Скеля Дельфін

Земля тікала з-під ніг, і він схопився за груди. Потім швидко відійшов од дверей кафе, знесилено добрів до однієї з лап на набережній і, важко дихаючи, сів.

Вася, захоплений Вася, серед столиків кафе, залитих пивом і забруднених їжею, як це уявлялося професору, грав на поганенькій скрипці. Він стояв перед очима професора; забути це було неможливо.

Вася закінчив грати. У кафе прогриміли оплески. Професор болісно поморщився.

Може, Вася знову почне грати? Кілька хвилин професор не вставав з лави, але музика не повторювалася Професор відчув утому і повільно підвівся

Тепер квартали тяглися неймовірно довго, темні і пустельні. Професор навіть здивувався, що пройшов дуже мало.

Професор кілька разів спочивав, поки дійшов додому. Дійшовши, проминув садок, де задушливо солодко пахли останні квіти матіоли, зійшов на веранду, сів у крісло і кілька хвилин сидів нерухомо.

Сидів довго, і думки, спокійні і розважливі, приходили до нього. Мабуть, він помилився і ніхто не крав у нього учня. Може, Вася просто, щоб поглузувати з музикантів, які тільки й знають грати фокстроти, грав цю зухвалу музику.

А може, Вася так заробляє собі гроші на хліб? Вперше з’явилася в професора така думка, і він з гіркотою подумав про те, що ніколи не розпитував і нічого не знає про Васине життя.

Потім згадалася широка спина Глоби, затягнута в сірий костюм Вона височіла біля того столика, де грав Вася. І знову професорові стало боляче, знову з’явилося почуття образи.

Скрипка лежала на столі в простому чорному футлярі. Професор відкрив кришку і кілька секунд дивився на струни. Чотирма білими лініями вони прорізали коричневе дерево. Потім закрив кришку, відніс скрипку в кімнату, поклав у ящик великої темної шафи і замкнув на ключ.

Коли він знову вийшов на веранду, по небу летіли ясні метеори. Професор дивився на зорепад, і знову Васина музика забриніла у вухах.

І несподівано професор усміхнувся. Там, у кафе, Вася знущався з усіх, хто хотів слухати заяложені фокстроти; його музика сміялася з Глоби, з усіх, хто хотів украсти в професора справжнього майстра.

І зрозумівши це, професор усміхнувся.

Розділ дванадцятий

Вони прийшли в порт ранком вихідного дня. Святково вбрані люди поспішали зайняти місця в катерах, щоб їхати на далекі піщані пляжі.

Тієї ночі Варвара Павлівна заборонила Марії примушувати Васю працювати. Вася не довго думав над причиною такої ласкавості. Це його мало обходило. Не чіпають, ну, і добре!

Вася спочив, виспався, його засмагле личко весело всміхалося, коли Глоба говорив шо-небудь веселе або намагався жартувати. Він підганяв Глобу, і вони вийшли з дому на півгодини раніше призначеного часу. На пристані вони взяли замовлену з учорашнього дня невелику шлюпку. Вася сів за руль, а Глоба взяв у руки весла, і шлюпка відпливла від пристані.

Вони виїхали з бухти й завернули за мол. Сонце підбилося за морем, ясне, вже по-осінньому нежарке. Воно відбивалося в кожній найменшій хвильці, і море іскрилося під кришталевим промінням. Легенький вітер приходив з південного заходу і наганяв невисокі, навіть неувінчані білою піною, хвилі.

Море грало. Море іскрилося під промінням сонця, і безліч сонячних зайчиків шосекунди з’являлася на його поверхні, Хвилі злегка похитували шлюпку, і Вася, як ніколи, сильно відчув прекрасний, неосяжний простір моря під голубим, бездонним небозводом

Скрипка лежала на дні моря, і Вася мусив її дістати. Він дістане її з будь-якої глибини. Вася думав про скрипку, про тс, якою несподівано хорошою людиною виявився оцей похмурий Глоба.

«Скрипка пролежала у воді вже багато років, — думав Вася, — але гумовий мішок не міг промокнути, скрипка не зіпсувалась. Вона могла залишитися зовсім цілою».

У всякому разі Вася мусить мати власну скрипку. Так сказав професор, і так повинно бути. Іншої нагоди здобути скрипку не було. Може, вода її трошки попсувала, то це нічого. Можна буде віддати полагодити, а своя скрипка, хоч поганенька, це все ж краще, ніж чудовий інструмент професора. На своїй можна грати, коли захочеться, а на професоровій тільки дві години на день.

Вася мріяв про скрипку, і Глоба не заважав йому мріяти. Під сильними ударами весел шлюпка швидко посувалася вздовж берега. Химерні обриси невисокої скелі, яка невідомо чому звалася Дельфін, вже з’явилися перед очима.

З одного боку скеля полого спускалася до води, з другого вона круто обривалася вниз. Треба було мати дуже розвинену уяву, щоб знайти в ній подібність з плавником дельфіна.

Між скелею й берегом лежала широка смуга води. Під водою, наближаючись майже до самої поверхні, теж виднілися скелі. Плавці, перепливаючи з берега на скелю Дельфін, часто зупинялися на них відпочити. Тоді було дуже дивно бачити, як далеко в морі, невідомо на чому, стоїть людина. Поруч з підводними скелями були глибокі й таємничі провалля.

Старі рибалки казали, що там, у підводних прірвах, водяться електричні скати; ніхто їх ніколи не бачив, але всі вірили, що вони там є.

Шлюпка з Васею і Глобою наблизилася до скелі Дельфін, коли до дев’яти годин залишалося ще хвилин п’ятнадцять.

Вони підпливли зовсім близько до скелі, і високий камінь виріс перед ними, немов стіна. Об’їхали його кругом і причалили з другого боку, де скеля полого спускалася до води. Вася провів шлюпку між великим камінням, яке закривало вільний доступ до скелі. Шлюпка зайшла в маленьку бухточку з нерухомою водою. Глоба покинув весла й вискочив на камінь.

Не прив’язуючи шлюпки, Вася вискочив слідом за ним. Удвох вони зійшли на вершечок скелі, і прірва моря раптом розкрилася перед ними.

З двадцятиметрової височини скелі Дельфін було видно дуже далеко Місто, ще оповите легенькою вранішньою млою, лежало ліворуч від цих. Па березі до самого горизонту стелився рівний жовтуватосірий безлюдний степ. А з другого боку до самого неба розкинулось море. Стояв вересень місяць, і для початку осені море було на диво спокійне.

Великий пароплав під прапором, кольорів якого не міг розібрати навіть Вася, заходив у порт. Він пропливав за кілометр від скелі Дельфін, але все ж таки здавався величезним.

Вася швидким поглядом охопив усе, що можна було побачити зі скелі Дельфін, і тільки тоді подивився вниз, у глибину моря.

З висоти скелі все дно моря було видно так, немов води й не існувало. Густі зарості червоних і зелених водоростей між скелями похитувалися від підводних течій, немов од вітру. Скелі, порослі сірим підводним мохом і цілими шарами чорних черепашок, підходили близько до поверхні води.

Зовсім недалеко від скелі, на великому плоскому камені, трохи перехилившись на один борт, лежав темний корпус яхти «Галатея». Передня щогла її на півметра витикалася з води.

Вася бачив усе: і високу, химерно оздоблену пасмами водяного моху рульову рубку, і велику діру в правому борту яхти від удару снаряда.

Двері в рубку були напіввідкриті. Помітивши це Вася радісно всміхнувся.

Там, уже зовсім недалеко від нього, лежала скрипка. Хай там що, а він її дістане.

Незважаючи на те, що всі його думки, всі його бажання поривалися туди, вниз, він тверезими очима і розважливими думками оцінював товщину важкого шару води над яхтою і слабеньку під водну течію, яка ледве помітно колихала водорості.

Глоба стояв поруч, інколи скоса поглядаючи на задуманого Васю.

«Мабуть, — думав він, — хлопець вчора похвалився, а тепер, побачивши, як важко й небезпечно діставати скрипку, злякався і зараз відмовиться». Глоба твердо вирішив за всяку ціну примусити

Васю дістати пакунок з рульової рубки яхти.

Поки що він теж розглядав оброслу мохом і водоростями і обліплену черепашками «Галатею», чекаючи, то скаже Вася.

«Коли зараз не вдасться здобути у власні руки невеличкий пакунок, міцно зав'язаний в гумовому мішку, і виїхати, — міркував Глоба, — то мене викриють, викриють негайно! І не тільки мене».

Як лаяв себе Глоба за те, що був дуже обережний, і тоді, тікаючи з цього міста, надто добре заховав документи. Якби не це, то від них уже не залишилося б і згадки і не треба було б стояти отут, чекаючи Васиних слів.