Страница 29 из 53
— З одужанням, Романе Петровичу, — весело привітав його шофер, поглядаючи на добре виголеного, дбайливо вдягненого Ляшенка.
— Дякую, — весело відповів парторг, сідаючи. — Ну, що у нас на заводі?
— А що може бути на заводі? — перепитав водій. — Все в повному і блискучому порядку. Труби димлять. Коксові батареї на повному ходу. Служба йде нормально.
— От і дуже добре, — відгукнувся Ляшенко, з насолодою спостерігаючи, як перед очима швидко пролітають знайомі дерева, вулиці і будинки. Було дуже приємно відчувати себе здоровим.
«Ногу все-таки тимчасом треба берегти і ходити якомога менше, — повчально подумав він. — Мені треба тепер бути цілком працездатним».
Хімічний завод виник перед ним з-за рогу вулиці, як завжди, несподівано. Парторг усміхнувся — дуже гарна і переконлива штука от такий могутній завод. Стоїть він на схилі розлогої гори, ніби велетень вперся в землю і хоче підняти на своїх плечах весь червонуватобурий Донецький кряж.
У парткомі, де ще нікого не було, Ляшенко затримався тільки на мить. Подзвонив першому секретареві обкому партії, але в кабінеті його не застав.
— Поїхав на шахти, — відповів знайомий голос дівчини з приймальні. — Повернеться тільки наприкінці дня.
— Дуже прошу попередити його, що я буду. Неодмінно маю бачити його у важливій справі.
— Буде зроблено, — відповіла дівчина.
Після того Роман Петрович покинув свій кабінет і за кілька хвилин опинився в лабораторії. Навмисне, бажаючи перевірити сам себе, він пішов туди пішки, майже не спираючись на палицю. Ні, нічого.
Не заходячи до тимчасового начальника лабораторії, він пройшов просто до інженерів «групи проекту Ігнатьєва». Басова розподілила їх на чотири підгрупи і кожну посадовила в окремій кімнаті.
— Добрий день, товариші. — привітався Ляшенко, заходячи до першої кімнати, де працювало п’ятеро інженерів, серед них Зоя Василенко — старша групи. — Ну, як вам тут живеться-можеться?
— О, Романе Петровичу! Як добре, що ви прийшли! Вже зовсім одужали? А ми вже засумували без вас.
Це привітання було невимушено щирим, радісним, і Ляшенкові стало тепло на серці.
— Так, уже зовсім одужав, — весело відповів він. — Одужав і маю намір ознайомитися з вашою роботою і все розкритикувати.
— Прошу, — відповіла Зоя, — це дуже добре. Свіжа голова завжди може щось цікаве підказати…
— Отже, я для вас тільки свіжа голова, більше нічого?
— Ну, навіщо ж так звужувати питання, — засміялись інженери.
— А Марія Іванівна де? — запитав Ляшенко, сідаючи до столу і беручи перший аркуш креслення.
— Сьогодні нашої Марії Іванівни ще чути не було, — відповіла весело Зоя. — Нічого дивного, чи у неї, крім нас, мало справ?
— І то правда, — вже весь заглиблений у роботу, сказав парторг. — Тут я не все розумію, як це буде? Прошу пояснити.
Зоя Василенко почала пояснювати. У неї, невідомо чому, поява Ляшенка викликала певність і добрий настрій. Звідки з’явилося це почуття, зрозуміти вона не могла. От прийшла людина, риється у твоїх думках, кресленнях, прискіпується, ніби той держконтроль, до кожної невдало поставленої рисочки, щось бурмоче собі під ніс, а в тебе на серці від того так радісно і хороше, як давно вже не було.
Сам Ляшенко, не звертаючи уваги на настрій інженерів, сидів і працював, намагаючись осягнути нові дані, які приніс минулий дослід, дати точну оцінку кожній реакції, кожній, навіть незначній, зміні в конструкції. Перед ним розгорталася картина такої дерзновенної сміливості, що йому, досвідченому інженерові, аж дух захоплювало. Він стримував це захоплення, примушував себе чіплятися до кожної дрібниці, підозріло перевіряти уже сто разів перевірені речі, але захоплення не минало. В цю мить, вже не вперше в житті, він зрозумів, скільки мусить знати секретар парткому, щоб по-справжньому виконувати справу доручену йому партією. Якщо в усіх інших групах пророблено таку ж блискучу роботу, то буде злочином перед усім народом не поставити зразу ж повторного досліду.
І водночас він ясно бачив, як відрізняється цей чудесний проект від початкового винаходу Ігнатьєва, бачив, скільки своїх думок і висновків додали до нього інженери, як поширили його, зробили стрункішим, у багатьох місцях принципово змінили. Далеко пішли вони за час хвороби Ляшенка.
Потім, не виказавши своїх почуттів, свого захоплення, може, навіть навпаки, спохмурнівши з виду, Ляшенко перейшов до другої групи, далі до третьої, четвертої і десь аж наприкінці дня закінчив роботу. Перед ним постала грандіозна картина одного з найвизначніших винаходів нашого часу. Він ще раз перевірив самого себе — все правильно.
Після роботи інженери зійшлися до великої кімнати. Марія Іванівна ще й досі не приходила, а думку секретаря парткому хотілося всім почути.
— Ні зборів, ні наради робити не будемо, — сказав Ляшенко. — Ви тут такого натворили, що зразу не збагнеш. Треба добре, дуже добре подумати. Але мушу сказати: ваша робота мені подобається.
Попрощався, вийшов у коридор, спинився біля знайомих дверей, подумав, ніби вагаючись, потім постукав і відчинив.
Костянтин Ігнатьєв сидів, щось пишучи, біля свого столу і зустрів появу парторга здивованим поглядом.
— Радий вас бачити, — невпевнено сказав він.
Вони привітались.
— Якщо не секрет, що ви зараз робите, Костянтине Павловичу? — запитав Ляшенко.
— Ні, це не секрет. Розробляю технологію виготовлення моєї пластмаси.
— Поряд вас, в отих кімнатах, товариші роблять ту ж роботу і, мені здається, вже багато зробили, — сказав Ляшенко. — Вам не хочеться включитися до їхнього колективу?
— Ні, я здатний зробити все сам. Робота в такому колективі може привести тільки до тюрми. Я різко розмежувався з Басовою і зробив про це офіціальну заяву в прокуратурі.
— Так, ясно, — похитав головою Ляшенко. — Я трохи познайомився з їхньою роботою і мушу вам сказати, що ваш винахід вже розвинено і багато в чому поліпшено, навіть в принципових питаннях…
— Від того він не перестане бути моїм винаходом.
— Безперечно, але…
— Ніяких але, товаришу Ляшенко, в групі, керованій Басовою, я не працюватиму! Категорично відмовляюсь.
Ляшенко помовчав.
— Можна мені глянути на вашу роботу?
Ігнатьєв хотів зразу ж поставити на місце цього надто самовпевненого Ляшенка, але потім згадав, що він теж хімік-технолог, і знехотя простягнув до нього свої папери.
Все зроблене Ігнатьєвим секретар парткому сьогодні вже бачив. Винахідник тільки починав справу, про яку його друзі-інженери вже й думати забули. Вони сміливо йшли вперед, на основі першого досліду розв’язуючи складні проблеми сучасної хімії, а Ігнатьєв сушив собі голову над системою застережних вентилів — робота, яку за короткий час може виконати будь-який другорядний інженер.
Ляшенко не приховав свого враження, одверто розповів усе, що побачив.
— Ви захоплюєтесь і помиляєтесь, — вже роздратовано відповів Ігнатьєв. — Розширення вашими інженерами рамок мого досліду призведе тільки до нового вибуху, до нової справи у прокуратурі. А от я цього не боюся. Тихше їдеш, далі будеш. Прислів’я старе, але до цього випадку дуже придатне, і я не боюся його процитувати.
В глибині душі він не вірив жодному слову Ляшенка. Не могли ці стандартні, не позначені печаттю справжнього таланту хіміки винайти без нього, Ігнатьєва, щось значне. Парторг ніби прочитав інженерову думку, зрозумів непотрібність дальшої розмови і попрощався.
Ігнатьєв знову взявся до своєї роботи, але спокою на серці вже не було. А що коли справді їм пощастить відкрити речі, які затьмарять його винахід? Ні, не може того бути, щасливе право першовідкрить належить тільки обраним, а таких на світі небагато.
А Ляшенко вийшов від Ігнатьєва трохи збентежений. Він працює на цьому заводі поряд винахідника вже багато років. Як же виросло біля нього таке індивідуалістичне створіння, людина, ворожа до колективу, вкрай егоїстична? Як же він, секретар парткому, цього не помітив? Невже і серед інших його добрих знайомих можуть трапитися такі несподіванки? Про Ігнатьєва ще доведеться думати, ой, як багато думати, а зараз перед секретарем парткому стоїть височенна гора невідкладних завдань і саме до неї насамперед треба братися.