Справа прокурора Малахова

— От завдала мороки, клята баба, — вилаявся Губанов.

— Я беру на себе всю відповідальність за арешт Басової, — різко сказав Малахов. — Тим більше, що всі підстави для такого арешту в мене є…

— Підстави то є, — задумливо сказав Губанов, — а от внутрішньої переконаності в правильності такого рішення у мене немає.

— Таке переконання — дуже умовна річ… Запевняю вас, дуже умовна.

— Звичайно, і все-таки краще, коли воно є…

Двері кабінету відчинилися, і зайшла секретарка.

— Вас хоче бачити інженер хімічного заводу Костянтин Павлович Ігнатьєв, — доповіла вона.

— Ігнатьєв? — перепитав Губанов, — це той? — звернувся він до Малахова.

— Очевидно.

— Цікаво. Попросіть його ввійти.

Ігнатьєв не сподівався побачити Малахова і навіть спинився на порозі, роздумуючи, чи не краще було б йому взагалі піти звідси. Але потім переміг цю думку і сміливо, як людина, що наважилась кинутися в дуже холодну воду, наблизився до столу обласного прокурора.

— Прошу сідати, — запросив. Губанов, з цікавістю розглядаючи бліде обличчя Ігнатьєва.

— Дякую, — весь час позираючи в бік Малахова, винахідник присів на краєчок крісла.

— Слухаю вас, — привітно сказав Губанов. — Можете говорити вільно, товариш Малахов нам не завадить.

— Я теж так гадаю, — сказав Ігнатьєв. — Товаришу Малахову буде навіть корисно послухати мою заяву, бо в ній йдеться саме про його, не побоюсь сказати, халатність.

— Дуже цікаво, слухаю, — глянув у бік міського прокурора Губанов.

— Я звертався до товариша міського прокурора Малахова в справі вибуху на хімічному заводі, в справі злочинної розтрати державних грошей на необгрунтовані досліди і викликану цим загрозу для життя людей. Відповідну заяву я написав, але товариш Малахов з неї не зробив ніяких висновків, а це значить — об’єктивно прикрив злочинну діяльність Басової. Зараз я доводжу до вашого відома, що підготовка до другого досліду йде ще в ширших масштабах. Отже, загроза ще більша. Я не збираюсь якось переконувати вас чи чогось від вас вимагати. На хімічному заводі готується злочин, і саме ви мусите його попередити. Щоб ви не думали, що я боюсь відповідальності за свої слова, я написав заяву, де все докладно висвітлено. Поведінку і нерішучість міського прокурора Малахова нічим не можна виправдати. Прошу.

Ігнатьєв простягнув до Губанова кілька аркушів списаного паперу.

Губанов узяв папери, поклав перед собою.

— Дякую, товаришу Ігнатьєв. Будемо розслідувати.

— Розслідувати треба швидко, — наполягав Ігнатьєв, — інакше на заводі будуть нові жертви і збитки. Якщо ви не вживете потрібних заходів, я писатиму прокурору республіки. Є у вас якісь запитання?

— Ні, тимчасом немає.

— Мій телефон записано наприкінці заяви. Я до ваших послуг завжди. Сподіваюся, що ви, товаришу обласний прокурор, будете більш рішучим і принциповим, ніж ваш колега. Дозвольте йти?

— Будь ласка. До побачення.

— До побачення, — Ігнатьєв підвівся зі свого крісла і вийшов з виглядом людини, яка виграла великий бій.

— Та-ак, — протягнув Губанов, дивлячись, як зачиняються двері. — Видно, серйозні справи на хімічному заводі, якщо сам винахідник так упевнено говорить.

— А я дуже задоволений, що він саме тепер прийшов, — сказав Малахов.

— Задоволений?

— Так, задоволений, незважаючи на те, що він звинувачував мене в безпринциповості, м'якотілості і ще в чомусь. Прочитайте уважно, що він написав, і переконаєтеся в моїй правоті щодо Басової і всієї цієї справи.

Губанов почав читати. Він читав уважно, намагаючись не пропустити жодного слова, вловити кожен найтонший нюанс думки Ігнатьєва. Нічого не скажеш, це була переконлива заява, від неї так просто не відмахнешся. Басова, видно, і справді зробила злочин і тепер, намагаючись прикрити його, готується зробити другий, ще більший.

Губанов прочитав і кілька хвилин мовчав, задумавшись.

— В обкомі про цю історію знають? — нарешті запитав він.

— Звичайно, — відповів Малахов, — Басова сама туди доповідну записку написала. Можете уявити собі, як там уся ця справа висвітлена. А для обкому що найголовніше — аби тільки людських жертв не було. Якщо їх немає, то, виходить, і поспішати нічого, мовляв, розберемось. Урядова комісія на такий випадок, коли жертв немає, не приїде. Отже, це справа цілком нашої компетенції і поспішати нікуди. Я говорив у обкомі про нову небезпеку, але вони не надають тому потрібної ваги. Кажуть: ви, прокурори, можете робити свої висновки, а ми розглядатимемо справу грунтовно.

Губанов ще раз прочитав заяву Ігнатьєва, якісь пункти підкреслив червоним олівцем і сказав:

— Ну, гаразд, видно, таки доведеться діяти нам. Я раніш вагався, але цей Ігнатьєв здорово мене переконав. Якби ця заява була анонімна, я б їй ніколи не повірив, та коли людина приходить сама, то не повірити їй важко. І то сказати: не така вже Басова велика персона…

Малахов мовчки схилив голову, цілком погоджуючись зі своїм начальством.

Розділ четвертий

Телефон біля ліжка Романа Петровича Ляшенка неголосно задзвонив. За вікнами мінилися відтінки сірого, осіннього світанку, які невідомо що віщують — ясний сонячний день чи суцільну непроглядну мряку. Вся сім’я Ляшенків ще спала глибоким, найсолодшим сном. Парторг, не розплющуючи очей, простяг до трубки руку.

— Слухаю, — тихо, щоб не збудити Ольгу, відповів він і накрив трубку подушкою, щоб не клекотіла.

Він зробив це вчасно, бо знайомий баритон Боровика гримів, рокотав, хвилювався і погрожував геть рознести мембрану.

— Говори тихше, бо телефон захлинається і я нічого не можу втямити, — попросив Ляшенко. — Звідки ти говориш? З лікарні? Добре. Коли це трапилося? Вночі? Ти напевне це знаєш? Добре, дуже дякую за повідомлення, хоча подяки така звістка, напевне, не варта, — невесело пожартував він і, незважаючи на те, що голос Боровика ще клекотів, опустив трубку.

Після того знову до підборіддя вкрився ковдрою і кілька хвилин лежав непорушно, поглядаючи то на миле, спокійне у сні обличчя Ольги поряд, на подушці, то на вікна, де сірі барви вже змінювалися фіалковоблакитними, ясними. Спробував ворухнути ногою — болю вже не було, відчулась тільки якась скованість у м’язах.

Парторгові дуже хотілося встати зразу ж, але він, мабуть, ще з півгодини лежав, міркуючи і плануючи свій день. Легким і приємним він, напевне, не буде, щодо цього сумнівів не було.

Тимчасом прокинувся і подав голос найменший з Ляшенків. Ольга зразу ж схопилася, побігла до дітей. Почався звичний, добре знайомий ранковий клопіт…

Через півгодини вже всі сиділи за столом, свіжі, вмиті, веселі, тільки сам Ляшенко був мовчазніший, ніж звичайно, і скупо відповідав на слова дітей. Ольга помітила це зразу.

— Дуже болить сьогодні?

— Ні, сьогодні вже не болить зовсім, і я зразу після сніданку поїду на завод, — відповів Роман Петрович. — Годі байдики бити.

— Не рано ще тобі виходити? Може, з лікарем порадитись?

— Ні, не рано, а до лікаря я після заводу поїду.

Ольга замовкла, вже давно перевіривши марність таких суперечок. Сніданок минув швидко, діти гомінкою зграйкою побігли до себе. Ляшенко підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті, навмисне твердо ставлячи хвору ногу, мов намагаючись щось розтоптати чи загнати у землю. Болю вже не було. Він не збирається дурити ні себе, ні Ольгу. Він має повне право їхати на завод. Більше того, він не сміє лишатися тут, у теплій постелі. На випадок чого треба взяти з собою костура, привезеного з Кавказу, міцного, самшитового, ніби з пожовклої кості виточеного. З таким товаришем можна нічого не боятися. Та й ходити доведеться не так багато.

Все це він не говорив, а думав, бачачи докірливі погляди Ольги і внутрішньо сперечаючись із нею. Йому навіть хотілося, щоб вона заговорила, щоб її можна було переконати і заспокоїти. Але Ольга мовчала, а самому починати розмову не хотілось.

Він подзвонив у гараж, попросив прислати машину і через півгодини вийшов з будинку.