішні інструменти. Його дім стоїть над урвищем. А її дім на слобідці стояв у глибокій низині. Весь час гули потяги і, здавалось, заїжджали прямо в душу. Не було простору, не було тиші. А в тебе є простір і тиша.

То була його остання зустріч з Мар’яною. Життя директора Дружбонародівської музичної школи стало тихим, майже німим. Альоша поїхав — певне, що назавжди. Від нього прийшло два листи. Хлопчику добре, але самотньо, він дуже сумує за дядею Толею. Тріо «Амітье» розпалося. В домі тихо, в саду падає листя, оголюючи незібрані яблука. За Танькою він не тужить, іноді відчуваючи гостру насолоду від своєї самоти. Бере акорди, гортає книжки. Багато з тих книжок залишила в його домі колишня дружина. Колись давно вони з дочкою поїхали звідси. Не витримали Над’ярненського життя-буття. Дружина дуже хворіла, весь час ходила з перемотаним попереком і стелила собі окремо не тому, що не любила його, а через жіночу хворобу. А коли захворіла ще й дочка, обидві поїхали назад, в обласний центр, до тісної, проте теплої тещиної квартири, де колись вони тулились усі вчотирьох, коли він ще грав у обласному симфонічному оркестрі. Через рік після від’їзду дружини й дочки він зійшовся з Танькою.

А зараз Танька пустила до себе в хатку на околиці бездомного п’яницю Кешу. Але Кеша не задовольняв її, вона, бувало, ломилася до директора в дім, вимагала, щоб їй повернули сина, або, принаймні, закупили дрова на зиму.

Почалися осінні холоди. Вся Дружбонародівка здригається і тремтить від нестерпних осінніх дощів. У музичній школі тече дах і нема коштів на опалення. Учительки мало не щодня просять директора підняти його київські зв’язки і дістати хоча б якихось коштів на підтримку школи. Хай вона тільки приїде сюди знов, хай подивиться на цю школу, на ці класи та інструменти! Анатолій пояснює, що його київська знайома — співробітниця благодійного фонду, який не зобов’язаний допомагати регулярно, спасибі, що допомогли один раз. Але вчительки не відступаються. Особливо активна Зінаїда Андріївна, яка прямо у вічі каже директору: зуміли влаштувати свого пащенка, ще й як! Анатолій довго не наважувався знову турбувати Мар’яну, з якою не мав ніяких контактів від Альошиного від’їзду. Але після чергової делегації вчительок на чолі з бойовою Зінаїдою Андріївною написав листа до Києва, розуміючи всю безнадійність свого прохання. Невдовзі на школу прийшли по пошті аплікаційні форми фундації. З’явилася надія. І Зінаїда Андріївна розповіла усім, що знайома директора пава з Києва тепер привезе долари для них усіх.

«18 uransi zaidu do tebe, poidu toho samogo dnya uvecheri», з’явилось в електронній скриньці в комп’ютері Кубова на початку листопада. Отже, не залишиться на ніч. Що ж, значить, не залишиться... Анатолій вирішив уберегти Мар’яну від навали учительських скарг, подумав, що спробує прийняти її так, щоб її ніхто не бачив протягом її короткого перебування у Над’ярній. Кубов пообіцяв зустріти Мар’яну, завести до свого дому, а потім відвезти її знову на станцію. А своїм колегам сказав, що співробітниця фундації буде в їхніх краях проїздом, можливо, й не заїде до них.

А 17 ввечері Кубов заїхав до нього, щоб попередити: вона дзвонила на його мобільний, ніби їде зараз — за годину сідає на електричку в Комбінатному. Буде сьогодні ввечері. Він зустрічав її, але вона не приїхала. Було і сумно, й моторошно. Якби вона вирішила зникнути з його життя, вона просто зникла б, і не повідомляла, буцімто приїде.

Наступного дня його тягло зустріти електричку вранці, але він не зміг, бо був на роботі. А ввечері знову ходив на станцію і безнадійно вдивлявся в обличчя людей на платформі, і не бачив Мар’яни, і не знаходив собі місця. І наступного дня знову. Учительки у школі запитували, чи вже бачився він зі співробітницею фонду, і він відповідав: ні не бачився, а вони наступного дня знову питали і він роздратовано кричав Ні! Ні! Не бачився! Вона не приїздила! Він чекав на неї, а вона не приїхала! Облиште мене! Як же так, не приїхала! Ми ж заповнювали папери! А отак! Не приїхала! Можете їхати до Києва розбиратися, тільки облиште мене! На які! На які ми поїдемо до Києва? На ті, що ви нам платите? На них можна доїхати до Червоних Криниць і стати під церквою — її якраз перемонтували! А може, вона приїздила і дала гроші, а ви не кажете нам про них! Ну ви вже, Зінаїдо Андріївно, заговорилися! Як ви могли так подумати про Анатолія Трохимовича! Він стільки робить для школи! Він тільки не все може!