Глибинка

Стефан подивився на нього.

— Ще раз дякую, лейтенанте.

— Сергій. Сергій Гудзенко. Нема за що. Ну ж бо, біжи, чорти б тебе забрали!

І він побіг.

Сісти в автобус вдалося без жодних проблем, і скоро вже їхав, притиснутий до вікна чиїмись величезними торбами, і дивився, як повз нього пропливають вулиці цього божевільного містечка, назву якого він так і не з’ясував. Все ж таки їм не вдалося надовго затримати його тут. Може, доля все ще була на його боці і, як могла, допомагала йому? Тоді в нього залишаються непогані шанси вийти з цієї історії переможцем.

Стефан приїхав у Ніжин о шістнадцятій двадцять п’ять. Порозмисливши трохи, вирішив не ловити попутку, а дочекатись рейсового автобуса, до приїзду якого залишалося ще півгодини. В теперішніх умовах це все ж буде надійніше, аніж стирчати на шосе і гаяти час. До того ж тепер він виразно відчував, як те, що знаходилося в Маренівці, не бажає його приїзду. Якщо на початку це нагадувало лише якусь прозору тривогу і відчуття небезпеки, то тепер ця сила стала схожа на зворотній бік магніту, що рішуче і невпинно відштовхував його геть. Супротивитися цьому було надзвичайно важко, але він зробить усе, що в його силах, бо іншого виходу просто немає.

О сімнадцятій автобус під’їхав до зупинки, і Стефан разом з іншими пасажирами запхався усередину. Отже, попереду останній відрізок шляху. І йому залишилося тільки сподіватися, що його вдасться подолати без пригод.

— Гей, жіночко!

Хтось трусив її за плече. Розплющивши очі, першою Марина побачила паперову ароматичну ялинку, що гойдалася під дзеркальцем заднього огляду. Вона хитнула головою, відганяючи залишки тривожного сну, в якому з-за стовбурів дерев на неї дивилися якісь неясні постаті, і глянула на водія.

— Виспалися? — спитав він посміхаючись. — А ми вже майже приїхали. Ось і лісництво.

З правого боку над ними височіла стіна смерекового лісу, що тягнулася уздовж всієї траси. Марина зачаровано дивилася на цю мовчазну велич. Справді, місця тут дуже своєрідні — в них відчувається якась зверхність до звичайної людини, і здається, що саме тут природа виразно відчуває всю свою міць і силу.

Лобове скло вкрилося цівками перших дощових крапель, а звідкілясь з гори щось пробуркотів грім.

— От і починається, — прокоментував водій, дивлячись на небо. — Сподіваюсь, ви знаєте, куди вам треба?

— Не зовсім, — чесно відповіла вона.

— Я зупинявся біля попереднього селища, — промовив він. — Мені сказали, що до Маренівки проїхати майже неможливо, але десь тут повинна бути стежка через ліс, так що дивіться уважно.

Євген зменшив швидкість, і «жигулі» повільно покотилися повз межу лісу. Дощ між тим ставав дедалі сильнішим, і невдовзі перетворився на справжню зливу, що оточила їх майже непроглядною завісою. Зарипіли двірники, розганяючи по склі струмені води.

— Бісові синоптики, — пробурмотів водій роздратовано. — То що, нічого не бачите?

— Ні. Нічого. Ой, постривайте!

Він натиснув на гальма. Крізь стіну дощу Марина роздивилася широку стежину, що, звиваючись, губилася серед дерев. Невже це і є шлях до села?

— Здається, знайшли, — сказала вона.

— От і добре, — було схоже, що Євген хоче якнайшвидше забратися звідси. Марина дістала гаманця, і, відрахувавши двадцятку, протягнула йому.

— Дякую, що допомогли.

— Пусте. Гей, зачекайте, — водій нахилився до бардачка і дістав звідти поліетиленовий плащ-дощовик, складений до розміру поштового конверта, склеєний ізолентою.

— Зазвичай я завжди вожу його з собою, про всяк випадок, — пояснив він. — Але він вам потрібніший. Беріть, бо в таку погоду ви далеко не зайдете.

— Дякую, — вона прийняла згорток і відірвала липку стрічку. — Він мені дуже знадобиться.

Полишати теплий та сухий салон автомобіля не хотілося, але Марина все ж потягнула за ручку дверей. У кабіну увірвався шум дощу, і холодні бризки води примусили її поморщитися. Одягнувши плащ, вона вискочила з машини і грюкнула дверцятами.

— Щасливо! — крикнув водій на прощання… але навряд чи вона його почула. Зітхнувши, він вивернув руль і помчав у зворотньому напрямку, а Марина вже входила в ліс, пригинаючи голову під важкими краплями і обома руками тримаючи свій прозорий балахон. Вона намагалася підготувати себе до того, що може очікувати попереду, але тривога не полишала її.

Стежка вела її все далі в глиб цього бору, і Марина відчувала те саме, що і її чоловік у перший свій приїзд — невимовне словами почуття наближення до природи у її справжній, прадавній формі. Здавалося, що дерева навколо пильно стежать за дивною істотою, яка раптово опинилася серед них, а шелест крон — не що інше, як мова цих язичницьких місць, за допомогою якої вони і вирішують, що ж робити з несподіваною гостею. Незважаючи ані на дощ, ані на зловісну мету своєї поїздки, вона все ж таки насолоджувалась кришталевим, просякнутим свіжістю повітрям і тишею, що порушувалася тільки сонним шелестом крапель. Ось-ось — і вона вийде на галявину, на якій побачить двох красенів-єдинорогів, що неквапно пасуться під сірим дощовим небом…

З деяким жалем Марина примусила себе повернутися у реальний світ. Не треба забувати, для чого вона приїхала сюди. Якщо Стефан вже в Маренівці — а, скоріше за все, так і є — то в нього можуть бути великі неприємності, а вона в цей час носиться зі своїми фантазіями. Ця думка примусила її прискорити ходу, і через деякий час вона розрізнила серед заростів обриси білих хатин. А ще через кілька хвилин перед нею простягся всипаний гравієм шлях, що сплячою змією обвивав приспані цегляні будинки, і Марина із завмираючим серцем попрямувала до них. Подорож завершено.

Так вона опинилася в Маренівці.

— …а також теплу сонячну погоду у найближчі три доби, — радісно сповістило радіо. — Температура повітря становитиме…

— Яке, до дідька, сонце? — гримнув Євген, знову вмикаючи двірники. Дорога перед ним пливла і звивалася, немовби уві сні якогось божевільного, і в цей момент він ладен був придушити того паразита, що займався складанням цих прогнозів. А ще з’явилася злість на самого себе — тільки уявити, за якусь двадцятку він погодився пертися у цю далечінь, і все задля того, щоб допомогти тій жіночці. Схоже, в нього не всі дома. Що й казати, сідниці в неї були те що треба, але хіба вони варті того, щоб тепер повертатись у Київ крізь таку зливу? Навряд чи він підхопить пасажирів у Ніжині — через клятий дощ знову опинився без прибутку. Ех, якби знаття, що таке буде коїтись, відправив би ту дамочку подалі.

Євген покрутив ручку приймача і спіймав якусь музичну хвилю, трансляція якої час від часу переривалася гучним тріском. Але все ж краще, ніж слухати брехню метеоцентру. Ще вчора вони обіцяли тиждень сонця й тепла, а тепер ззовні неначе вселенський потоп розпочався. Не щастить так не щастить.

Дорога раптом пішла в гору під кутом у двадцять п’ять градусів, і він рішуче натиснув на газ, намагаючись подолати цей підйом одним зусиллям. Щось завібрувало з лівого боку, але він не відразу звернув на це увагу; а потім машину різко трусонуло, і Євген розширеними очима побачив, як його переднє колесо, підстрибуючи, віддаляється до узбіччя. Якусь мізерну долю секунди спостерігав, як «жигулі» хилить набік, не в змозі повірити у те, що відбувається. Чорт, він же сам закручував гайки на цьому колесі — загвинтив до краю! А тоді з несамовитим криком вчепився у руль, одночасно натискаючи на гальма. З передньої колодки вилетів сніп іскор, коли вона торкнулася до мокрого асфальту, і машину різко розвернуло поперек шляху. Кілька жахливих миттєвостей Євгенові здавалося, що зараз його перекине, як у одному з тих американських бойовиків, що увесь час крутять по телевізору, але автомобіль лише хитнувся і, нарешті, завмер. Він глянув у дзеркальце, у свої круглі перелякані очі, і поліз у кишеню за сигаретами.

— Господи, — вирвалося з грудей. — Дякую тобі. Клянуся, що більше ніколи…