Зоряні крила

Крайнєв не часто думав про Марину Токову. Проте завжди згадка про неї викликала одну і ту ж думку: незважаючи пі на що, Марина стоїть осторонь роботи Крайнєва. Вона вчиться, жадібно, наполегливо, але нічим не хоче допомагати колективу. Крайнєв сподівався, що все це мине, коли Марина почне винаходити, почне творити сама. За всіх умов він ставився до дівчини з глибокою повагою. В тому, що вона дуже здібна, сумніву не було.

Валенс підписав папірця і віддав його Марині. Дівчина зробила крок до дверей. В цю мить Крайнєв ворухнувся, і Марина спинилася.

— Ви щось сказали?

— Ні, — відповів Крайнєв, — не сказав, але хотів сказати. Якщо маєте вільний час, то я просив би вас затриматися тут і вислухати деякі мої міркування.

Марина глянула зацікавлено. Крайнєв хоче говориш або, може, навіть радитися з нею. Заради цього варто було відкласти яку завгодно роботу.

— Я охоче слухатиму вас, — вона сіла в крісло поруч Валенса і глянула на Крайнєва.

— Адаме Олександровичу, ти зможеш приділити мені хвилин п'ятнадцять?

— Звичайно, зможу, — відповів Валенс.

Тоді Юрій підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті і почав говорити. Він говорив про свої вагання і сумніви, про силу запитань, на які поки що немає відповіді.

Валенс слухав дуже уважно. Йому вперше доводилося чути від Крайнєва такі речі.

«Так мусить бути, — думав Валенс. — Кожна людина, доходячи до місця, де розгалужується дорога, мусить добре подумати перед тим, як вибрати правильний шлях. Крайнєв саме дійшов до такого місця. В тому, що він вибере правильний шлях, можна не сумніватися».

— І зараз я ще не знаю, — говорив Крайнєв, все ще ходячи взад і вперед по кімнаті, — яким шляхом піде вся наша робота.

— Не знаю, чи зможемо ми з товаришкою Токовою тобі відповісти, — сказав Валенс, — але добре, що ти це сказав. Тобі самому буде значно легше розібратися. Я тільки прошу зважити на одну обставину — доки не здамо двомоторний бомбардувальник у виробництво, тобі не можна братися до будь-якої іншої роботи. Швидше закінчуйте проект, усі деталі і робочі креслення цього літака, а тоді даю вам повний простір для експериментів. Я думаю, що Марина Михайлівна теж зможе тобі допомогти.

Валенс запитливо глянув у бік Марини і спинився здивований. Очі дівчини блищали від незвичайного збудження.

— Я не думаю, — сказала Марина, — що можу бути корисною для Юрія Борисовича в цій роботі. Адже я тільки учень. Дозвольте мені трохи ще повчитися. Можу подякувати вам — ця розмова була для мене дуже повчальною.

І, не пояснюючи своїх слів, Марина встала з крісла.

— Пробачте, мені треба іти.

Валенс хитнув головою. Марина вийшла. Все раділо і співало в її серці, коли вона йшла довгим коридором до свого кабінету. Ось вона, давно омріяна і очікувана нею хвилина. Саме тепер, коли Крайнєв блукає манівцями, візьметься за роботу Марина Токова, візьметься і покаже, на що вона справді здатна.

Вона вже відчуває крила за плечима. За кілька тижнів перебування в інституті Крайнєва з пташеняти виріс могутній птах. Марина вже може літати сама. Сміливим, сповненим дерзань буде цей політ.

Марина зайшла в свій кабінет і поволі опустилася на канапу. Хотілося мріяти про ту хвилину, коли проект буде готовий, вона буде доповідати вченій раді інституту, і всі будуть дивуватися з роботи молодої дівчини. Марина ще не знала, як розв'яже вона своє завдання. Легше було мріяти про успіх, ніж справді домогтися його. Багато роботи було перед дівчиною. Зітхнула, нехотя відриваючись від мрій, і сіла до столу, до книжок, до роботи.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Любов Вікторівна Берг приїхала на будівництво в середині зими. Її поява не відзначилася нічим особливим. Просто у конструкторському бюро з'явилася жінка — технік-конструктор, переведена з одного завершеного будівництва на Уралі. На третій день після свого приїзду вона приступила до роботи. Спеціальністю її була механізація будівництва. Саме у конструкторському бюро і познайомився з нею інженер Гучко.

Одного дня він зайшов у велику світлу кімнату, де біля незграбних дубових столиків сиділи конструктори, спитав товаришку Берг і повагом попрямував до її столика. Підійшовши, він хвилину дивився на великий аркуш паперу, де вже намічалися контури комбінованого поліспаста, потім глянув на Любов Вікторівну і розправив сивуваті, вниз спущені вуса.

Багато хто з конструкторів знав надмірну дражливість виконроба кузні і з зацікавленням спостерігав сцену, яка відбувалася біля столика Берг.

— Я виконроб кузні, поважно відрекомендувався Гучко.

— Дуже приємно, — привітно відгукнулася Берг.

— Вам дуже приємно, — раптом не витримав поважного тону і спалахнув гнівом Гучко, — вам дуже приємно, а наші замовлення маринуються тут по три тижні. Це вам теж дуже приємно?

— Ваше замовлення надійшло до нас учора і буде готове завтра о другій годині. Це дуже короткий термін, але я гадаю впоратися. Учора ви самі погодилися на цей строк.

Берг промовила ці слова, не виявляючи й натяку на переляк чи хвилювання. Вона навіть не дивилася на інженера.

У першу мить Гучко навіть остовпів від несподіванки. З ним, з виконробом кузні, можуть так розмовляти?

— Я наказую вам зробити ці креслення сьогодні до одинадцятої години вечора.

Голос Гучка звучав різко, але на Любов Вікторівну це не справило ніякого враження. Вона мовчала.

Гучкові раптом не стало чим дихати. Лють перехопила горло. Він круто повернувся і пішов до начальника конструкторського бюро. Усі конструктори провели його постать очима до самісіньких дверей. Тільки сама Берг не дивилася туди, так ніби інженера і не існувало на світі. Двері в кабінет начальника зачинилися з грюкотом, і над столиками запанувала тиша. Кілька хвилин конструктори працювали спокійно. Потім до них долинув якийсь галас і голос Гучка. Ще через хвилину на дверях з'явився вкрай розлючений виконроб. Начальник бюро йшов за ним, марко намагаючись щось довести.

Ця спроба була явно зайвою, і начальник, зрозумівши це, теж розсердився і сказав:

— Завтра о другій годині все буде готове. Так ми вам обіцяли і цю свою умову викопаємо. Розмовляти з вами сьогодні я більше не збираюсь.

Він різко повернувся і заховався за дверима свого кабінету.

Гучко кинувся до столика Берг.

— А ви що, теж зі мною розмовляти не збираєтесь?

— Завтра о другій годині все буде готове, — привітно відповіла Берг.

— Ви розумієте, що післязавтра поліспаст мені потрібний готовий, а не тільки накреслений.

— Я зроблю все, що в моїх силах, але думаю, що вам слід було потурбуватися про поліспаст на кілька днів раніше.

Гучко нічого не відповів і попрямував до виходу. Він і сам прегарно розумів, що справа з поліспастом затяглася виключно з його вини, і саме це гнівило його більше за все. За півгодини тишу в бюро порушив телефонний дзвінок.

— Товаришко Берг, вас просять, — сказав один з конструкторів.

— Напевно, Гучко, — пожартувала Любов Вікторівна, підходячи.

Навряд, — відгукнувся сусіда.

— Слухаю. Товариш Гучко? Так, це я, Берг.

Потім настала мовчанка. У трубці щось нерозбірливо булькотіло і захлиналося. Конструктори всміхалися, і тільки сама Берг залишалася цілком серйозною.

— Ні, товаришу Гучко, — нарешті сказала вона, — на одинадцять годин ніяк не встигну, але до другої години ночі я сподіваюся встигнути. Залиште робітників на третю зміну, а я вас не підведу.

Конструктори здивовано перезирнулися. Берг ще послухала хвилину, як дякує Гучко, і повісила трубку.

— Не варто було такій свині послуги робити, — почувся тихий голос.

— Хіба це йому послуга? — здивувалася Берг.

— Сам заварив кашу, хай сам і розплачувався б.

Берг у відповідь тільки знизала плечима.

Пізно вночі, коли тиша заповнила собою всі коридори головної контори, інженер Гучко прийшов по креслення. Берг віддала їх йому точно о другій годині. Виконроб був до того зворушений, що навіть поцілував Любові Вікторівні руку.