Страница 22 из 51
— Якщо ви вважаєте, панно Вест, що він без жодної причини розв’яже велику війну, я мушу не погодитися з вами, — мовив пан Мередіт. — Війни давно лишилися в минулому.
— Господь із вами, пане Мередіт, — утяла панна Еллен. — Ані чоловіки, ані цілі народи ніколи не припинять виставляти себе бовдурами й вимахувати кулаками. Золота доба настане ще нескоро, і вам це очевидно так само, як мені. А цей кайзер іще накоїть лиха, згадайте мої слова, — панна Еллен виразно тицьнула в книжку довгим указівним пальцем, — накоїть лиха, якщо не спинити його негайно. Ми ще побачимо це, пане Мередіт, ви і я — ми ще побачимо це. Бо хто ж його спинить? Це мала б зробити Англія, але не хоче. То хто ж його спинить? Скажіть мені, пане Мередіт.
Пан Мередіт не міг цього сказати; утім, вони поринули в розмову про німецький мілітаризм, яка тривала ще довго після того, як Розмарі принесла книжку й сіла в крісельце-гойдалку за спиною в сестри, мовчки замислено гладячи бундючного чорного кота. Джон Мередіт, обговорюючи європейську політику з Еллен, частіше поглядав на Розмарі — і Еллен помітила це. Коли сестра провела гостя до дверей і повернулася, Еллен звелася на рівні ноги й метнула в неї обвинувальний погляд.
— Розмарі, цей чоловік упадатиме за тобою.
Від цих слів Розмарі сахнулася, як від удару. Чари приємного вечора геть розвіялися. Проте вона нізащо не хотіла, щоб Еллен здогадалася, як тяжко скривдила її.
— Дурниці, — відказала Розмарі, сміючись, можливо, надто безтурботно. — Тобі за кожним кущем ввижається жених для мене. Таж він розказав мені все про свою дружину — як він кохав її, яку порожнечу лишила вона по собі після смерті…
— Отже, він так залицяється, — відрубала сестра. — Кожен чоловік то, певне, робить на свій копил. Але не забувай своєї обіцянки, Розмарі.
— Я не маю потреби ні забувати, ні пам’ятати про неї, — утомлено мовила Розмарі. — Це ти забуваєш, Еллен, що я стара панна. То лише твої сестринські ілюзії — наче я ще молода, вродлива й небезпечна. Панові Мередіту потрібна лише моя дружба — а може, і дружба не потрібна. Він забуде про нас обох іще доки прийде додому.
— Я не проти вашої дружби, — поступилася Еллен, — але пам’ятай: нічого більшого. Я не довіряю вдівцям. Нема в них романтичного уявлення про дружбу — у всіх серйозні матримоніальні наміри. А щодо цього пресвітеріанина, я не збагну, чому його вважають соромливим. Він, може, хіба неуважний — онде навіть зі мною не попрощався, коли ти вийшла провести його. І він розумний… а тут так мало тямущих чоловіків. Він мені сподобався. Хай би навіть приходив частіше. Тільки не фліртувати з ним, Розмарі… пам’ятай — не фліртувати!
Розмарі давно звикла до того, що, варто їй п’ять хвилин поговорити з неодруженим чоловіком від вісімнадцяти до вісімдесяти років, як Еллен уже застерігає її від флірту. Вона завжди щиро кепкувала із цих застережень, але тепер чомусь дещо розгнівалася. Та хто тут хоче фліртувати?
— Не будь дурна, Еллен, — незвично різко мовила Розмарі, беручи в руки лампу, і пішла нагору, не побажавши сестрі доброї ночі.
Еллен із сумнівом похитала головою й глянула на чорного кота.
— Чого Розмарі так розсердилася, Сент-Джордже? — спитала вона. — Немає диму без вогню… часто я чула цю приказку, Джордже. Але вона обіцяла, Сенте… вона обіцяла, а ми, Вести, завжди тримаємо слово. Тож хай він собі залицяється, Джордже. Вона обіцяла. Я не хвилюватимуся.
А нагорі, у своїй спальні, Розмарі довго ще сиділа при вікні, споглядаючи далеку гавань крізь сад, залитий місячним сяйвом. Її мучив дивний сум та неспокій. Зненацька вона відчула, що втомилася від марних мрій. А під вікном раптовий вітерець розвіяв по саду пелюстки останньої червоної троянди. Літо минуло — настала осінь.
Розділ 14
Пані Девіс приходить у пасторський дім
Джон Мередіт поволі брів додому. Спершу він думав про Розмарі, та, увійшовши в Долину Райдуг, забув її й почав міркувати про одну з рис німецької теології, котру згадала в розмові Еллен. Він проминув Долину Райдуг і не помітив цього — чари природи поблякли проти захопливих наукових суджень. Удома він рушив одразу до бібліотеки, де витяг з полиці товстенний том, щоб пересвідчитися, хто ж мав слушність — він чи Еллен. Він блукав теоретичними лабіринтами до світанку, і ввесь наступний тиждень розвивав нову гіпотезу, наче мисливський собака, що напав на слід — геть збайдужілий до світу, парафії та своєї родини. Удень і вночі пан Мередіт читав, забуваючи навіть поїсти, коли Уна не приходила покликати його до столу; він більше не згадував ані про Розмарі, ані про Еллен. Стара пані Маршал із протилежного боку затоки, хворіючи, викликала його, проте непомічена записка лежала собі на столі, аж доки вкрилася шаром пилу. Пані Маршал невдовзі оклигала, але не змогла пробачити панотцеві такої байдужості. Молодята прийшли до пасторського дому взяти шлюб, і пан Мередіт, із незачесаним волоссям, у хатніх капцях та полинялому халаті, обвінчав їх — щоправда, почав читати поховальну службу й устиг дійти до слів «попіл до попелу, прах до праху», перш ніж у голові йому майнув здогад про помилку.
— Боже правий, — мовив він із відсутнім поглядом, — дивно… як дивно…
Схвильована молода розплакалася, її цілком спокійний жених засміявся й сказав:
— Даруйте, панотче, та, здається, ви не жените нас, а ховаєте.
— Пробачте, — озвався пан Мередіт так, наче то було зовсім пусте. Опісля того він прочитав весільну службу, проте молода все життя відчувала, буцім не вийшла заміж так, як потрібно.
Він знову забув про молитовне зібрання — хоча це не мало великого значення, бо того вечора падав дощ і ніхто не прийшов. Він забув би й про недільну службу, якби не візит пані Девіс. У суботу по обіді в бібліотеку зайшла тітка Марта й повідомила, що у вітальні на нього чекає вдова Алека Девіса. Пан Мередіт зітхнув. Пані Девіс була єдиною жінкою в Глені, що викликала в нього справжню огиду, проте, на жаль, із усіх його парафіян вона була найзаможніша, тож опікунська рада вже застерігала пана Мередіта, щоб він нічим не кривдив її. Пан Мередіт нечасто згадував про такі незначні земні речі як власна платня, та опікуни були практичніші й хитріші: навіть не згадуючи про гроші, вони переконали його, що йому нізащо не слід гнівати пані Девіс. Якби не їхні застороги, він, імовірно, забув би про неї одразу ж, як тітка Марта покинула бібліотеку. Утім, цього не сталося: сердито відклавши том Евальда[20], пан Мередіт почовгав до вітальні.
Пані Девіс сиділа на канапі, гидливо роззираючись довкола. Яке страхіття! І це пасторська вітальня? На вікнах не було штор. Пані Девіс не знала, що Фейт і Уна зняли їх напередодні, бо їм потрібні були королівські шати для гри, а тоді забули повісити, та якби й знала, це не виправдало б голизни вікон у її очах. Віконниці були поламані й де-не-де видерті зі стін. Картини перехнябилися, килимки зібгалися, у вазах стояли висхлі квіти, повсюди шарами — просто-таки шарами! — клубочився пил.
«Куди ми прямуємо?» — думала пані Девіс, гнівно стиснувши негарні вуста.
Джеррі й Карл із радісними вигуками з’їжджали поручнями сходів униз, коли пані Девіс переступила поріг. Хлопці не бачили її, проте гостя була переконана, що вони роблять це навмисне. Півень Фейт продибав передпокоєм, зупинився на порозі вітальні й поглянув на пані Девіс, але, злякавшись виразу її обличчя, не наважився ввійти. Пані Девіс презирливо чмихнула. Нічогенький собі пасторський дім, де півні швендяють передпокоєм і витріщаються на людей без дрібки пошани!
— Киш! — звеліла пані Девіс, тицьнувши в нього лискучою шовковою парасолькою, обшитою воланами по краях.
Адам забрався геть. Він був розумним півнем, а пані Девіс упродовж минулих п’ятдесяти років власними пещеними руками скрутила в’язи стільком його побратимам, що в ній і віддалік було знати катюгу. Адам подріботів геть із вітальні, і в цю мить туди зайшов пан Мередіт.
20
Георг-Генріх-Август Евальд (1803–1875) — німецький сходознавець та дослідник Біблії.