Зоряні крила

Валенс глянув і здивовано спинився:

— Ви конструюєте новин літак?

Марина мовчала. Як сердилася вона на себе в цю мить за свій недоречний, незграбний рух! Валенс дивився здивовано, зацікавлено. Ще мить, і він підійде до столу і стане розглядати креслення.

— Так, Адаме Олександровичу, — сухо промовила Марина, — я працюю над новою конструкцією літака, але до закінчення цієї роботи я б не хотіла її комусь показувати. Вас я теж дуже прошу нікому про неї не говорити. Незабаром я закінчу і проситиму вас дати мені змогу зробити доповідь на вченій раді інституту.

Хвилину Валенс дивився на Марину, обмірковуючи відповідь, потім схвально хитнув головою:

— Прошу.

Він сказав тільки це слово, повернувся і пішов до дверей. І раптом усі сумніви, всі думки, які досі тривожили Марину, нахлинули на неї широким потоком. Захотілося спинити Валенса, попросити нікуди не йти, вислухати її, допомогти розібратися у власних думках.

Ледве чутні кроки Валенса зникали у нічній тиші. Ось уже зникли вони, ось уже тільки неспокій, відгомін руху залишився в коридорах.

Марина опустилася в крісло. Дівчині було над чим замислитися, було чого вагатися. Від недавнього часу в неї раптом зникла впевненість у правильності вибраного шляху. Чи дасть літак типу літаючого крила велику швидкість? Чи не повториться знову історія з винайденням винайденого?

Марина вийшла з-за столу і підняла з підлоги газету. Акуратно згорнула її і поклала поруч з кресленням. З тонких, ледве помітних ліній і пунктирів на папері в'язалися контури дивовижного літака. Марина провела рукою по білому ватману, і їй здалося, ніби метал бойової машини тремтить під її пальцями.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Шість стахановських бригад було перекинуто на п'яту дільницю для будівництва тепляка. Всі роботи йшли у напруженому, досі небаченому на будівництві темпі. Шість бригад, одна від одної краща, з ранку до ночі поралися біля свіжих пахучих дощок і колод. Виконроб Полоз тепер майже не ночував дома. Вдень і вночі його можна було знайти біля тепляка або в маленькому будиночку контори п'ятої дільниці.

Соколова і Матросов були частими гостями у виконроба Полоза. З Києва телефоном теж частенько запитували про долю ТЕЦ'у, і таким чином тепляк опинився в центрі всіх розмов, суперечок і думок. І чим вище здіймалися дощані стіни його, тим більше хвилювався Полоз, тим суворішими ставали обличчя діда Котика і інших бригадирів.

Сорок шість метрів заввишки мусив мати тепляк. Вітри високостей налітатимуть на нього з усією силою. Кожна стіна являтиме собою ніби велетенський парус.

Для того щоб ця величезна сила не перекинула, не зруйнувала легку конструкцію, Полоз вирішив закріпити тепляк тросами-відтяжками так, як закріплюють високі радіощогли. Закріплена таким чином конструкція набувала великої міцності, і можна було не боятися найсильніших вітрів.

Одного січневого морозного ранку дід Котик із своїми синами, як завжди, прийшов на роботу. В той день тепляк здавався величезною коробкою без два. Стіни вже було виведено у всю сорокашестиметрову височінь. Зовні вони були закріплені товстими тросами-відтяжками. Солом'яні мати закривали дошки. Саме вони мусили зберігати тепло. Тепер треба було закінчити стелю і пустити пару з локомобілів, які вже стояли всередині тепляка.

Дід Котик хазяйським оком окинув усю картину роботи, не поспішаючи рушив до входу. Сини слухняно йшли за ним. Вони проходили біля закріплення одної з відтяжок. Великий двотавровий швелер було забито в землю навкіс. Навкруг нього нерозривними кільцями, немов чорна змія, обплітався трос. Другий кінець його стрімко йшов угору і кріпився за верх стіни.

Родина Котиків зайшла у тепляк. Війнуло приємним теплим духом смолистого дерева.

До діда Котика підійшли всі п'ять бригадирів. Вони стали осторонь, радячись, немов бойовий штаб, і підійти в такі хвилини до них не наважувався ніхто. Виконроб Полоз не примусив себе довго чекати — він швидко вибіг із своєї контори, і бонова нарада розпочалася. Роботу було розподілено швидко і точно.

А поки йшла нарада бригадирів, трос молодих Котиків відійшли набік, розмовляючи про щось своє, тільки їм відоме.

— Обов'язково сьогодні треба сказати, — говорив Василь, — бо як будемо далі тягти, прийом закінчиться і вся наша справа лусне.

— От ти і скажи. Ти у нас найстарший, ти і маєш першим говорити, — відказав наймолодший з Котиків, Петро.

— Тобі треба говорити, — показав рукою на Петра Василь. — Ти найменший, ти мазунчик, ти й говори.

Невідомо, чим би закінчилася суперечка братів, коли б їх не покликав дід Котик. Нарада вже закінчилася. Бригади пішли вгору, на високі стіни, в синювату сутінь пізнього зимового ранку. Василь ліз з клітки на клітку і згадував, як вони з Полозом лазили по залізних конструкціях, закріплюючи швелери.

Робо їй почалися. В повітрі, підвішені на тросах, м'яко і плавно проносилися балки, дошки і готові дерев'яні ферми. Інколи чувся окрик того чи іншого бригадира.

Це була красива і напружена робота. Всі четверо Котиків працювали на самому верху.

Сонце сходило над горизонтом, чітко окреслене, оранжове, віщуючи ясний морозний день. І разом із сонцем над будівництвом з'явилися літаки. Вони немов бавилися у морозному повітрі. Легкі і в'юнкі, вони ганялися один за одним, тікали і наздоганяли, падали до самої землі у глибокому пікіруванні, щоб знову мчати вгору у синє морозне небо.

Авіашкола була недалеко від будівництва. Цегляні корпуси її виднілися в далечині, і дід Котик не звертав на літаки ніякої уваги: усі на будівництві вже давно звикли до їхніх карколомних вправ.

Зате молоді Котики виявляли до літаків величезний інтерес, хоч милуватися вправами їм було явно ніколи — робота забирала всю увагу. Для спостережень залишалося дуже мало часу.

Години роботи минули, як. одна хвилина. Дзвінкі удари в рейку пролунали над п'ятою дільницею, віщуючи годину обіду. Три бригади, що працювали нагорі, спустилися на землю.

По обіді всі Котики знову повернулися до тепляка і посідали, спочиваючи, на велику купу стружок. Вони трохи помовчали, але незабаром Микола штовхнув Василя під бік, і той зрозумів, що говорити доведеться все-таки йому. В цю хвилину літаки знову з'явилися над тепляком. У величезному прямокутнику стін вони здавалися особливо привабливими.

Василь зітхнув і глянув на діда. Старий Котик сидів, довбаючи трісочкою в зубах. Тоді Василь відважився і сказав:

— Слухайте, батьку, ми оце довго радилися і вирішили стати льотчиками. У вихідний поїдемо до авіашколи і подамо заяви. Там саме зараз прийом.

Дід поставився до такої заяви цілком байдуже. Він витяг з зубів трісочку, викинув її, провів пальцем під вусами і тоді глянув на Василя.

— Поки я живий, — спокійно сказав він, — будете ви теслярами і нічим іншим. Наш рід з діда-прадіда теслярський. А час у нас такий, що на всякій роботі слави можна зажити. От вам моє слово — і думати киньте про оті штучки.

Дід глянув угору, де в цей час, описуючи мертві петлі, кружляло два літаки.

— Від хорошого життя не полетиш, — уже зовсім байдуже додав він і знову відломив трісочку.

— Та послухайте ж, батьку…

Не слухаючи слів Миколи, дід встав з трісок і пішов до дверей, де саме в цей час з'явилася висока постать виконроба Полоза.

Василь спересердя сплюнув.

— Я ж казав — не треба питатися, — запально вихопилося у Миколи.

— Ти казав, — глузливо протягнув Петро, — все одно, колись же треба було спитати.

— Що ж робити, хлопці? — запитав Василь.

Брати посмутніли і опустили очі. Вони звикли в усьому слухатися батька.

— Спробуємо ще раз, — хитро хитнув головою Василь. — Це добре, що ми йому сказали. Він тепер про це подумає. А там перекипить та й дозволить.

В цю мить дзвінкі удари в рейку знову пролунали над тепляком. Перерва скінчилася. Котики підвелися. Знову починалася робота.