Зоряні крила

І разом з вітром знову прийшло почуття неспокою. Юрій озирнувся. На протилежному кінці лави сиділа дівчина. Темний капелюшок з неширокими полями лежав поруч неї. Дівчина сиділа, ні на кого не звертаючи уваги. Вона теж дивилася на пароплав. Вітер ворушив тонкий шовк її сукні.

Юрій не міг одвести очей. Якби його спитати, чи гарна ця дівчина, він не зміг би відповісти. Здавалося, ніби зник весь навколишній світ. Він дивився і бачив перед собою тільки це вродливе дівоче обличчя.

Дівчина помітила його захоплений погляд. Вона сиділа нерухомо, тільки тонкі, трохи випнуті губи стислися, наче ховаючи посмішку. Від цього на її обличчя ліг вираз суворого, трохи підкресленого спокою. Вона не звертала на його погляди ніякої уваги. Маленька книжка лежала на її колінах, і книжку цю Юрій прекрасно знав. Це були дослідження з теорії міжпланетних перельотів.

Крайнєв здригнувся. Він хотів спитати дівчину, звідкіля в неї ця книжка, і не наважився. Дівчина нічого не помічала. Юрій встав і, рангом відчуваючи, як обважніло все його тіло, пішов до виходу з альтанки. Він був певен, що дівчина не оглянеться на нього. При виході озирнувся. Дівчина сиділа нерухомо. Вітер висмикнув із гладкої зачіски пасмо темного волосся.

Крайнєв вийшов. Він ішов майже машинально, не розбираючи, куди йде і хто трапляється йому назустріч.

Опускаючись вниз по довгій темній алеї, Крайнєв вийшов на майдан Третього Інтернаціоналу. Там він мало не потрапив під автобус.

У Пролетарському саду було темно і вогко. Парочки сиділи на всіх затінених лавах. Освітлені лави залишалися вільними.

Крайнєв підійшов до урвища над Дніпром і довго дивився вниз. Вогні мерехтіли і переливалися на воді. Вони були зеленкуваті і нагадували очі дівчини. Вітер не припинявся. Він налітав з-за Дніпра, легкий і вологий.

Весняний парк, вечір, закохані і вітер викликали давно не відчуваний настрій. Захотілося і собі ходити от так під руку з дівчиною, теплою і ніжною, говорити їй чудні слова або розказувати фантастичні казки.

Вітер дужчав. Зорі на обрії зникли. Зі сходу надходила гроза. Далекі зірниці спалахували за Дніпром.

Було приємно зразу після тиші парку почути гамір великої вулиці. Не поспішаючи Юрій підходив до трамвая, який з Радянської площі йшов Володимирською вулицею і проходив повз оперу. У вагоні було майже порожньо, але Юрій став біля дверей, бо сидіти не хотілося.

В цей вечір багато подій випало на долю професора Юрія Крайнєва. Бувають дні, години такого сконденсованого часу, коли події йдуть одна за одною і за якихось півгодини їх відбувається більше, ніж за півроку.

Трамвай доїздив до Золотих воріт. Юрій стояв у дверях, недбало розглядаючи перехожих. Раптом він стрепенувся і заметушився. Дівчина у темному капелюшку завертала за ріг.

Юрій не вагався. Він стрибнув на брук саме на перехресті двох трамвайних колій, його схопили сильні руки, і, підвівши толову, він побачив білий шолом міліціонера.

— Добре, що я вас впіймав, а то ви могли б упасти, — повчально сказав міліціонер, — три карбованці штрафу, громадянине.

Юрій віддав три карбованці і озирнувся. Може, він ще встигне її наздогнати.

— Одержуйте квитанцію, — сказав міліціонер, подаючи Юрію три білих квиточки.

Юрій несподівано сказав «дякую» і пішов за ріг вулиці. Він ішов швидко, розмахуючи руками і поводячи плечима в такт ходи. Він думав, що дівчина встигла відійти вже далеко, і мало не налетів на неї.

Вона йшла не поспішаючи. Високі каблуки цокали об тротуар упевнено і пружно.

А слідом за дівчиною, на віддалі кількох кроків, ішов професор кафедри стратосферної авіації Юрій Крайнєв і не знав, що робити.

Завжди рішучий у своїх діях, він тепер зовсім розгубився. Так і йшли вони одне за одним, ішли якимись незнайомими вулицями, які дедалі ставали все пустельнішими.

Дівчина давно вже помітила свого супутника. Вона йшла, інколи усміхаючись сама до себе. Іноді вона спинялася біля вітрини — подивитися, що буде робити Юрій. Той в таких випадках розгублено тупцювався на місці, читав афіші або просто ховався за якийсь стовп.

Так вийшли вони на вулицю, що вела просто від Лук’янівського базару. Тут було темнувато. Трамваї проносилися, сяючи світлом, і зникали за поворотом.

Дівчина взялася за ручку хвіртки і спинилася. Юрій наближався до неї, маючи твердий намір пройти спокійно і незалежно. Дівчина чекала. Коли Юрій підійшов на два кроки, вона сказала, дивлячись йому просто в обличчя:

— Я вам дуже вдячна, товаришу Крайнєв, за те, що ви мене супроводжували, але, слово честі, вам варто було підійти до мене раніше.

Юрій остовпів. Ця дівчина знає його? Може, навіть якась із його студенток? Крайнєв відчув себе вкрай збентеженим. Він спробував натягти на обличчя маску здивування, але з того нічого не вийшло.

— Ви мене знаєте?

— По-перше, вас знає половина Києва. По-друге, ми з вами працюємо в одній установі, — відказала дівчина усміхаючись. Коли вона говорила, було видно разок зубів, рівних і красивих.

— Ви працюєте в інституті стратосфери? — ще більше здивувався Крайнєв.

— Так. Вже місяць, — дівчина сміялася одверто і щиро… — Давайте знайомитися. Мене звуть Ганна Ланко, а вас я добре знаю.

Юрій потис маленьку гарячу руку дівчини. Він досі не міг прийти до нормального стану. Може, все йому сниться?

— Ви сьогодні проводите вечір трохи дивно, професоре, — говорила дівчина. — Мені здалося, ніби на Володимирській гірці ви навіть сумували.

— А чого я маю радіти? — Юрій вже став очунювати.

— Але ж нині весна, — очі Ганни блиснули на Юрія задерикувато. В глибині їх миготіли іскорки сміху. Вона усміхнулася ще раз і сказала:

— Ну, раз ви вже прийшли сюди, то вам треба зайти до мене в гості.

— Дякую, — машинально відповів Юрій, — але зараз… зараз мені треба швидше потрапити додому.

— Боїтеся? — вколола Ганна, — Зайдімо. Ну, я вас дуже прошу.

І Юрій погодився.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Одинокий ангар стояв край величезного аеродрому. Ретельно викошена невисока травиця встеляла поле рівним темно-зеленим килимом.

Біля входу на аеродром видніло кілька невисоких будинків. На двадцять кілометрів навкруги тяглися ліси. Великі галявини було пристосовано для посадки літаків — на всякий випадок. Тут містився експериментальний аеродром інституту вивчення стратосфери.

Біля ангара стояв одинокий сріблястий літак незвичайної конструкції. Він здавався надто важким, коли порівняти із звичайними літаками. Його крила, відносно короткі, вражали масивністю. Широко поставлені колеса з товстими шинами підтримували його на землі.

Але найбільше вражало в цьому літаку те, що фюзеляж не кінчався звичайним рулем висоти. Рулі і стабілізатор були ніби розрізані фюзеляжем. Масивна труба видавалася майже на метр з хвоста літака. Звичайний пропелер, невеликий і блискучий, здавався надто слабким, щоб потягти таку вагу.

Цей літак був увесь металевим. Полірований метал набув тут цілком обтічної форми. Очевидно, літак мав розвивати дуже велику швидкість.

На крилах і на фюзеляжі блищали намальовані червоним лаком зорі. Поруч з ними стояли величезні літери — ЮК-9. Це значило — Юрій Крайнєв, модель дев'ята. Це була дев'ята модель літака інженера Юрія Крайнєва, його тривога і його гордість.

Біля літака метушилися люди, перевіряли мотор, усі вимірювальні прилади. Коли все було готове, вони відійшли.

Під промінням сонця сріблястий літак здавався легким і динамічним. Було дивно, що він стоїть на землі.

Від майстерень біля ангара відділилася група людей. Швидкими кроками наблизилися до літака. Широкі плечі Крайнєва погойдувалися помалу і спокійно. Поруч з ним ішов директор інституту вивчення стратосфери, високий і сухий латиш Валенс. Вони говорили між собою, і розмова була, видимо, досить гострою.

Валенс підійшов до літака і уважно оглянув його.