Аутсайдери

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови — чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

— Шановні ковильці, — почав він не дуже впевнено. — Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі. Для мене цілковита несподіванка, що ви всі знаєте моє ім’я і читали мої книжки. Я вперше бачу таке… і хочу вам за все подякувати, бо саме про це я завжди мріяв.

Його перервали оплески. Почулося:

— Молодець!

— Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

— Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін — звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— То як, ковильці? — голосно запитав він у глядачів. — Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

— Так!!! — вигукнули всі.

— Дозволимо йому стати одним із нас?!

— ТАК!!!

«Схоже на коронацію, — подумав Симон приголомшено. — Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

— Отже, переважна більшість, — усміхнувся Метлух. — Чули, Симоне? Поздоровляю.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Може, у вас є запитання до пана Сича? — звернувся голова до присутніх. — Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

— Справді, чудова ідея, — кивнув Метлух. — Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками — переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені — таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

— Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

— За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені — письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

— Так, пане Сич, — казали вони. — Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще — сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць — як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й лягти спати, доки не примарилося щось іще гірше. З таким наміром він розшукав у білоокому натовпі Метлуха й плеснув його по плечі, мовивши:

— Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

— Залишіться ще ненадовго, — сказав він привітно. — Ще на мить.

25

Усамітнившись із Реґіною в її кімнаті, Даромир нарешті дав волю почуттям. Руки обхопили тендітне тіло, і він рвучко пригорнув дружину до себе, впізнаючи вигин її спини та ніжність шкіри під халатом. Вона відповіла такими ж міцними обіймами, а потім відштовхнулася від підлоги й повисла на ньому, охопивши ногами. Не було насолоди більшої, ніж відчувати живу вагу Реґіниного тіла! Пірнувши у гаряче дихання дружини, Даромир несамовито припав до її вуст, як спраглий мандрівник припадає до живлющого джерела в оазі. З нею на руках він закружляв по кімнаті. Потім, наштовхнувшись на ліжко, вони обоє впали на нього, ні на мить не припиняючи своїх палких пестощів. Якоїсь миті, коли він перервав поцілунок, щоб розстебнути решту ґудзиків її халата, йому здалося, що очі Реґіни цілковито білі. Але повіки змигнули, і ця короткочасна омана зникла без сліду.

Даромир знову пірнув у світ її тіла, який був зараз єдиною реальністю. Губи ковзали по її оголених грудях, і в цей момент танули всі суперечки з власним здоровим глуздом, відчайдушні пошуки істини та причин, які могли б пояснити те, що відбувається. Більше жодних пояснень не треба. Так приємно розчинятися у незнанні, фізично відчувати те, чого насправді не може бути, і не замислюватися над цим. Це і є справжня, природна реальність, непідвладна слабкому людському мозкові. З кожним дотиком пальців до тіла воскреслої дружини він усе більше відчував себе зовсім іншою істотою, якій була дарована ласка пізнати реальність вищого ґатунку.