Аутсайдери

Того разу він утік. Але Артур, як завжди, не залишав йому надії.

«Шкода, дуже шкода. Але їх усе одно знищили. Знаєш? Ти відмовився, проте робота мала бути виконана… Не картай себе, той чоловік був наволоччю, і цей урок змінить його життя».

Як вчинити зараз? Якщо Даромир не вб’є товстуна, справу довершить інший. А йому самому вдруге такий прояв милосердя вже не пробачать…

Але ж він має ключ, це головне. Потрібно ризикнути.

Він наблизився до Туліна, який продовжував щось бубоніти, і несподівано завдав йому блискавичного удару кулаком у скроню. Той миттєво обм’як і розпластався на підлозі. Напруживши м’язи, Даромир доволочив його до ліжка і кинув туди. До біса. Хай там що, але він не збирався брати на душу ще один гріх. Якщо тому й доведеться померти, то принаймні не від його руки.

Він задумливо глянув на тіло, потім нахилився й забрав у нього ключ від апартаментів. Тепер потрібно діяти швидко.

— Солодких снів, друже, — промовив він.

Погасивши світло, Даромир вийшов з номера й замкнув двері. На останньому оберті ключа переломив його навпіл, залишивши решту в замку. Ось так добре. Це дасть трохи зайвого часу. Він повісив на ручку прихоплену з номера табличку з написом «Не турбувати», попрямував до ліфта і спустився у вестибюль. Ключ від власної кімнати, куди він заселився відразу по прибутті вчора увечері, віддав портьє. Той, здається, здивувався такому швидкому від’їздові, проте з формальною ввічливістю побажав усього найкращого. Виписка зайняла не більше п’яти хвилин.

У машині дістав телефон і подзвонив Артурові. Слухавку на тому кінці зняли після першого ж сигналу.

— Так?

— Це я, — мовив Даромир. — Зроблено. Їду за кейсом.

— Чудово, чоловіче, — відказав Артур задоволено. — Молодець. Як отримаєш, зустрінешся з потрібною людиною о двадцять третій. Тридцятий кілометр. І без вибриків. Бувай.

— Ти ще не передумав? Щодо мене?

Той щиро зареготав.

— Слухай, ну ти комік… Я завжди тримаю слово, якщо ти досі цього не зрозумів. Сказав, що звільню — отже, звільню. Сподіваюся, ти поїдеш далеко-далеко і про все забудеш. Так?

— Можеш не сумніватися.

— Тоді до зв’язку. Вірніше… прощавай.

Даромир відкинув телефон убік і завів двигуна. Що ж, попереду останній етап. Йому не сподобалося, як Артур сказав «прощавай»… Але він буде обережним. Виїхавши з паркінгу, його машина розчинилася серед вогнів міста.

6

Лікар, як виявилося, мав рацію — все скінчилося швидко.

Були розчавлені квіти під ногами, і портрет у чорній рамці, і завішані дзеркала. Товста сусідка, що гладить його по голові та примовляє щось втішне. Кілька днів видалися довгим сном.

Цвинтар був велетенським піщаним плато, з усіх боків оточеним стінами гостроверхих сосен. У всі боки тягнулися ряди могил, що здавалися нескінченними; металеві оградки виблискували на сонці. Над усім цим панувала цілковита безмовність, що порушувалася лише легким подихом вітру та цвірінчанням пташок десь у вишині.

Максим разом із батьком стояв перед сріблястим хрестом, у центрі якого була прикріплена овальна фотографія матері. Мабуть, найкраща її фотографія. На ній Марія чарівно посміхалася, озираючись через плече, хвилясте волосся збігало по ньому, неначе водоспад. Люди, які вміють так усміхатися, повинні жити до ста років.

Дивно, але на кладовищі Максим почувався краще; тут було тихо, спокійно, тут він міг залишитися наодинці зі своїми думками. Батько йому не заважав. Вочевидь, відчував те саме. Тікаючи з незвично мовчазної квартири, вони за взаємною згодою щоранку приїздили сюди. Іноді розмовляли, щось згадували, але здебільшого просто стояли й думали.

Яків непокоївся за сина. Він очікував, що в глибині душі той буде звинувачувати його в смерті матері, проте, здається, хлопчик сам зміг усвідомити неминучість усього, що сталося. Узагалі, за останні кілька днів Максим неначе подорослішав, став ще серйознішим і небагатослівним. Горе наклало відбиток на його лице, однак і без цього він був мало схожий на типового одинадцятирічного хлопчака — навіть в очах був сум цілком дорослої людини. Поглинутий своєю роботою, Яків проґавив цей швидкий період раптового дорослішання, і тепер гадав, що припустився великої помилки.

У школі той був аутсайдером. Він іноді помічав, як Максим повертається додому із синцями або ґулями, проте ніколи не думав, що справи настільки погані. Вважаючи (із власного юнацького досвіду) це неприємним, але звичайним явищем, зробив іще одну помилку, не приділивши шкільним справам сина належної уваги. На запитання, що сталося, хлопець просто відказував, що «забився», і миттєво переводив розмову на іншу тему. Але надто часто намагався залишитися вдома, посилаючись на нездужання…

Що поробиш, його Максимко не був бійцем. Він не вмів постояти за себе, ніколи не мав схильності вчиняти бійку. Гени не передали йому батькової сили та міцної статури. З більшим захопленням він перечитував гори бібліотечних книжок, ніж ганяв із хлопцями м’яча. Таких зазвичай називають «ботаніками». Невже несхожість з іншими була його вадою?

Яків згадав слова дружини в лікарні: «їдьте звідси. Знайди місце, де Максимові буде добре». Так, треба їхати звідси. Не має значення, куди. Зараз він єдиний, хто залишився у хлопця. Батьки Марії померли кілька років тому, а своїх він втратив ще в дитинстві, тому розраховувати доведеться на власні сили. Він подумав, що зможе. З майстерні він уже звільнився, зароблених грошей вистачить на кілька найближчих місяців, а з його спеціальністю автомеханіка можна знайти нове місце роботи будь-де і без особливих труднощів — така професія зараз скрізь у ціні.

— Знаєш, — промовив Яків, кладучи долоню на худорляве плече хлопчика. — Я ось подумав… Ти не будеш проти, якщо ми поїдемо?

Той підвів голову — великі блискучі очі на блідому обличчі.

— Куди?

— Це ми ще вирішимо разом. Куди-небудь. Підшукаємо місце, де тобі буде добре… нам обом буде добре. А як знайдемо, оселимося там назавжди.

— А як же школа? — запитав Максим безбарвним голосом.

— Я не сказав раніше, — відповів Яків. — У той день я забрав твої документи. Більше тобі не доведеться до неї ходити.

Він очікував побачити хоч краплину полегшення на його лиці, проте марно. Лише невизначений рух плечима.

— Ми знайдемо іншу школу, Максиме. Гарну школу.

— А як же мама?

Зітхнувши, Яків повільно присів перед ним і зазирнув у вічі.

— Мама завжди залишатиметься з нами, синку. Хоч би куди ми поїхали, ти завжди будеш відчувати її присутність. Поки ти про неї пам’ятаєш… А ми ж будемо про неї пам’ятати, чи не так?

— Будемо, — прошепотів хлопчик.

— От і добре. Я справді радий, що ми з тобою все ще близькі, — сказав Яків, проте вимовляти наболіле вголос було важко. — Хочу признатися, я… досить розгублений зараз, і не знаю напевно, що і як маю робити, щоб вийшло правильно. Але мама хотіла, щоб нам із тобою було добре. Вона хотіла, щоб ти був щасливий. І я теж цього хочу. Я — це ти, а ти — це я. Усе, що я роблю, то лише з цієї причини, тому прошу тебе допомогти. Підказуй мені, якщо я щось роблю не так, і вибачай за це…

Він не знав, що ще додати до цього. Надто складно перетворювалося у слова те, що він відчував, чого прагнув і чого боявся, — не існує ще таких слів, які виказали б його внутрішній стан. Проте, глянувши на сина, Яків зрозумів, що це зайве. В очах хлопчика світилося розуміння; мабуть, той знав усі його думки краще за нього самого.

Максим нахилився до батька, обхопив руками і тихо мовив:

— Ти все правильно робиш, тату. Чесне слово. Давай поїдемо.

Засміявшись від полегшення, Яків обійняв сина у відповідь. Так вони й сиділи удвох, а палаюче око сонця продовжувало спостерігати за ними з безхмарного волошкового неба.

7

Симон Сич прийшов до тями на підлозі власної кухні, де він лежав у самих лише майці й трусах. Розліпити повіки вдалося з третьої спроби; разом із нечітким зображенням з’явилися нудота й різкий біль у скронях, неначе хтось встромив у кожну по великому шматку скла. Застогнав і обережно поворухнувся. Поперек ломило від ночівлі на холодній долівці, потилиця впиралася у щось тверде. У батарею опалення, зрозумів він. Навколо були розкидані якісь зім’яті папірці. Руки намацали один із них, розгорнули й піднесли до очей. Сфокусувавши зір, він пізнав сторінку своєї багатостраждальної повісті. Просто чудово.