Зоряні крила

Проводячи рукою по чолу, Крайнєв важко сів у крісло. Він був блідий як стіна, і синці під очима стали зовсім чорними.

Буш глянув на Яринку, на Крайнєва і презирливо ворухнув губами:

— Побилися, як діти…

— Він зрадив, — сказала Яринка.

— Знаю, — одрізав Буш, — і хочу попередити пана Крайнєва, що коли хтось десь узнає про наші розмови, в нього залишиться зовсім небагато дорогоцінного життя.

Він повернувся і, незвично похилившись, вийшов з кімнати. Двері з грюкотом зачинилися за ним.

— Яринко, — тихо проговорив Крайнєв, — я ж не зрадив…

— Мовчи! — крикнула дівчина, кидаючись до дверей. — Я ненавиджу тебе.

Юрій залишився сам у вітальні. Підлога мокро блищала. Вода ще капала з маленької круглої дірочки у склі акваріума. Крайнєв підійшов до стіни і виколупав маленьку, ще теплу кулю. Кілька хвилин тому вона могла опинитися в його серці. Він сидів, зважуючи кулю на долоні.

А Людвіг Дорн у своєму кабінеті писав переможні листи і телеграми. Сьогодні його день, день тріумфу і перемоги. Сьогодні він справді довів усім, на що здатний Людвіг Дори.

І коли перед ним з'явився Суш з револьвером у руці, Дорн підвівся занепокоєно і з острахом.

— Сядьте, — сказав Буш, і Дорн слухняно сів, — ви колись хвалилися своєю організацією. Дивіться, якими іграшками гралася ця дівчина.

Дорн зблід. Буш помітив це і криво усміхнувся.

— Не білійте. Сьогодні я врятував життя Крайнєву, а заразом, здається, і вам, — глузливо додав він.

Дорн білів з кожним словом розповіді Буша. Кінець кінцем він не витримав, скочив з крісла, схопив Буша за руку і прошепотів:

— Буш! Ви цього не розумієте, але сьогодні ви й справді врятували мене.

Буш не відповів нічого.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Бойова машина — двомісний винищувач — стояла на аеродромі недалеко від виходу з будинку, Це була остання модель, обтічна, ніби крапля падаючої води. У польоті вона мусила мати велику швидкість.

Кулемети і гармату було знято. Двомісний винищувач тепер був звичайною спортивною машиною. У баках не було жодної краплини бензину. Про це все потурбувався Дорн. Незважаючи на згоду працювати, Крайнєва стерегли все пильніше.

В той день Крайнєв довго стояв біля машини, уважно роздивляючись кожну дрібницю. Він добре міг оцінити всі вади і хороші якості цього літака.

Він сів у кабіну і з насолодою відчув під руками пружні і зручні рулі. Закрив очі, уявив себе в польоті, і від цього уявлення відразу ж стало моторошно.

— Ну, як вам сподобався літак? — почулося позад нього, і Крайнєв, здригнувшись, прокинувся від своїх мрій. Він виглянув з кабіни і побачив Дорна. Той стояв, дивлячись на Юрія ласкаво і дещо іронічно.

— Чи годиться він для ваших дослідів?

— Я ще не знаю цього точно.

Крайнєв вискочив з кабіни і ще раз оглянув машину. Вона безумовно була придатна для тих спроб, які запланував Крайнєв.

— Ви, звичайно, не дозволите мені самому робити випробування.

— Це було б з нашого боку більш ніж легковажно.

Крайнєв відійшов від літака і попрямував до лабораторії. Дори ішов за ним, не відстаючи ні на крок. За ці останні дні Крайнєв встиг виконати величезну роботу. Він працював вдень і вночі, не відходячи від столу. Він надто довго сидів без роботи, щоб зараз спочивати. Він відновив по пам'яті конструкцію реактивного двигуна, вже досить давно винайденого і описаного в журналах. Цей двигун міг бути застосований до багатьох типів спортивних літаків. Їхня швидкість в цьому випадку збільшувалася в кілька разів.

Дорн слідкував за кожним кроком Крайнєва, за кожною найменшою рисою, проведеною на папері. Він ходив за Крайнєвим, вгадуючи його накази, його бажання, його потреби, інколи навіть запобігаючи перед ним.

В глибині душі Дорн був глибоко незадоволений тим, що Крайнєв взявся відновлювати стару, давно вже всім відому і випробувану конструкцію. На думку Дорна, в такій роботі не було ніякої потреби. Адже це ще не мав бути справді реактивний літак. Просто до звичайнісінького літака додавалися ще реактивні двигуни. Злетіти він міг тільки як звичайний літак, і тільки в польоті міг різко збільшити швидкість. Всі німецькі авторитети запевняли і були цілком переконані, що від такої конструкції більшого не візьмеш. Для чого ж возиться з нею Крайнєв?

Нічого. За цією першою конструкцією піде друга. Хай інженер спробує смак роботи. Найголовніше те, що він почав працювати. Дорн дійде свого.

Якось увечері Юрій відчув втому. Захотілося піти до Яринки, поговорити, порадитися.

З того пам'ятного дня Яринка не промовила до нього жодного слова. Крайнєв просто не існував для неї. Вона звертала на нього уваги не більше, ніж на вільний стілець. Вона зневажала його і щоразу давала відчути це цілком ясно.

Крайнєв обійшов весь будинок, шукаючи професора Шторре. Дорн примусив старого професора перевіряти креслення Крайнєва. Професор твердив, що все це чистісіньке божевілля, але з великим захопленням копався в кресленнях.

Крайнєв ходив довго і нарешті спинився перед дверима кімнат, де жила Яринка. Він боявся відчинити ці двері. Він зробив велику помилку, не розказавши зразу Яринці про свої плани, і тепер не знав, як зарадити. Яринка зараз напевне не повірить жодному його слову. І все-таки кінець кінцем він обережно постукав і зайшов у кімнату.

Яринка підвелася з крісла йому назустріч. Вона стояла посеред кімнати, бліда як стіна.

— Чого ви прийшли? Я зовсім не хочу з вами говорити. Вийдіть з цієї кімнати.

Крайнєв стояв, дивлячись на обличчя Яринки, і з болем відзначив сліди важких переживань на її дитячому личку.

— Я прийшов поговорити з тобою, — тихо сказав Крайнєв.

— Нам ні про що говорити, — відрізала Яринка. — Я прошу вас вийти.

Вона підійшла до ліжка і лягла, заховавши обличчя в подушку. Крайнєв постояв кілька хвилин, розгублено дивлячись на неї.

Плечі Яринки здригнулися, і з-під подушки вирвалося приглушене ридання. Крайнєв міцно потер долонею чоло і вийшов з кімнати.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велика чорна машина, м'яко похитуючись на ресорах, зупинилася біля під'їзду інституту стратосфери. Небо, обкладене важкими осінніми хмарами, висіло неприємно низько. Кожну хвилину воно могло обвалитися на землю пеленою мрячного сірого дощу.

Мокре листя лежало біля ґанку на почорнілому асфальті. З висоти зривався холодний пронизливий вітер. Осінь проходила над Києвом, укриваючи тротуари потемнілим листям каштанів.

Високий військовий вийшов з машини. Він швидко збіг по гранітних сходах і зайшов у широкі двері інституту.

Він зійшов на другий поверх, і одну мить його погляд затримала маленька скляна табличка з ім'ям Юрія Крайнєва. Майже не спиняючись, пройшов він у кабінет Валенс а.

Директор зустрів його радісною, стриманою посмішкою. Він встав з крісла і пішов назустріч. Вони були давніми друзями, але за останній час зустрічалися рідко. Проте дружба їхня від того нітрохи не зменшилася. Навпаки, зустрічаючись, вони відчували ще більшу теплоту, ще більшу ніжність один до одного. Це була дружба мужня і сувора — почуття, яке створюється роками і не може зникнути за один день.

Військовий сів у крісло і кілька хвилин уважно розглядав обличчя Валенса. Той так само дивився на свого друга. Завжди, зустрічаючись, вони розглядали один одного, точно відзначаючи позначки часу. Вони вже досягли обоє того віку, коли людина дуже довго залишається майже незмінною, і обидва належали до типу людей, для яких так важко точно визначити вік.

— Я з неприємними звістками, — дивлячись просто в обличчя Валенсу, сказав військовий. — Кілька днів тому Крайнєв зрадив.

Валенс підвів до обличчя руку, немов захищаючись від удару. Через секунду рука повільно лягла на стіл — Валенс вже цілком володів собою.