Страница 19 из 51
Перлинно-бліде личко Уни благально звернулося до неї з лави Мередітів. Юні Блайти геть розгубилися від подиву. На задній лаві, попід галереєю, Фейт бачила ніжну, лагідну усмішку панни Розмарі Вест і пустотливі очі панни Еллен. Та заспокоїли дівчинку не вони, а Берті-Шекспір Дрю, що, сидячи на першій лаві галереї, скорчив їй глузливу гримасу. Фейт відповіла йому тим самим і, розлютившись на Берті-Шекспіра, вмить забула про страх. Ураз вона заговорила, відважно й чітко.
— Я хочу дещо пояснити, — мовила Фейт, — і зробити це просто зараз, коли мене почують усі ті, хто чув плітки про нас. Кажуть, що Уна і я лишилися вдома в неділю й прибирали замість піти до церкви. Це правда, але ми вчинили так не навмисне. Ми переплутали дні. То все винен староста Бакстер, — сполох на лаві Бакстерів, — бо він переніс молитовне зібрання й ми подумали, що середа — це четвер, і так далі, аж доки вирішили, що субота — це неділя. А Карл захворів і лежав у ліжку, і тітка Марта теж, і ніхто не міг нам сказати, що ми помилилися. І ми пішли до недільної школи в суботу, хоча стояла страшенна злива й ніхто не прийшов. А тоді ми надумали прибрати в домі наступного дня, щоби старі плетухи не базікали, як у нас брудно, — загальний сполох у церкві, — і прибрали. Я витрушувала килимки на методистськім цвинтарі тому, що там дуже зручно, а не для того, щоб виявити зневагу до померлих. Бо не померлі обмовляють нас по всьому Глені — це роблять живі. І нечесно винуватити в цім нашого батька: його не було вдома й він нічого не знав, і все одно ми думали, що неділя — це понеділок. А він найкращий тато в усьому світі й ми всі дуже його любимо.
Показна хоробрість покинула Фейт і промова її завершилася здушеним схлипом. Дівчинка зіскочила з помосту, кинулася до бічних дверей і вихопилася надвір, де її втішила тепла, зоряна літня ніч. Сльози більше не пекли очей, горло, зболене від хвилювання, попустило й вона почувалася дуже щасливою. Страшне пояснення лишилося позаду: тепер усі знали, що тато її не винен, а вони з Уною не геть зіпсовані, щоб у неділю прибирати в домі.
Парафіяни в церкві розгублено переглядалися, проте староста Дуглас рішучо пішов поміж лав із незворушним лицем. Він був певен свого обов’язку: зібрати пожертви, хай навіть небо падатиме на землю. І він зібрав пожертви, і хор виконав гімн, із тяжким відчуттям, що спів лунає зовсім невиразно, і превелебний доктор Купер зачитав псалом і виголосив благословення, хоч і не так палко, як завжди. Доктор Купер мав почуття гумору, тож виступ Фейт його потішив. Та й пана Мередіта добре знали в пресвітеріанських колах.
Наступного дня пан Мередіт повернувся додому, та доти Фейт примудрилася ще раз обурити Глен Святої Марії. Напруження, що мучило її в неділю, сповнило душу дівчинки тим, що панна Корнелія назвала б «диявольською перчиною». Ось чому вона підмовила Волтера Блайта проїхатися головною гленською вулицею на свинях, які, імовірно, належали батькові Берті-Шекспіра Дрю. Зо два тижні тому ці дві високі сухоребрі льохи внадилися рити землю коло хвіртки пасторського дому. Волтерові не хотілося їздити селом на свині, та він ні в чому не міг відмовити Фейт Мередіт. Отож вони рвонули схилом учвал і помчали вулицею: Фейт — зігнувшись від сміху на своєму переляканому румаку, Волтер — розчервонілий від сорому. Діти проминули панотця, який саме йшов додому зі станції — він, завдяки розмові в поїзді з панною Корнелією, якій завжди вдавалося на певний час пробудити його до реальності, був не такий замріяний, як зазвичай, отож помітив їх і подумав, що слід йому, напевне, висварити Фейт за неблагопристойну поведінку. А проте вдома цей дрібний інцидент геть вискочив йому з пам’яті; діти ж летіли далі — попри пані Девіс, яка заверещала від жаху, та панну Розмарі Вест, що засміялася й зітхнула. Аж ось, перш ніж свині кинулися до обори на подвір’ї Дрю, щоб ніколи вже звідти не вийти — так сильно були розхитані їхні нерви — Фейт і Волтер зістрибнули з них просто на очах у лікаря й пані Блайт, що саме проїздили мимо.
— Он як ти виховуєш наших хлопців, — удавано суворо мовив Гілберт.
— Можливо, я трохи розбестила їх, — відповіла Енн із каяттям, — та ох, Гілберте, коли я згадую власне дитинство — до приїзду в Зелені Дахи — мені бракне духу сварити моїх дітей. Я була спрагла любові й забав… нікому не потрібна мала трудівниця без жодних ігор у своїм житті! А наші сини й доньки так гарно бавляться з Мередітами.
— А бідолашні свині? — поцікавився Гілберт.
Енн марно спробувала прибрати серйозного вигляду.
— Думаєш, їм це зашкодило? — відказала вона. — Мені здається, їм не зашкодить ніщо. Ці свині капостять усім сусідам, а Дрю не хочуть їх замикати. Але я поговорю з Волтером — якщо зможу не засміятися.
Невдовзі в Інглсайд прийшла панна Корнелія, щоб вилити почуття після подій недільного вечора, і була ошелешена, що пані Блайт поставилася до виступу Фейт зовсім інакше, ніж вона.
— Ця дівчинка так відважно й зворушливо підвелася, щоб визнати свою помилку перед усіма тими людьми, — мовила Енн. — Вона ж була до смерті перелякана, і все одно рішуче стала на захист батька. Я захоплююся її вчинком.
— Звісно, сердешне дитя хотіло все виправити, — зітхнула панна Корнелія, — та це було жахливо; а вже пліткують про її заяву більше, ніж про те недільне прибирання, повірте мені. Той скандал щойно почав ущухати, а тепер усі знову тільки про нього й базікають. Розмарі Вест уважає так само, як ви: вчора після церкви вона сказала, що Фейт — мужня дитина, та її годі не пожаліти. А для панни Еллен то виявилася некепська забава — вона каже, що давно вже так не розважалася в церкві. Звісно, їм то байдуже: вони ж англіканки. Але нам, пресвітеріанам, соромно. Учора в церкві було стільки методистів і приїжджих із готелю. Жінка Леандера Крофорда навіть заплакала від образи. А вдова Алека Девіса сказала, що таке зухвале дівчисько слід відшмагати.
— Пані Крофорд завжди плаче в церкві, — зневажливо пирхнула Сьюзен. — Рюмсає з будь-яких проникливих слів панотця. Та гроші йому на платню вона зрідка жертвує, пані Блайт, дорогенька. Сльози її дешеві. Якось вона намагалася поговорити зі мною про те, яка страшна нехлюйниця тітка Марта. О, як я хотіла сказати їй: «Пані Крофорд, усе село знає, що ви вчиняєте тісто в мийниці для посуду»! Та я змовчала, пані Блайт, дорогенька, бо не вважаю гідним своєї особи сперечатися з такими, як вона. Але про неї я ще й гірше могла б розповісти, якби мала звичку пліткувати. А щодо пані Девіс — знаєте, пані Блайт, дорогенька, що я сказала б їй? Я сказала б: «Авжеж, пані Девіс, я знаю, що вам кортить відшмагати Фейт, проте, на щастя, ви не здіймете руки на доньку пастора ні в цьому світі, ані в прийдешньому».
— Якби сердешна Фейт була хоч пристойно вбрана, — скрушно озвалася панна Корнелія, — то вже було б ліпше. Але вона стояла на помості в тій страхітливій сукні…
— Зате сукня була чисто випрана, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен. — Вони охайні діти. Неуважні й розбишакуваті, пані Блайт, дорогенька, — це так… але завжди ретельно миють вуха.
— І як то тільки Фейт сприйняла неділю за понеділок? — укотре забідкалася панна Корнелія. — Вона виросте недбалою й непрактичною, геть як батько, повірте мені. Я так собі думаю, Карл утямив би, що до чого, якби не захворів. Не знаю, що з ним сталося, та, мабуть, він наївся чорниць із методистського цвинтаря. Не дивно, що йому так вадило потому. Якби я була методисткою — принаймні намагалась би підтримувати на тім цвинтарі лад.
— Надіюся, Карл їв хіба ягоди із цвинтарної огорожі, — відповіла Сьюзен. — Я певна, жоден пасторський син не їстиме чорниць із могил. Бачте, пані Блайт, дорогенька, їсти те, що росте з огорожі — то не такий великий гріх.
— Найгірше — те, що вчора, перш ніж виступити із промовою, Фейт скорчила комусь гримасу, і староста Клоу певен, що, звісно, йому, — вела далі панна Корнелія. — А чи знаєте ви, що сьогодні всі бачили, як вона їздила на свині?
— Я сама бачила, як то було. З нею був Волтер, і я трохи — зовсім трошечки — висварила його за це. Він пояснив небагато, але я зрозуміла, що то, вочевидь, була його ідея.