Аутсайдери

— Так, — замислено вимовив Симон. — Приємне.

— Я от міркую — може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?

— Чудне це місце, — промовив Максим, дивлячись у вікно. — Сам не знаю…

— Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, — пояснив Яків. — Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа — ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.

— Я бачив, — сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна — раптом йому сподобається?

— Вирішуйте самі, — сказав Симон. — Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.

— Мабуть, ми теж, — ствердно мовив Яків. — Згоден, Максиме?

— Згоден, — тихо відповів хлопчик.

Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що містечко і справді пристойне.

— Якщо бажаєте, можу налити по п’ять крапель, — підморгнула чорнява. Симон подумав, що зараз вона схожа на Люципера, який спокушує чергову грішну душу. Він сумно похитав головою:

— Я не п’ю, — і сам здивувався, як же давно він востаннє це промовляв.

— А я за кермом, — сказав Яків, роздивляючись переповнений стравами стіл. — Давайте відразу з вами розрахуємося. Скільки з нас?

— Які розрахунки?! — скрикнула Олеся так голосно, що дід у кутку заворушився й розліпив одне око. — Ви що, з глузду з’їхали? З нашого улюбленого письменника і його друзів гроші взяв би тільки Іуда!

Побажавши їм, здивованим, смачного, вона повернулася на своє місце біля каси і приготувалася спостерігати, як буде наминати її страви справжній живий літератор. Симон подумав, що за безкоштовний обід готовий влаштувати їй таке видовище.

З’їдено все було досить швидко. Після цього вони підійшли до каси подякувати хазяйці за такий прийом, і Яків запитав:

— Чи можемо ми десь винайняти житло у вашому містечку? Квартиру чи будинок…

— Тож ви залишаєтесь? — зраділа Олеся.

— Так, на якийсь час, — відповів за нього Симон. — Готелю тут, звісно, немає, але…

— Житло є, — закивала вона. — У старої Ярини великий будинок, «пансіон», як ми його називаємо. Вона завжди всіх постояльців до себе бере. До речі, сьогодні перед вами вже хтось приїхав…

— І де нам її знайти?

— Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, — пояснила Олеся. — Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.

Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.

— Цікаво, — промовив раптом Максим. — Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?

Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.

— Ні, — відказав Яків. — Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.

Він мав рацію.

15

Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.

— Мабуть, ви до мене, — сказала вона без тіні здивування.

— Так, мабуть, до вас. Але звідки…

— Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.

— Але хто вам повідомив? — Даромир озирнувся навкруги. — Досі я жодної душі не бачив, окрім якогось дивака і телефоністки на пошті.

— Звісно, людей у нас не так багато, як у великому місті, але вони є, — відказала вона. — Та годі вже про це. Ви, напевне, стомилися з дороги, і вам потрібна кімната?

— Саме так.

— Кімнату я вам приготую. У мене якраз ніхто не живе, тож візьму вас залюбки. Проходьте, чи що… як вас звати?

— Даромир, — ну, хоч ім’я вони ще не встигли розвідати. — Даромир Люб’яцький.

— А я — Ярина, хоча ви вже в курсі.

— Дуже приємно, — кивнув він. — Тоді я лише заберу з машини речі…

— Забирайте. Я підготую вашу кімнату.

Ярина зникла в будинку. Даромир спустився до автомобіля і витяг із салону кейс. Схоже, тут справді повно очей; це в місті можна всюди вештатися, й ніхто не зверне на тебе уваги. У такій глушині все навпаки: кожен крок відстежується, а потім у вигляді пліток шириться поміж мешканців. Без сумніву, його прибуття сюди вже в усіх на вустах, і в найближчі дні буде головною темою для балачок. Ну й нехай, місцеві пересуди все одно залишаться у межах селища.

Зсередини, так само як і ззовні, будинок Ярини не був схожий на звичайні совдепівські будівлі — вочевидь, у хазяйки або її чоловіка раніше водилися чималенькі гроші, які дозволили звести оселю на власний смак. Передпокій вивів Даромира у простору світлицю зі шпалерами кольору кави з молоком; там він побачив справжній цегляний камін, що був абсолютно нетиповою річчю для українського селища. На стінах у позолочених рамах висіли репродукції пейзажів Шишкіна, у центрі завмерло крісло-гойдалка. У повітрі відчувався запах старовини, меленої кави й нафталіну. Під важкими дерев’яними сходами, що бігли на другий поверх, він помітив двері — мабуть, до хазяйчиної кімнати.

— Піднімайтеся сюди, Даромире! — пролунав згори голос Ярини — саме тоді, коли він відкрив рота, щоб гукнути її. «Мабуть, вона почула, як гупнули вхідні двері», — пояснив він це сам собі. Проте мав визнати, що за останню годину з ним трапилося забагато дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», — заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше — на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати — на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три — і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.

Тримаючи кейс у руці, Даромир піднявся сходами нагору. Там він побачив маленький коридорчик із трьома дверима — двоє з одного боку і ще одні в кінці. Останні були відчинені. Він наблизився до них і зазирнув у кімнату.

— Проходьте, не соромтеся, — сказала Ярина. Вона вже встигла застелити ліжко білизною. — Оце тут ви й будете жити. До речі, скільки збираєтеся в нас гостювати?

— Я ще не вирішив, — відповів Даромир, оглядаючи помешкання. Нічого особливого, простенькі жовті шпалери, шафа у кутку, ліжко, письмовий стіл із лампою. Затишно і без претензій — якраз те, що йому потрібно. — Можливо, тиждень…

— Зазвичай люди, які приїздять сюди, залишаються надовго, — посміхнулася вона. Усмішка була доброю, але чомусь викликала у нього підсвідому відразу. — Вони розуміють, що в Ковильці краще, ніж там, звідки вони прибули…

— А хто сюди приїздить? — поцікавився він. Ярина розвела гладкими зморшкуватими руками.

— Різний люд. Вони щось шукають, їздять скрізь, а потім випадково натрапляють на це містечко й осідають тут…

— І чим же воно таке привабливе? — запитав Даромир, очікуючи, що вона, як корінна жителька, образиться на таку репліку. Але та лише засміялася.

— Поживете й побачите. Та ви влаштовуйтесь, почувайтеся як удома.

— Дякую. Ярино!