Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 113 из 114



Тільки одна Ганна, яка невідступно дивилася на Дорна, помітила цей погляд. Дивуючи усіх, вона раптом встала зі свого стільця, підійшла до вікна і взяла в руки колбу. Сизуватий порошок пересипався в ній, і був він такий знайомий з вигляду, що Ганна несподівано згадала Яринку і роботу в хімічній лабораторії.

— Навіщо вам здалася та колба? — придушеним голосом запитав Дорн.

— Вона мені нагадала одну речовину, з якої ми зробили пальне для останніх реактивних літаків. Ця мила речовина вибухає від сонячного променя. Мені здалося, ніби це саме вона.

На губах у Дорна раптом з'явилася піна. Він кинувся до Ганни, як навіжений. Король схопив його, одним ударом збив на підлогу.

Обличчя Дорна аж посиніло від люті.

— От і маємо розгадку, — сказав Крайнєв, — як добре, Ганно, що ти поїхала разом з нами.

— Значить, нікому тут ночувати не можна, — сказав Король, — невідомо, чи не стоїть ще десь одна така пляшечка. Як ви гадаєте, це міг бути пристойний вибух?

— Коли це та сама речовина, то з усього будинку залишилися б тільки друзки, — відповіла Ганна. — Ця речовина колись вбила Яринку, а там було всього кілька міліграмів.

Король і Орленко раптом обидва спохмурніли, і мить у кімнаті тривала тиша.

— Виведіть його подалі, — наказав Король, показуючи на Дорна.

Дорна вивели. За кілька хвилин усі покинули велику лабораторію, де кожної миті могли трапитися всякі несподіванки.

А другого ранку, коли вже зійшло сонце і освітило всі кімнати і вже можна було не боятися ніякого вибуху, Крайнєв узявся до роботи. Разом з Мариною читав він креслення, які вдалося взяти з сейфів — ключі від усього цього господарства лежали в кишені Дорна.

Крайнєв, Марина і Матяш працювали довго і наполегливо. І коли вже було розібрано всі креслення, Крайнєв зробив підсумок.

— От дивіться, товариші, вони йшли по наших слідах. Звідси і схожість в роботі хіміків, які добували пальне для реактивних двигунів. Ця робота мало не коштувала нам життя. Але головне не в тому. Ви бачите, що нам у них нічому вчитися. Я про це багато думав, коли вони мене примушували тут працювати, а тепер переконався остаточно. Уся ця хвалена німецька техніка відстала від нашої на ціле десятиліття. Дорн, мабуть, думає, що нам в руки потрапило хтозна-яке багатство, а все це багатство вже давно лежить у наших архівах.

І надвечір того ж дня на великому аеродромі, біля його східної стіни, відбулася урочиста церемонія. Саме в цьому місці багато років тому поховав Юрій Крайнев пілота Волоха. Зараз уже і сліду не залишилося віл знаку, залишеного на асфальті, але сам асфальт у цьому місці трохи потріскався і увігнувся.

Танки вишикувалися перед непомітною могилою. Танкісти стояли біля своїх машин. На місці, де було поховано Волоха, встановлено маленький червоний обеліск з п'ятикутною зіркою зверху. Багато таких маленьких пам'ятників залишилося в Європі там, де билася Червона Армія.

Крайнєв підійшов до обеліска з непокритою головою. Танкісти скинули шоломи. Зимове холодне сонце вже торкалося обрію, і засніжені дерева в лісах навколо аеродрому і самі сірі бетонні стіни були залиті ніжно-рожевим світлом.

— Я клявся колись, друже, — глухо сказав Крайнєв, — що повернуся, щоб поставити тобі пам'ятник. Я додержав своєї клятви.

Голос його раптом перервався від хвилювання. Сонячне світло потемнішало і з рожевого стало кривавим.

Король дав сигнал. Глухо вдарили танкові гармати, струшуючи повітря.

Рожевий сніг посипався з дерев.

Хвилину на аеродромі стояла тиша. Потім танкісти наділи шоломи і рушили до своїх машин.

Завдання, поставлене перед Королем, було виконане. Полк ішов далі на захід. Юрій Крайнєв і його друзі мали повертатися в Київ.



— Приходьте швидше з перемогою, — побажали Королеві і Орленкові друзі.

Загули танкові мотори. В надвечір'ї зникли важкі танки.

Потім прилетів Росовський. Він уже встиг раніше побачити Марину, і на його обличчі весь час лежав щасливо-тривожний вираз.

Крайнєву він привіз наказ негайно повертатися до Києва.

— От і добре. Тут і робити нічого. Мені до своїх літаків, додому вже захотілося, — сказав Крайнєв, і всі відчули таке ж бажання.

— Я дуже чекаю вас у Києві, — сказала Марина Росовському на прощання.

Він нічого не зміг відповісти від хвилювання, тільки провів очима машину, в якій поїхали до штабу армії Крайнєв і його друзі, а сівши в свій літак і злетівши, довго дивувався, чого це літак ніби хитається в його руках.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Перемога прийшла разом з весною, радісна, сонячна, буряна. Другого травня був взятий Берлін. Дев'ятого травня тиша запанувала над всією Німеччиною. День цей став Днем Перемоги для всього прогресивного людства.

Але коли для багатьох тисяч і навіть мільйонів людей ця перемога визначала повернення додому, демобілізацію, зустріч з рідними, то в інституті зовні начебто нічого і не змінилося. Все так само напружено працювали інженери і хіміки, так само щодня злітали в небо експериментальні реактивні літаки.

І, як це не дивно, для колективу інституту День Перемоги приніс ніби нову відповідальність. Реактивні літаки так і не застосовувалися в цій війні. Проте відомо було цілком точно, що в усіх країнах під час усієї війни відбувалася напружена дослідницька робота. Результати її залишалися невідомими. Значить, для того щоб не залишитися позаду, доводилося працювати, може, навіть напруженіше, ніж під час війни.

Саме такі висновки зробив для себе Юрій Крайнєв зразу ж після Дня Перемоги. Робота тривала, не припиняючись ні на мить.

На великому аеродромі, що лежав далеко за Києвом, з'являлися все нові і нові моделі реактивних літаків. Підполковник Полоз і Валя вже не встигали їх оглядати і випробовувати. Полоз тоді згадав про своїх давніх друзів, і брати Котики з'явилися в інституті стратосфери.

Вони спочатку недовірливо поставилися до цих літаків без моторів, але дуже скоро переконалися в їх перевазі і захопилися ними до краю.

Тепер для Крайнєва були вже вирішені майже всі проблеми реактивного літака. Залишалася тільки дуже висока посадочна швидкість, і саме її весь час намагався подолати Крайнєв, добре знаючи, що розв'язання цієї проблеми вимагатиме років роботи.

А коли минуло ще кілька часу, Крайнєв і Валенс доповіли в Москві про те, що тепер уже можна випускати в повітря бойові реактивні літаки, виготовлені не експериментально, а серійно, на заводі. Це вже була справжня бойова машина величезної швидкості і вогневої могутності.

З Москви прийшла відповідь, що на наступному авіаційному святі в Тушино можна і не тільки можна, а навіть треба показати роботи інституту.

Це повідомлення примусило хвилюватися не тільки Крайнєва. В першу чергу страшенно стурбувався підполковник Полоз. Це ж йому саме тепер доводилося показати літаки в повному блиску.

Полоз спочатку заперся на цілий день у своїй кімнаті і опрацював точну програму виступу. Вона складалася з польоту двох пар реактивних винищувачів. Фігури вищого пілотажу мали бути продемонстровані всіма чотирма літаками одночасно, потім мав відбутися «повітряний бій» між двома парами літаків. Все це забирало три-чотири хвилини, не більше. Вправи треба було провести на найбільшій швидкості.

Пілотів для такого параду Полоз визначив не вагаючись. Троє Котиків і Валя були тут, безперечно, найкращими.

Для цих пілотів почалося важке і напружене життя. Полоз виробив спеціальну програму тренувань, і вони вивчали до повної завершеності найскладніші фігури групового вищого пілотажу і десятки разів проводили в повітрі учбовий «повітряний бій».

І от, нарешті, він наступив, цей день великого авіаційного параду в Тушино. Валенс, Крайнєв і всі інженери інституту стратосфери виїхали до Москви заздалегідь. Усі хвилювалися, як на найвідповідальнішому іспиті. Валя і брати Котики теж нервувалися, але на них це не позначалося нітрохи. Вони були цілком певні в собі, закохані в свої машини, і жоден сумнів не міг торкнутися їхніх сердець.