Зоряні крила

На столі Дорн побачив невеличкого пакунка і листа. Він поморщився незадоволено — знову нагадують, знову підганяють.

Він сів у крісло і знехотя взяв у руки листа. Рядки глянули на нього незнайомим почерком. Дорн поволі прочитав усе. З кожним рядком розгладжувалися глибокі зморшки на його чолі. Прочитавши листа до кінця, він навіть усміхнувся. Розгорнув пакунка ї обережно витяг з нього невеличку котушку кінофільму. Довго дивився на нього, потім перевів погляд вгору на орла — орел дивився на нього круглим, виряченим дерев'яним оком.

І так само задумано сидів у своїй кімнаті Юрій Крайнєв. Зараз він, як ніколи, ясно розумів, що настав час діяти. Зволікати далі ставало вже надто небезпечним — Дорн міг вдатися до крайніх засобів. В сі ані полоненого втеча була неможливою — значить, треба змінити цей стан, треба стати тут господарем і тоді втекти.

Знову прийшла в голову думка про самогубство. Воно не було порятунком. Навпаки, швидше це скидалося б на перемогу Дорна. Ні, Крайнєв мусить жити, жити для того, щоб перемогти. Він знає дивовижні речі про реактивні літаки. Він збудує літака і коли-небудь, коли всім здаватиметься, що машину надійно прикуто до землі, злетить на ньому з цього клятого аеродрому. Треба тільки знайти добрий привід для того, щоб розпочати роботу.

Юрій сидів, дії вивчи у вікно і нічого не бачив. За вікном, роблячи у повітрі великі плавні кола, летіла маленька пухнаста сніжинка. Мокрою плямочкою вона впала на асфальт.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Вони сиділи в кабінеті Дорна. Важкі штори на вікнах було спущено. Маленький екран білів на стіні. На широкому зеленому столі Дорна появ проекційний апарат.

Крайнєв і Яринка сиділи поруч. Вони не могли зрозуміти, що це таке видумав Дорн. Невже він і справді хоче показувати їм кіно?

А Дорн зовсім не поспішав починати свій дивний кіносеанс. Він сидів за столом мовчки, немов чекаючи, що хтось із в'язнів почне розмову. Так вони сиділи в тиші, не маючи куди поспішати, не маючи одне для одного ні думок, ні слів.

І коли мовчанка стала вже надто затяжною, Дорн почав говорити сам. Він говорив про короткість і ненадійність людської пам'яті. Він говорив про здатність людей забувати своїх найкращих друзів. Приятелі легко забувають один одного, дівчата ще легше забувають своїх коханих. Навіть батьківщина забуває своїх синів відразу ж після того, як їм віддано останню шану.

«Ви брешете», хотів сказати Юрій, але стримав себе. Все одно марна справа переконувати Дорна.

А Дорн говорив і говорив. Це була промова, в якій слова батьківщина, забуття, смерть, слава, знову і знову батьківщина і забуття, друзі, кохана переплутувалися у найнеймовірніших комбінаціях.

Крайнєв і Ярлика давно вже звикли до таких промов. Вони проходили повз них, не звертаючи увага, як проходять повз давно прочитану неінтересну книжку.

Але того разу Дорн закінчив свою промову трохи несподівано.

— Я знаю, — сказав він, — вам уже давно обридло слухати мене із моїми доказами. Я знаю: ви не вірите жодному слову з того, що говорить вам Людвіг Дорн. Я сам більше не буду переконувати вас. Сьогодні я хочу, щоб факти, незаперечні факти і живі люди говорили за мене. Я певен, сьогодні ви повірите мені. Я тільки прошу вас уважно продивитися цю невеличку кінохроніку, її куплено цілком офіціально в Радянському Союзі.

Він замовк і натиснув маленьку кнопку біля проекційного апарата. Екран освітився. Заголовок журналу кінохроніки застрибав по екрану. Це був один із звичайних кіножурналів, які показують перед картинами. І в цьому журналі було знято комсомольський вечір в Київському інституті стратосфери.

А Юрій сидів перед екраном і застиглими очима проглядав кадр за кадром. Очі його вкрилися блискучою прозорою плівкою.

Гранітні блискучі сходи інституту стратосфери з'явилися на екрані. По них ішла дівчина, дивно схожа на Валю. Чорна відкрита машина стояла біля під'їзду.

Все це пропливало на екрані, як дивний, давно забутий сон, якимсь чудом вирваний з безодні забуття.

Ось Ганна іде по довгому коридору. Щось схоже на електричний струм пронизало все тіло Крайнєва. Всі м'язи його підтяглися і напружилися. Рука люто вп'ялася в бильце крісла, і тонка коричньова шкіра оббивки тріснула. Дивився не одриваючись, просто в обличчя Ганни, ловив кожен її рух, як людина, що вмирає від спраги, ловить найменші краплі роси.

Потім з'явився довгий стіл. Люди з веселими обличчями сиділи довкола нього.

Юрій побачив усіх своїх знайомих і друзів. Він побачив тонке білоброве обличчя Валенса і здивувався: серед усіх облич, усміхнених і веселих, воно вражало важким виразом затаєного болю.

Ось воно з'явилося першим планом, і прозорі очі ясної води глибоко глянули на Крайнєва. Це справді Валенс, дорогий і хороший Валенс дивиться на нього з екрана.

Ось на екрані з'явилося обличчя Ганни. Поруч з нею випливло обличчя Матяша.

Так, це Ганна. Це справді вона. Це її очі дивляться на Юрія Крайнєва. Ось вона таким знайомим рухом опускає вії, щоб підвести їх раптом і несподівано. Тоді погляд її яснішає, але байдужість і дивна втома не зникають.

— І жодної згадки про вас, Юрію Борисовичу. Всі і батьківщина вже давно забули вас, — чує Юрій тихий, але дуже чіткий голос Дорна.

Дорн виключив апарат і дав світло. Воно різонуло в очі Крайнєва і протверезило його.

З хвилину він стояв біля екрана, обводячи очима кабінет, потім глянув на Дорна, на Ярин^у, і руки його помалу опустилися.

Немов зупиняючись після швидкого бігу, він глибоко вдихнув повітря.

— Випийте, — подав йому склянку Дорн.

Юрій напився, і нервове тремтіння зникло. Дорн дивився тепер на нього, усміхаючись, спокійно і переможно. Тепер, мабуть, з Крайнєва, як з м'якої глини, можна буде виліпити все, що завгодно.

— Бачите, ви мені не вірили, а я вам правду казав: у дівчат, друзів і держав справді дивовижно коротка пам'ять.

Крайнєв не слухав його. Він дивився в одну точку на стіні, в ту саму точку, де кілька хвилин тому усміхалася Ганна, його думки зараз нагадували хвилі післяштормового моря. Образ Ганни проходив крізь кожну його думку, крізь кожен подих.

Було страшно навіть подумати, що Дорн каже правду і всі вже забули його. І зараз він один, інженер Юрій Крайнєв, усіма покинутий і забутий, несе і високо нестиме прапор своєї вітчизни.

Що ж, він витримає, хоч би йому довелося навіть витримати страшніші хвилини. Він зуміє вирватися ї повернеться, і тоді всі переконаються, що комуніст Юрій Крайнєв не може зрадити, не, може забути своєї вітчизни, своїх друзів.

Обличчя Гайни знову стало перед його очима.

І раптом він відчув — не Ганна спричиняє йому цей пекучий біль. Слова Дорна зробили глибоку рану в його серці.

«Батьківщина забула вас». Ні, тисячу разів ні. В Москві мусять знати, що Крайнєв живий. Дорн може говорити що завгодно — Вітчизна не забула Юрія Крайнєва!

Він встав і, відхиливши руку Дорна, яка м'яко лягла на його плече, твердими спокійними кроками вийшов з кабінету.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Це була вже не перша безсонна ніч у житті Юрія Крайнєва. Ходіння по кімнаті, вода, відчинені вікна, холодний, осінній вітер — все це не зменшувало напруження і на хвилину, все це не приносило заспокоєння.

Він ходив, не дивлячись, куди йде, повертався і знову йшов і йшов, сам не розуміючи, навіщо і куди.

Але незважаючи на це напружене, метушливе ходіння, думки Крайнєва саме тепер прийшли до блискучого порядку. Він тепер перевіряв усі свої припущення, востаннє розраховував і обмірковував свою поведінку перед останнім вирішальним кроком.

Сам того не знаючи, Дорн дав йому до рук прекрасний привід для оголошення зламу, для початку роботи. Тепер все виглядатиме цілком правдоподібно. Ні в кого не може виникнути і найменших сумнівів у зраді Юрія Крайнєва.