Зоряні крила

Юрій замовк. Не змінюючи пози, Ганна сказала:

— Ну, далі.

— А далі я не знаю, — ласкаво усміхнувся Юрій.

— Ну, це не годиться. Таке хороше оповідання і такий нікудишній кінець, — незадоволено протягла Ганна. — Зараз же видумайте кінець до цієї казки.

— Слово честі, Ганно, не знаю, — сміявся Юрій. — Зараз у нас травень, отже, з зимівель ще не виїхали. Мабуть, вони ще й досі розмовляють, а може, якось інакше все розв'язалося.

Ганна встала з крісла і двічі пройшлася по кімнаті.

— Знаєте, — сказав Юрій. — у нас люди вже навчилися високо цінувати і берегти почуття своїх друзів. Я б дуже хотів мати друзів, які так само берегли б мою любов.

Ганна підійшла до дверей на балкон і розчинила їх. Юрій глянув і замовк, вражений. Ганна стояла на порозі дверей. Просто у вікна било проміння місяця. І в цьому сяйві ніби зникла легенька шовкова сукня. На порозі стояла статуя дівчини, оповита легеньким туманним серпанком шовку.

Юрій відчув, як у грудях його затремтіла якась дивна струна.

Раптом Ганна повернула до нього обличчя. Юрій встав, зробив кілька широких кроків, узяв у долоні її голову і, немов спраглий до чаші, припав до рожевих напіврозкритих уст.

Валенс прийшов б пів на дев'яту. Він постукав у двері, і Крайнєв відразу ж схопився на ноги.

Валенс постукав ще раз, і Юрій прочинив двері. Директор зайшов у кімнату, сів у крісло. Вій мовчки переглядав якусь книжку, поки Юрій вмивався і прибирав у кімнаті. Нарешті в кімнаті було сяк-так прибрано, і Юрій, одсунувши стільця, сів навпроти Валенса. Той витяг з портфеля цілий жмут паперів, розіклав їх на столі і почав говорити про завдання, які треба було виконати у Москві і Парижі.

Юрій роздвоївся, Він став вкрай неуважним, і Валенс це помітив. Думки Крайнєва весь час відверталися від роботи і неслися туди, до Ганни.

Де вона зараз? Чи вдасться йому побачити її до від'їзду?

А Валенс говорив і говорив сухим діловим тоном, не звертаючи уваги на настрій Юрія. Коли він працював, для нього не існувало особистих справ. Він був нещадним щодо себе і від своїх підлеглих вимагав такого ж ставлення до своїх обов'язків.

Юрій слухав і робив нотатки у великому блокноті, хоч кожну хвилину думки його тікали з кімнати. Нарешті це здалося йому нестерпним, і він рішуче відсунув од себе блокнот.

— Знаєте що, Адаме Олександровичу, — сказав він, — я страшенно хочу їсти. І поки не попоїм, — працювати не будемо. Нема такого правила в Радянському Союзі, щоб працювати натщесерце.

Юрій встав і почав одягатися. Валенс залишився сидіти біля столу. Доки Юрій прибирався, директор встиг записати йому в блокнот майже всі завдання. З кімнати вони вийшли разом. Біля парадного в машині чекала Валя. Вона навіть не глянула на Крайнєва. Навіть більше того, і на Валенса вона не звернула найменшої уваги.

«Норовистий шофер», подумав Юрій.

Вони зразу швидко рушили з місця, і вітер повернув до Юрія відчуття щастя. Він сидів і усміхався, Валенсу було просто шкода перебивати течію його думок.

Вони приїхали в інститут і снідали у маленькій їдальні, Серед присутніх Ганни не було, і Юрій відчув себе дивно самотнім. Він більше не міг мовчати. Він мусив говорити про Ганну з ким би там по було, а кращого співбесідника, як Валенс, годі було шукати. В усякому разі на його скромність можна було цілком розраховувати. І Юрій говорив, говорив захоплено, і Валенс несподівано відчув до нього батьківські почуття. Це навіть здивувало директора.

А Юрій говорив про те, як у них вчора кожні п'ять хвилин псувалася машина і як він викрив Валю. А коли Валенсу вже обридло слухати і кофе було випите, він спитав грубувато і добродушно:

— Словом, коли весілля?

— Весілля? — Юрій раптом захлинувся своїм кофе. — Одверто кажучи, я ще не знаю, чи взагалі буде весілля. Словом, тут ще ні чорта не ясно, — несподівано закінчив він і спохмурнів.

— Але ми забалакалися, — різко змінив напрямок розмови Валенс і встав із стільця. — Тобі зараз треба взяти останні матеріали. Часу не так багато.

І він пішов, легко несучи широкі плечі, обтягнуті зеленим сукном військового костюма.

Юрій пішов до себе в кабінет і викликав лабораторію. Звідтіля відповіли, що товаришка Ланко сьогодні на роботу не приходила. Юрій з одчаєм поклав трубку.

«Де її шукати тепер? Може, вона ще прийде в інститут», заспокоїв себе Крайнєв і взявся готуватися. Але коли до відходу поїзда залишалося півтори години, з лабораторії відповіли те ж саме — Ганни не було.

Юрія це вивело з рівноваги. Він раптом почав на всіх сердитися, хоч прекрасно розумів, що ніхто не винен. Проводжати Юрія вийшов мало не весь інститут. Друзі любили Крайнєва, і на ґанку набралося чимало народу.

На вокзал їхали втрьох — Валя, Ярина Михайлівна Мороз і він. Ярина Михайлівна працювала з Крайнєвим вже давно. Вона була дуже видатним, як на її роки, хіміком, знала мови, і це знання Юрій використовував досить часто.

Яриною Михайлівною називали її тільки жартома. Усі друзі звали дівчину Яринкою, і інакше називати її було неможливо. Це була невисока на зріст, кругловида дівчина.

Вони приїхали на вокзал хвилин за десять до відходу поїзда, і Юрій всі десять хвилин нервово проходив по перону, чекаючи, чи не прийде Ганна.

Коли він виходив з машини, Валя демонстративно відвернулася від нього і дуже довго тисла руку Яринці. Крайнєв усміхнувся.

Перед самим відходом поїзда прийшов Валенс. Він потис Юрію руку і навіть сказати нічого не встиг. Несподівано підбіг інженер Орленко і подав Яринці величезний букет червоних тюльпанів. Вона щасливо усміхнулася і теж нічого не встигла сказати. Поїзд рушив.

Юрій стояв на підніжці, вище за провідника, і дивився на перон. Ось уже він кінчається, ось уже остання колона…

Юрій здригнувся. За останньою колоною з'явилася Ганна. Обличчя її було бліде, напружене, і очі горі, а особливо яскраво.

Побачивши Юрія, вона зробила крок вперед, ніби хотіла щось сказати на прощання і не змогла.

Крайнєву затисло подих. Він привітально підніс руку, і в цю мить Ганна вже зникла з очей. Поїзд набирав швидкості.

Схвильований Юрій зайшов у купе і кілька хвилин стояв біля дверей мовчки. Потім коротким рухом, ніби скидаючи щось важке, скинув піджак, сів і сказав Ярині Михайлівні, що до конгресу їм ще доведеться багато попрацювати.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Міжнародний конгрес з питань вивчення стратосфери зібрався в старовинному будинку Сорбоннського університету. В довгих коридорах ходили люди, відомі всьому світові. Це були славетні вчені, конструктори, пілоти. Тут же були представники генеральних штабів майже всіх великих країн. Тут же вештався цілий рій жадібних до новин журналістів.

Радянські делегати завжди приходили точно до початку роботи. Вони входили і не поспішаючи сідали на свої місця. Вони намагалися не притягати до себе особливо пильної уваги, але очі всіх присутніх, немов у дивовижному фокусі, сходилися на місцях радянської делегації.

Доповідачі, висловивши якусь нову тезу чи закінчивши доповідь, наче ненароком поглядали в той бік, де сиділи радянські вчені. У кулуарах все частіше повторювалося ім'я Крайнєва, його фотографували частіше, ніж будь-кого з делегатів, незважаючи на тс, що він був наймолодшим на цьому конгресі імен.

Його знали по кількох надзвичайно вдалих польотах на стратостатах і субстратостатах. Крім того, ходили чутки, ніби цьому вченому вдалося сконструювати і навіть побудувати реактивні літаки. Проте доповіді професора Крайнєва не значилося в списку, і багато вчених незадоволено здвигували плечима.

А у самого Крайнєва склалося неприємне враження від конгресу. Тут не було і не могло бути дружнього співробітництва. Доповідачі розповідали загальновідомі речі, і здавалося, ніби все завдання їхніх доповідей полягало в тому, щоб нічого нового не сказати. Кожен хотів розповісти якнайменше і взнати якнайбільше. Це створювало неприємну атмосферу напруженості, майже ворогування. Крайнєв поділився своїми враженнями з товаришами, і всі цілком погодилися з ним.