Справа прокурора Малахова

А може, він і справді вважає, що таку, як Басова, треба садовити до в’язниці?

Тоді ще гірше, ще страшніше. Та ні, бути цього не може, це якесь непорозуміння, якийсь «заскок» у роботі прокурора. Але прокурор не має права на такі заскоки — доля людини, життя людини залежить від його поведінки, від його чесності. А хіба Малахов нечесний? Ні, зі свого погляду він чесний до цнотливості. Отже, погляд його неправильний, обмежений, діляцький, і сама Ганна мусить допомогти йому це зрозуміти.

Ганна пригадала палаючу станцію Дебальцево і Марію Іванівну Басову, ще не сиву, дуже вродливу сорокалітню жінку, рішучу і сміливу до безтями. Ось вона віддає наказа вивантажити вагони і взяти їх, мало не збожеволілих від жаху, жінок і дітей. А ти пам'ятаєш, Ганно, там біля неї весь час крутився якийсь чоловік і кричав, і забороняв розвантажувати вагони? Ти пам’ятаєш, як він скидався на Малахова? Ні, ні, це не був Малахов. Він тільки чомусь став дуже до нього подібний, і схожість ця виявилась не тоді, не на палаючій станції Дебальцево, а тільки тепер. Він, той чоловік, кричав і погрожував відповідальністю і судом. Справді, Басову мало не віддали до суду. Та вона знала, що викидала з вагонів і що бере. Вона викинула мертвий холодний метал, а вивезла живих, вдячних їй до смерті людей, і там, на новому місці, сперлася на цей уже згуртований небезпекою колектив, побудувала завод на пустирі і пустила його так швидко, що всім і думати про суд стало соромно. Всі ці роки вона була для тебе, Ганно, зразком як людина, як справжній комуніст.

А тепер, коли вона ув’язнена, що робиш ти, Ганно Малахова? Сидиш на тахті і аналізуєш зміни в характері своїх чоловіків? Небагато чого ти сама навчилася у Басової. Зараз треба щось робити, виручати її з тюрми, довести цілковиту правильність і правомірність досліду, який дозволила Басова, виступити в газеті зі статтею.

Ганна підвелася з тахти, вся охоплена жадобою дії. Якщо люди замкнули Басову у в’язницю, то люди мусять і випустити її. Значить, це можлива річ, значить, можна того домогтися. Ганна стояла посеред кімнати, не знаючи, з чого почати, куди податися, і несподівано сама собі нагадала Сергія Боровика, коли він просив прокурора випустити Басову і нічим, крім власних побажань і симпатій, не міг підтримати і обгрунтувати своє прохання. Так, зараз вона дуже добре розуміє його, але діяти так наївно, як він, не стане. Крім Малахова, є на світі багато людей, від яких залежить доля Басової, завтра Ганна мусить з ними зустрітися.

Сидіти, склавши руки, вона не має права і не буде.

Розділ п’ятий

Коли Хома Ілліч Широков постукав у двері їдальні Малахових, був уже вечір. Ганна сиділа біля письмового столу. Вона звикла працювати, коли світле коло від лампи вкриває тільки білий аркуш паперу і руку з самопискою, а все останнє ніби виключається зі свідомості. В такий спосіб можна зосередитися цілком, а робота, за яку взялася Ганна, вимагала напруження і зосередженості. Стаття про справи на хімічному заводі мусила бути залізно обгрунтованою і переконливою. Хоче чи не хоче того Ганна, їй доводиться виступати проти прокурора Малахова, але ніяких сумнівів у її душі з цього приводу немає — так мусить бути.

Очевидно, зараз ця справа цікавить не тільки Ганну, бо, коли вона сказала редакторові про потребу виступити в газеті з такою статтею, той не вагався і хвилини, а відповів, що в обкомі багато розмов про хімзавод і до цієї справи треба братися негайно і рішуче. Буде дуже добре, якщо вона дасть цей матеріал, продовжить раніше накреслену лінію газети. Ганна взялася до роботи.

— Здрастуйте, Ганно Кирилівно, — громогласно і радісно привітався Широков і пристукнув закаблуками.

Для хорошого настрою у старшини міліції були всі підстави. Хоча Марина довго збиралася, зате, коли вже дійшло до діла, народила чудесного здоровенького хлопця, якого назвали Максимом.

Тепер цю особу прийшов нарешті час забирати з лікарні, та через відсутність господині в кімнаті Широкових вчинився неймовірний розгардіяш, і Хома Ілліч мав усі підстави хвилюватися.

— Здрастуйте, Хомо Іллічу, — підводячи голову, відповіла Ганна і привітно глянула на міцну постать старшини.

— Працюєте помаленьку? — гість підійшов ближче до столу.

— Так, працюю.

— Дуже добре, — схвалив Широков таким тоном, ніби перевірка того, що пише журналістка Малахова, теж входила в коло його службових обов’язків. — Ми у вільні від служби години ваші статті завжди з великим задоволенням читаємо.

— Дякую, — посміхаючись, відповіла Ганна. — Ну, як там Марина, як мале поживає? Додому вже скоро прийдуть?

— Все в повному і блискучому порядку. В малому одинадцять фунтів або, як ці лікарі кажуть, чотири тисячі чотириста грамів. Рівно стільки нам з вами доведеться випити на хрестинах.

— Але я сподіваюся, будуть ще гості? — злякалася Ганна.

— А як же інакше? Всіх своїх дружків покличу.

Ганна чітко уявила могутніх дружків старшини. Коли всі вони зберуться, то напевне такої кількості горілки для того, щоб вшанувати малого Широкова, невистачить. Але вона вирішила не продовжувати розмови на цю тему.

— Забираю я цю компанію, тобто Марину з малим, не далі, як за годину-півтори. Часу небагато, а діла сила-силенна. Я, бачите, перед її приїздом приборку генеральну затіяв, а то, правду сказати, всі ці дні там і не підміталося, якось не до того було… А тепер незручно. Тут, у мене, все трохи занехаяно, пилюги на палець і взагалі…

Ганна дуже добре зрозуміла це багатозначне «взагалі».

— Вам допомогти, Хомо Іллічу?

— Та ні, що ви, я і сам впораюсь, — замахав руками старшина. — Мені зараз бракує, так би мовити, технічного оснащення. Швабра і щітка потрібні, можна ваші на кухні взяти? На одну годину.

— Звичайно, можна.

— Вичищу і вимию все, аж блищатиме. Ви знаєте, все-таки ніколи я не знав справжньої ціни своїм нервам. Ох, і переживав. Момент був відповідальний…

— Ну, — посміхнулась Ганна, уявивши собі сім'ю Широкових через десять років. — Таких моментів у вашому житті буде ще немало, можна не сумніватися.

— Двоє, троє, а найбільше четверо, — цілком серйозно відповів Широков, не вбачаючи тут ніякого приводу для жартів. — Але такого тривожного моменту не буде вже ніколи. Як-не-як, первісток.

— Це, звичайно, правда, — погодилася Ганна.

— Пробачте, товаришко Малахова, — несподівано офіціально запитав старшина міліції. — Можна до вас із запитанням звернутися?

— До мене із запитаннями останнім часом щось дуже багато народу звертається, — невесело сказала Ганна, і Широков зрозумів цю відповідь, як дозвіл.

— Пробачте, Ганно Кирилівно, що це за чоловік такий дивний у вас тут був?

— З перев’язаною головою?

— Так точно. Я його, виконуючи безпосередній наказ товариша міського прокурора, до лікарні повіз. Хто він такий?

— Мій старий і вже давно забутий знайомий. А чому вас це зацікавило?

— Нічого особливого, але здивували деякі обставини…

— Здивували?

— Так, одверто кажучи, здивували.

— Які саме?

— З чоловіком вашим — з Володимиром Івановичем Малаховим у нього які стосунки?

— Ніяких, — цілком упевнено відповіла Ганна. Її дуже цікавило, чому Широков завів цю розмову, хоч ніякої приємності принести вона не могла. Але зараз Ганна гостро цікавилася всім, що могло мати будь-яке відношення до Боровика, і тому нетерпляче дивилася на велике обличчя старшини.

— Дивно, дуже дивно.

— Чому дивно? Вони того вечора чи не вперше побачилися і познайомились.

— Тим більш дивно.

— Ви розумієте, Хомо Іллічу, — швидко заговорила Ганна, намагаючись виправдати свого власного чоловіка, — з усіх лікарень він тікає, а його обов’язково треба вилікувати…

— Це я, звичайно, розумію, а все-таки…

— Іншого виходу не було. Це ж для його власної користі зроблено.

— А був інший вихід, — сказав Широков.

— Який?

— Так зробити, щоб йому не треба було з лікарень тікати.