Глибинка

— А ну, розступіться!

Хтось проривався до них. Стефан був надто захоплений вихованням цього шмаркача і нічого не помітив. Коли ззаду хтось схопив його за руки, він вирвався і заніс кулак для наступного удару, але вчасно зупинився, побачивши міліцейську форму. А тоді його скрутили і повели з вагону, не зважаючи на його розгублені крики:

— Стійте, що ви робите? Хлопці! Почекайте…

Поки її чоловік перевиховував молоде покоління, сама Марина поступово наближалася до пункту призначення. Машина мчала по швидкісній трасі під надто голосну музику, що лунала з приймача, а вона спостерігала, як пропливають повз неї численні селища, схожі одне на одне, як дві краплі води. Після всього, що сталося, ці, відірвані від великих міст поселення, здавалися їй невимовно зловісними. Хто знає, що ще вони можуть приховувати в собі, яку поховану під шаром буденності небезпеку? Люди, що живуть тут, не люблять розкривати свої таємниці, й іноді дізнаєшся про все, коли вже стає надто пізно.

Водій щось спитав, і Марина звільнилася з полону думок.

— Пробачте?

— Я питаю, для чого ви їдете в ту глушину?

Вона зітхнула.

— Є одна справа.

— Мабуть, дуже важлива?

— Так.

— От-от, я ж і бачу, що ви поспішаєте, — сказав Євген. — Інакше чого вам платити більше, коли можна було сісти на автобус або електричку?

Вона нічого не відповіла, тільки кивнула. Водій заспокійливо підняв руку.

— Ну, нічого. Я вас вмить туди доставлю — не вспієте й оком моргнути.

Було б непогано… Але що вона буде робити, коли дістанеться туди? Нічого конкретного в голову не приходило, і Марина вирішила розібратися з цим на місці. Скоріше за все, треба буде розшукати Стефанового родича — а там буде видно.

— Вибачте, — сказала вона. — Ви не можете трошки притишити радіо? Дуже голова болить…

— Ну звичайно. Відпочивайте.

Відкинувшись на сидіння, Марина відчула, як сон нарешті заволодів нею. Цієї ночі вона заснула добре якщо на дві години, і ось втома нагадала про себе. Вона повинна бути повністю зібраною, коли приїде в Маренівку.

Все ближче і ближче.

Міліціонер привів його у відділок, що був розташований тут же, на станції. В оздобленому лакованою фанерою кабінеті було порожньо, якщо не рахувати запиленої книжкової полиці, рожевої герані на підвіконні і масивного горіхового столу, за яким сидів черговий. Коли вони увійшли, він підвів очі від паперів, які заповнював, і, ковзнувши поглядом по Стефанові, звернувся до його конвоїра.

— Що, Петре, знову проблеми?

— Як бачиш. Гадаю, ти сам розберешся?

— Звісна річ. У чому справа?

— Цей клієнт розпочав бійку, — відповів міліціонер, презирливо глянувши на затриманого. — Натовк пики місцевим хлопцям. Якби не я, він би їх зовсім повбивав.

— Он як? — в очах чергового промайнула цікавість. — А де ж самі потерпілі?

— Вибач, забув прихопити з собою. Вони тобі потрібні?

— Ні. Не сьогодні, — відсунувшись від столу, запалив сигарету. — Залишай цього бойовика і йди собі.

— Все буде нормально?

— Аякже. Зараз ми з ним трошки побалакаємо.

— Ну, щасти тобі, — міліціонер повернувся і попрямував до дверей. Коли взявся за ручку, черговий покликав:

— Петре, за що мені цей головний біль?

Посміхнувшись, той знизав плечима і вийшов.

— Ось так завжди, — глянув на Стефана. — Ти сідай, сідай. Спішити тобі немає куди.

Той опустився на дерев’яний стілець. Черговий неквапно пройшовся навколо столу, випускаючи в повітря клуби диму, і знову сів у своє крісло. Якийсь час роздивлявся свої папери, а тоді промовив:

— Ну що ж, розказуй, як було діло, а я послухаю.

Стефан глянув у його холодні сірі очі. Тепер він сам не розумів, як все це могло статися. Як і в той, перший раз, він втратив контроль, вірніше, його примусили це зробити. Але все ж десь всередині залишилося задоволення від свого вчинку, від тої всепоглинаючої шаленості берсерка, яку він відчув. Якби його не зупинили…

— Я лише захищався, — сказав він нарешті. — От і все. Ті хлопці вимагали в мене гроші.

— Чи не оті, що вештаються по платформі? — спитав черговий, глянувши у вікно. Стефан простежив його погляд і побачив тих двох, що чіплялися до нього у вагоні. Третього, зі зламаною рукою, не було, проте до них підходили нові, такого ж бандитського вигляду. Він кивнув головою.

— Так, це вони. Але чому ви їх…

— То куди ти їхав? — перебив його міліціонер. — Як тебе…

— Стефан. Стефан Хошкевич.

— То що, Стефане, куди ти прямував?

— В одне село, — відповів він, зітхнувши. — Маренівку.

— Маренівка? Де це?

— Під Ніжином.

Черговий почухав скроню.

— Отже, ти їхав у свою Маренівку, а ці хлопці почали вимагати гроші. Я правильно зрозумів?

— Так. Правильно.

— А чого ти туди їхав?

У Стефана знову почали здавати нерви. Він сидить тут, а час іде, і невідомо, чи зможе він вирватися звідси хоча б до вечора. Перешкоди на кожному кроці.

— Слухайте… — він глянув на його плечі. — Лейтенанте.

Приведіть сюди тих хлопців, і розпитайте про все. Я ні в чому не винен, і мені необхідно потрапити сьогодні в те селище. Або давайте розберемося з усим, як треба, або не затримуйте мене більше.

— Ти мені не вказуй, що робити, — сказав черговий, свердлячи його очима. — Багато вас тут таких розумних.

Звідки їдеш?

— З Києва.

— Воно й видно. Думаєте, вам все можна? А от я зараз впаяю тобі штраф, і тоді побачимо, який ти крутий.

— Гаразд, — промовив Стефан. — Паяйте, і випустіть мене звідси. Якщо у вас тут так заведено, що місцеві бандюги нишпорять по вагонах і чіпляються до простих людей, а ви навіть не поворушитесь, щоб це припинити, тоді я вже нічого не розумію.

Міліціонер відкинувся у кріслі й склав руки на грудях.

Деякий час просто дивився на Стефана, а тоді сказав:

— От що, розумнику. Ти мене жити не вчи. У мене й так сьогодні важкий день — жінку повезли в лікарню з апендицитом, в самого голова розвалюється, а мене засадили писати ці довбані папери, бо всі наші хлопці на виклику через якогось п’яного недоумка, який хотів підсмажити живцем свою стару матір. Так що не треба мені мізки вправляти, — він розлючено розчавив недопалок у керамічній попільничці. — Думаєш, я не бачу, що на станції коїться? Так, хлопці дозволяють собі зайве, але один з них — племінник нашого голови, а інший — син директора м’ясокомбінату. Отак. Я б і сам цим шмаркачам голови повідкручував, але тоді я до пенсії без роботи сидітиму, а в мене двоє малих на шиї. П’ять і сім. То що скажеш?

Стефан мовчав. Він зовсім не очікував таких відвертостей. Черговий кілька хвилин барабанив пальцями по столі, а тоді підвівся.

— Кажеш, твоє село під Ніжином? — спитав він.

— Так.

— Значить, ось як ми зробимо. Я зараз менше за все хочу з тобою нянчитись, і даю тобі можливість швидко звідси зникнути, поки не повернулися наші.

Помітивши здивування на обличчі Стефана, додав:

— Ти не схожий на ту гидоту, яка зазвичай сюди потрапляє. А якщо батечки цих хлопців дізнаються, що тут сидить той, хто набив фізії їх немовлятам, то в тебе будуть великі неприємності. Так що раджу забиратися, поки я не передумав. Тут поруч є зупинка, і автобус через Ніжин відходить якраз через десять хвилин. Якщо встигнеш, то вважай, що тобі пощастило. Зрозумів?

Стефан підвівся зі стільця.

— Дякую, лейтенанте.

— Сюдою ти не вийдеш, — черговий глянув через вікно на станцію, де коло перону вже зібралося чоловік з десять. — Вони тебе вмить по землі розмажуть. Пішли, проведу через каси.

Все ще відмовляючись вірити в усе це, він попрямував за міліціонером. Вони перетнули невеличкий зал очікування і увійшли в двері поруч з віконцями білетних кас. Там був короткий коридор з кількома іншими дверима, останні з яких черговий і відчинив. Стефан побачив вулицю, зелену травичку і сонячне світло.

— Зупинка трохи далі, — сказав той. — А тепер швиденько звідси, поки ніхто не помітив. В тебе десять хвилин.