Страница 21 из 51
Колись вона проводжала поглядом корабель, на якому її коханий линув із гавані Чотирьох Вітрів услід за призахідним сонцем — та хай як довго виглядала його, той корабель уже не повернувся назад. Дівоцтво її минуло з роками тужливого сподівання, проте й у зрілому віці вона мала ще дивовижно юний вигляд. Можливо, так сталося тому, що вона довіку зберегла те здивовано-радісне ставлення до життя, яке більшість із нас покидає в дитинстві, — ставлення, що не тільки робило саму Розмарі молодшою за свої літа, а й в усіх, хто розмовляв із нею, пробуджувало приємний спомин про власну юність.
Пан Мередіт був приголомшений її вродою, а вона — його присутністю. Вона не сподівалася зустріти когось біля цього віддаленого потічка — а надто нового мовчазного самітника-пастора. Розмарі ледь не впустила важкий стос книжок, який несла додому із гленської бібліотеки, і, щоб не виявити раптового збентеження, вдалася до невеличкої хитрості, як то незрідка роблять навіть правдиві й наївні жінки.
— Я… я прийшла попити, — здушено вимовила вона у відповідь на серйозне привітання пана Мередіта: «Добривечір, панно Вест». Розмарі відчувала, що поводиться непростимо безтямно, і хотіла добряче струснути себе. Утім, Джон Мередіт не був марнославний і розумів, що так само її спантеличила б і несподівана зустріч із підтоптаним старостою Авраамом Клоу. Її зніяковіння додало йому впевненості й він забув про свою соромливість — хоч і найсоромливіші з чоловіків у місячнім сяйві можуть коли-не-коли стати справжніми відчайдухами.
— Дозвольте зробити вам чашку, — усміхнувся пан Мередіт. Побіля струмка, між коріння старого клена, була захована чашка — блакитна, тріснута, із відбитою ручкою. Там її залишили діти, але панотець, не відаючи цього, підступив до берези й віддер довгасту смужку білої кори, хвацько перетворив її на трикутну чашку, яку наповнив джерельною водою й простягнув Розмарі. Вона взяла її й випила, караючи себе за брехню, бо ж її геть не мучила спрага, а випити величеньку чашку води, коли не хочеться — то свого роду тяжка покута. Проте цим нестерпним ковткам судилося стати найдорожчим спогадом для Розмарі Вест. Невдовзі вона пересвідчилася, що то був один зі священних ритуалів її життя. Цій думці посприяв пан Мередіт, який взяв у неї порожню чашку, наповнив знову й собі випив. Вуста його торкнулися березової кори саме там, де допіру її торкнулись вуста Розмарі. Вона сама розуміла, що це сталося випадково, проте надала цьому факту незвичної, сакральної ваги. Вони причастилися із однієї чашки. У пам’яті Розмарі мимоволі зринули слова її старої тітоньки про те, що двоє людей, попивши з однієї посудини, стають нерозривно пов’язані між собою — на радість чи на біду.
Джон Мередіт зніяковіло покрутив березову чашку в руках, не знаючи, як йому бути. Логічним здавалося викинути її, але чомусь він противився цій думці. Розмарі простягнула руку.
— Дайте її мені, — попросила вона. — Ви так вправно зробили її. Давно я вже не бачила березових чашок. А колись їх часто робив мій менший брат… доки ще був живий.
— Я навчився робити їх іще в дитинстві — одного літа, коли ходив у похід. Мене навчив старий мисливець, — відповів на те пан Мередіт. — Дозвольте піднести ваші книжки, панно Вест.
Зніяковівши ще дужче, Розмарі відказала, що їй то зовсім не важко, проте панотець забрав у неї книжки доволі владним жестом і вони рушили стежкою вдвох. Уперше Розмарі покинула таємний потічок у Долині Райдуг, не згадавши Мартіна Крофорда. Зустріч із минулим не відбулася.
Стежина, оминаючи болото, вела до високого пагорба, де й стояв дім сестер Вест. Згори, між чагарів, Розмарі та Джон Мередіт бачили, як тонуть у місячнім сяйві долішні зелені пасовища. Та стежка була тіниста й вузька. Обабіч неї громадилися дерева, геть не такі привітні до людей надвечір, як у променях денного сонця. У сутінках вони уникають нашого товариства. Вони шепочуться й снують гнівні змови — а коли простягають нам руку, дотик її лякає своєю ворожістю. Люди, крокуючи в темряві між дерев, інстинктивно тримаються ближче одне до одного, духовно й фізично об’єднуючись у союз проти незвіданих сил, що оточують їх. Ідучи поряд з Розмарі, Джон Мередіт коли-не-коли відчував доторк її сукні; а ще доволі молодому чоловікові — навіть замріяному й неуважному панотцю, упевненому, що в його житті більше немає місця романтиці — важко встояти проти чарів нічної прогулянки із вродливою супутницею.
Ніколи не можна вважати своє життя скінченим. Доля зазвичай перегортає сторінку й починає новий розділ нашої життєвої повісті тоді, коли ми вважаємо свою історію завершеною. Ці двоє гадали, що їхні серця лишилися навіки поховані в минулому — та надвечірня прогулянка здалася їм дуже приємною. Розмарі думала, що новий гленський пастор геть не такий сором’язливий і мовчазний, яким уявляють його односельці. Йому було зовсім не важко говорити багато й вільно. Як здивувалося б гленське жіноцтво, почувши його в ту мить! Але ж місцеві кумасі обговорювали хіба плітки та ціни на яйця, а Джона Мередіта не цікавило ні одне, ані інше; натомість із Розмарі вони бесідували про музику, літературу й події у світі. Він розповів їй дещо зі свого минулого й вона виявилася уважною співрозмовницею, здатною поділитися слушними міркуваннями. У Розмарі була книжка, якої пан Мередіт іще не читав, хоча мав такий намір — тож, коли вона запропонувала позичити йому цю книжку, він радо погодився і, провівши її додому, зайшов до вітальні сестер Вест.
Будинок — сірий, старомодний, густо повитий виноградною лозою, крізь яку пустотливо мерехтіло світло у вікнах — стояв фасадом у бік Глена, гавані, що сріблилася в місячнім сяйві, дюн та океану з його одвічним тужливим плачем. Пан Мередіт і Розмарі пройшли крізь сад, мовби завжди просякнутий ароматом троянд, навіть годі, коли вони не квітнули. Попід хвірткою грайливо купчилися лілеї, уздовж стежини, що вела до ганку, росли айстри, а на гребені пагорба поза домом сплелися гілками ялини, витворюючи досконале мереживо.
— Біля вашого порогу, — цілий світ, — мовив пан Мередіт, вдихаючи на повні груди. — Який обшир… який вид! Глен іноді душить мене — а тут, угорі, ви можете дихати!
— Сьогодні немає вітру, — засміялася Розмарі. — Інакше вам забило б дух. Куди не віяв би тутешній вітер, він завжди дме в наш бік. Не гавані, а цьому пагорбу слід було дати ім’я Чотирьох Вітрів.
— Я люблю вітер, — сказав пан Мередіт. — Безвітряні дні видаються мені неживими. Вітер пробуджує мене, — він ніяково всміхнувся. — Без нього я мовби ціпенію. Ви чули про мою славу, панно Вест. Якщо я не впізнаю вас наступного разу, не вважайте це нечемністю. Пригадайте, що це — звичайна замрія, простіть мені… і зверніться до мене.
У вітальні вони застали панну Еллен. Вона поклала окуляри на книжку, яку читала, і глянула на сестру та її супутника з подивом і невловною дрібкою іншого почуття. Утім, панна Еллен дружньо потисла руку панові Мередіту, а він сів на стілець і говорив із нею, доки Розмарі шукала обіцяну книжку.
Еллен Вест була на десять років старша за Розмарі й відрізнялася від неї так, аж не вірилося, що вони рідні сестри. Смаглява, темнокоса й тілиста, вона мала густі чорні брови та ясні сіро-блакитні очі, колір яких нагадував води затоки, збуреної холодним північним вітром. З лиця панна Еллен здавалася суворою й неприступною, та насправді була весела, мала дзвінкий сердечний сміх і приємний голос із чоловічими нотками. Якось вона сказала Розмарі, що хотіла би поспілкуватися з новим гленським пресвітеріанським пастором і подивитися, як він діятиме, якщо жінка в суперечці зажене його в глухий кут. Тепер їй випала така нагода, і вона завела жваву бесіду про світову політику. Палка шанувальниця читання, Еллен Вест поглинала тими днями книжку про німецького кайзера, тож поцікавилася думкою пана Мередіта про цього діяча.
— Він небезпечний, — відповів пан Мередіт.
— Ваша правда, — притакнула панна Еллен. — Згадайте мої слова, пане Мередіт, коли цей чоловік розпочне війну. Він прагне цього — прагне, щоб світ запалав.