Страница 39 из 53
— По-перше, його зовсім не заарештували і нікуди не запроторили. Він у лікарні, розумієш? Але до одужання він по місту не розгулюватиме…
— Навіщо тобі, Любчик? — стривожена не так самим запитанням, як його тоном, вимовила Ганна.
— Завтра до нього піду.
— До кого?
— До Сергія Петровича.
— Тебе туди не пустять.
— Пустять. Та я туди заходити і не збираюсь. Просто візьму пакет яблук і попрошу, щоб передали Сергію Петровичу. Як його прізвище?
— Ти туди не підеш, — сказала Ганна.
— Чому мені туди не піти? — здивувалася Люба. — Що це, заборонено чи політично невитримано, чи непристойно? Адже він не заарештований, а тільки перебуває на лікуванні. Що ж тут поганого, якщо я передам йому яблук?
— Але навіщо це тобі? Чому саме ти мусиш це робити? Хай його рідні за нього турбуються.
— Нехай. Але я теж передам йому яблука. Щоб він знав, що на світі є люди, які поділяють його думки. Які…
— Які навіть допомогли б йому, при нагоді, бити прокурора Малахова, — гірко посміхаючись, додав Володимир Іванович.
— Ні, це він зробив дуже погано і зараз напевне кається. Але я хочу, щоб він знав, — про нього не забули. Як його прізвище?
Малахов вагався тільки мить. Може, сказати Любі прізвище цієї людини? Це викличе багато неприємних запитань, справжнього горя і розчарувань, але зате розв’яже силу-силенну проблем, які весь час, ніби далекі темні хмарини, провісниці наближення грози, висять над його сім’єю. Він подумав так і сам злякався. Ні, він не скаже, хто такий Сергій Боровик, нізащо в світі не скаже. Треба, щоб це ім’я і цей випадок назавжди зникли з Любоччиної пам’яті. Дівчину, мабуть, треба кудись відвезти. Весною вона закінчить десятий клас, вступить до університету, київського чи харківського, а за п’ять років усе зміниться. Отже, треба витримати тільки цю зиму, не більше.
— Прізвище його я тобі не скажу.
— Не скажеш? — ніби відкриваючи в характері свого вітчима якусь дуже неприємну рису, спитала Люба. — Дивно. Ну, нічого, я і без прізвища його знайду. До побачення.
І, не маючи наміру продовжувати розмову, чи вдаватися до обговорення своїх вчинків, Люба вийшла з їдальні. Вона знайде Сергія Петровича, навіть коли Малахов дуже цього не хоче. Не весь світ закритий авторитетом прокурора, ходять під сонцем й інші люди. Наприклад, Хома Ілліч Широков напевне все знає, адже саме він одвозив його до лікарні, тож мусить знати і його прізвище. Рано чи пізно він повернеться додому, а побачити сусіда чи розмовляти з ним Любі ніхто не може заборонити. І яблука до лікарні вона понесе, обов’язково понесе…
Дівчина і сама не могла зрозуміти, як виникло в неї таке непохитне рішення і чому вона вважає його правильним. Цей Сергій Петрович досить грубий і невихований чоловік, в усякому разі, кидатися бити Малахова — було дуже нерозумно, і виглядав цей вчинок непривабливо. Люба згадувала про ту мить з огидою і страхом. Але за Сергієм Петровичем стояла розповідь про торпедний катер, який блискавкою летить серед вибухів, схожих на гірські обвали, зневажаючи смерть, і почуття, викликані цим образом затьмарювали все і примушували забувати неприємну, принизливу, насамперед для самого Сергія Петровича, сцену.
Любочка йшла центральною вулицею міста, все віддаляючись від своєї домівки, і сама не знала, куди йде. Просто хотілось якомога довше побути самотньою, про все добре подумати.
А в їдальні Малахових розмова після того, як Люба пішла, не закінчилась. Ганна і Володимир Іванович були глибоко вражені рішучістю дочки, впевненістю її слів.
— Може… може, слід було їй все сказати, — проговорив Малахов, і вперше за дуже довгий час в його голосі прозвучала непевність.
— Ні, — відповіла Ганна.
Вона вже ясно бачила, що наближається небезпека, знала, що від неї не втекти, прагнула тільки одного: якось віддалити мить, коли Любочка про все дізнається.
— Я теж так думаю, не треба їй говорити, — погодився Малахов. — Може, й вдасться якось залишити все в тайні…
— Ох, не знаю…
— Все це дуже недобре вийшло. Складні у нас настали дні.
Він підвівся, пройшовся по кімнаті, наблизився до Ганни і ніжно погладив дружину по руці. Раніше це викликало б тільки хорошу посмішку, але тепер Ганна забрала руку, ніби торкнулася до гарячого.
— Не треба…
Малахов сумовито подивився на дружину і подумав про наступні дні, які напевне принесуть з собою дуже багато несподіванок.
— Не треба? — здивовано і печально, як людина, ображена у своїх найглибших і найблагородніших почуттях, перепитав він. — Ну, як хочеш… Як знаєш. Мені тільки здавалося… — і, остаточно заплутавшись у почуттях і словах, вирішив: — Мені час на роботу. Я піду.
— Добре, — монотонно відповіла Ганна, і не можна було навіть зрозуміти, чи дійшли до її свідомості ці слова.
— Я постараюся не пізно повернутися, — говорив далі Малахов. — Може, встигнемо погуляти перед сном.
— Добре, — байдуже відповіла Ганна.
— Не турбуйся, — все ще намагався заспокоїти і дружину, і самого себе Малахов, — все буде добре…
Він бачив, що Ганна дуже схвильована, і трохи боявся лишати її в такому стані на самоті. Який тривожний час настав, усе зірвалося зі своїх звичних місць, навіть власні, непорушні досі принципи також здаються вже не такими непохитними. Та як би там не було, він мусить іти працювати, це його робота, його обов’язок. Він постарається повернутися якомога раніше, бо дуже неспокійно на серці.
— То я піду, — все ще невпевнено повторив прокурор.
— Добре, йди, — дивлячись кудись повз нього, в куток, сказала Ганна.
— До побачення. Я прийду не пізно.
І, вже не вагаючись, згадавши про важливість справ, які чекають на нього в прокуратурі, і в цій відповідальності знову знаходячи виправдання кожного свого слова і вчинку, Малахов вийшов.
Ганна залишилась сама у просторій їдальні. Над містом вже заходив вечір. Хмарина диму над хімічним комбінатом, підсвічена низькими променями сонця, стала ніжнорожевою, майже прозорою. У кутках кімнати густішала сутінь. Шум машин унизу за вікном чувся як ледве помітне, далеке, далеке шарудіння морського прибою. О, якби можна було все життя провести в такому спокої, щоб не вривалися в нього ніякі лихі люди, щоб не треба було думати, болюче й насторожено думати про події завтрашнього дня.
Чому ніщо в світі не лишається таємницею? Здавалося, всі спогади і почуття за ці роки розвіялися прахом, мохом-травою поросли і ніколи ні голосу не подадуть, ні згадки не навіють.
Але саме тоді, коли все, здавалося, розвіялось і забулося на віки вічні, минуле знову зі всією владністю подає голос, і не відгукнутися на нього неможливо.
Ганна добре знала Сергія Боровика, і сьогодні нічого нового в ньому не відкрилося. Такий же поривний і гарячковий, здатний у захваті наробити багато лиха, насамперед собі, прямолінійний і нестримний. І все-таки він дуже змінився за ці роки. Адже вистачило в нього витримки не потрапляти на очі Любі, переламати самого себе. Він і в квартиру Малахова прийшов тільки тому, що іншого виходу не було, Ганна знала це дуже добре. Вона бачила, як важко йому тут бути, як важко йому дихати повітрям цієї затишної, добре прибраної кімнати, де кожна оздоба, кожна Ганнина вишивка наче кричать про зруйноване щастя Сергія Боровика. Але він сам його зруйнував і нічого до того повертатися. Тут все ясно. А може, не все?
Ні, все. Ганна раз і назавжди вирвала з серця це кохання. Вона не звикла прощати образ. І годі про це, бо аж плакати хочеться від згадок і думок. Годі.
А про кого ж легше думати? Про Малахова? Тут річ, мабуть, ще складніша і заплутаніша. Зовсім не таким, як думалося, як уявлялося, постав він за останні дні перед очима Ганни. Так, ніби навмисне, сам навіть пишаючись з того, розкрив і показав свою душу, і Ганна злякалася. Чому раніше не бачила, не помічала вона цього? Може, це поява Боровика примусила її глянути на чоловіка іншими очима? Ні, тисячу разів ні, такої думки навіть припустити не можна. Так чому ж зараз страшно залишатися з ним наодинці? Адже нічого не змінилося! Він її так само поважає і любить. І все-таки він заарештував Басову. За що? За що?