Аутсайдери

— Зрозуміло.

— Молодець, — задоволено відповів Артур. — До справи: після того, як вивчиш деталі, їдеш у Київ. Тобі потрібно буде отримати борг у декого. Надворі коло твого під’їзду стоїть сріблястий «опель». Ключ від нього у конверті. Усе інше в багажнику. Коли зробиш, передзвониш мені. Вайя кон діос, аміго.

У слухавці клацнуло, пішли гудки. Даромир поклав її і замислився.

Знову безвихідь. Він надто добре знав цю компанію, щоб повірити в те, що його відпустять після завдання. У професії, яку йому мимоволі довелося опанувати, звільнення не передбачені — хіба що ногами вперед. Та який вибір? Якщо відмовитися, попереду чекатимуть лише дві альтернативи: його або ліквідують, або здадуть у те саме місце, де він колись працював. Скоріше останнє… Іронія долі, чи не так? Преса змалює його митарства одним простим реченням заголовків: «Колишній оперативник після вбивства його сім’ї перетворився на кілера і холоднокровно відправив на той світ п’ять осіб». Поразка чекала у будь-якому випадку.

Чи мав він тоді вчинити інакше? Якби знову довелося обирати, Даромир скоріше за все зробив би те саме. Лишитися без сім’ї, але продовжувати шанувати закон? Навіть після того, як справу закрили за відсутністю доказів? Недоречній жарт. Помилкою було взагалі йти у слідчі органи, наївно вважаючи, що зможеш щось змінити. Чого він досяг? Усе свідоме життя гадав, що виконує корисну для суспільства роботу, а в цей час двоє виродків-наркоманів убивали його дружину й доньку, щоб поцупити триста сімдесят гривень та китайську магнітолу. Хтось щось казав про справедливість?

«Ми можемо допомогти», — сказав йому тоді незнайомець із машини. Вони підібрали Даромира на розі вулиці, геть п’яного й одурілого. «Ми знаємо, хто це зробив. Ми даємо тобі шанс помститися. Якщо попрацюєш на нас».

Звісно, відповідь була «так». Він усе б віддав заради того моменту, коли нарешті зможе зустрітися віч-на-віч із людьми, які відібрали у нього майбутнє. І він зустрівся, в порожній кімнаті без вікон, куди тих двох скоро привезли несподівані доброзичливці. Даромирові вклали в руку пістолета й полишили наодинці з цими нелюдами — молодими хлопцями, яким, мабуть, іще не було й двадцяти. Але він не вагався. Ні їхній вік, ні перелякані очі його не стримали.

Він тиснув на гачок, доки не зрозумів, що набоїв більше немає.

«Чудово, — промовив із минулого голос Артура. — Без сумнівів і без жалю. Прекрасна робота. Ти нам потрібен, чоловіче».

Пізніше були сумніви — але надто пізно.

«А якщо відмовлюся?»

«Тоді твої колишні колеги пізнають Даромира Люб’яцького не з кращого боку. Ти ж цього не хочеш?»

Він трусонув головою, відганяючи спогад. Який сенс знову це пережовувати? Так, він дозволив перетворити себе на вбивцю задля хвилини реваншу. Але чи була помста варта цього? Розстрілявши тих хлопців, Даромир не зміг повернути сім’ю, а лише занапастив власну душу, і попереду чекали тільки куля або в’язниця.

«Ти вбиваєш негідників, — знову промовив безтілесний Артурів голос. — Пам’ятай це. Вони нічим не кращі від тих шмаркачів». Але тепер йому було байдуже. Майже сім місяців минуло з того часу, п’ятеро людей полишили цей світ його зусиллями, і він відчував, що більше так не може. Він виконає для них це останнє замовлення, а далі… Що ж, якщо йому не пощастить вибратися з цієї багнюки живим, то пекло навряд чимось здивує.

Даромир з’їхав ліфтом униз, на перший поверх, і відкрив поштову скриньку. Так і є, великий конверт із цупкого кремового паперу. Затиснувши його під пахвою, він визирнув на двір. На майданчику коло під’їзду справді припаркований сріблястий «опель». Нічого дивного, його наймачі ніколи не кидають слів на вітер. Чи не збрешуть і щодо звільнення?

Він повернувся у квартиру і розірвав пакунок. Там була фотокартка якогось товстуна у профіль, аркуш паперу з надрукованим текстом, трохи грошей та ключі від машини. Даромир розклав усе це на ліжку, подивився, потім узяв листа. З нього випливало, що зображений на фото чоловік, який щось комусь заборгував, винаймає номер в одному з київських готелів. При собі має ключ від камери схову аеропорту «Бориспіль», де зберігається важливий кейс. Треба добути ключ, ліквідувати товстуна й повідомити Артура про завершення. Після цього залишиться тільки забрати з камери кейс і передати його «своїй» людині на Бориспільській трасі. Там він отримає гонорар за справу. От і все. Далі, якщо вірити телефонному дзвінку, Даромир вільний.

На зворотному боці фотокартки було виведене ім’я жертви: Сергій Семенович Тулін. Він довго вдивлявся в це обличчя. Незабаром воно має доповнити фотоальбом його пам’яті, і цього разу повинно бути на останній сторінці.

Що ж, Даромир сподівався, що вони будуть грати за правилами, бо більше йому не було на що сподіватися.

З

— Гей, падло! — гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. — А ну стій! Куди це ти зібрався?

Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде — ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.

Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…

Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.

Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.

— Ах ти чмо, — просичав Чмир, дихнувши йому в обличчя смородом тютюну та гнилих зубів. — Ти куди йшов, козел? Га? Хто тобі дозволив тут ходити?

— Я йшов додому, — відповів Максим, але сам себе не почув. Один із хлопців вирвав рюкзака з його рук, інший різким ударом ноги, позиченим із якогось бойовика, влучив хлопчака у груди, і Максим знову опинився на підлозі. Навколишнє раптом почало здаватися жахливим сном. Чому стільки неприємностей на його голову? Ні, це все не насправді. Зараз він прокинеться у своїй кімнаті, надворі вже будуть канікули, і більше не доведеться йти в цю пекельну школу. І, звісно, мати теж буде з ним, а не в лікарні…

— Гляньте, пацани! — проревів один з нападників, заходячись у реготі. Почувся звук тканини, що рветься, шарудіння паперу. Яблуко, не з’їдене протягом дня, прокотилося повз його очі. Максим схлипнув, не в змозі більше терпіти. Чому вони це роблять?

— Віль-ям Гол-дінг! Ги-ги, Голдінг! Шо за фігня?!

Книжку класика, яку він саме збирався здавати у шкільну бібліотеку, жбурнули йому в обличчя роздерту навпіл. І знову руки — він уже не міг розрізнити вологими очима їх власника — вхопили його за барки.

— То ти книжки читаєш, педик?! Тільки педики таке читають! Ти що, малий, розумніший за всіх?!

«Вони порвали маминого рюкзака», — з’явилася болісна думка. Невідомо, чи для того, щоб іще більше додати жалю, чи це був заклик до дій… Але, перш ніж зміг зрозуміти, що робить, Максим із відчайдушним криком змахнув ногою прямо перед собою і влучив у щось м’яке. Хтось голосно зойкнув; користуючись цією миттю, він вирвався з рук своїх мучителів і побіг геть. Проте хулігани отямились досить швидко. Наступної секунди його знову схопили, повалили долі й почали щосили молотити носаками.