Страница 18 из 51
— Що ми втнули, Мері? — відчайдушно скрикнула Уна. Фейт нічого не відповіла, проте очі її метнули в Мері бурштинову іскру зневаги.
— Годі вдавати святу наївність, — ядуче сказала Мері. — Усі знають, що ви зробили.
— Я не знаю, — сердито втрутився Джем Блайт. — Гляди мені, Мері Ванс, не доводь Уни до сліз. Про що ти кажеш?
— Ну, певно, ти таки не знаєш — ви щойно нині вернулися, — поступилася Мері. Джем завжди міг збити з неї пиху. — Але всі інші знають, повір на слово.
— Що знають?
— Що Фейт і Уна в неділю не ходили до церкви й недільної школи, а прибирали в домі!
— Це неправда! — обурено скрикнули Фейт і Уна.
— Не думала я, що ви будете огинатися, коли мене сварили за брехні, — скривилася Мері. — Нащо ви так? Усі ж знають. Пан Клоу із жінкою самі вас бачили. Люди кажуть — після такого наша церква закриється, та я гадаю, що це вже занадто. Але добрі ж ви дітки.
Нен підвелася й обійняла приголомшених подруг.
— Дівчата були такі добрі, що взяли тебе до себе, Мері Ванс, нагодували й одягнули, коли ти мало не вмерла в стодолі пана Тейлора, — відказала вона. — А тепер… ти просто невдячна!
— Я дуже вдячна, — утяла Мері. — Ви ж не чули, як я захищала пана Мередіта — аж із голосу спала. Все повторювала: він не винен у тім, що його діти прибирали в неділю. Його не було вдома… та хто ж мене слухав.
— Але ми прибирали не в неділю, — заперечила Уна, — а в понеділок. Правда, Фейт?
— Авжеж, — спалахнула Фейт. — Ми пішли до недільної школи, хоч злива стояла стіною… а ніхто не прийшов, навіть староста Клоу, хай як він осуджує тих, хто «християни тільки в ясну погоду».
— Злива була в суботу, — відказала Мері. — А в неділю сонце сяяло. Я до недільної школи не пішла — зуб мені розболівся, — а решта були, і всі бачили ваше начиння на моріжку. А староста Клоу із жінкою вздріли, як ви витрушуєте килимки на цвинтарі.
Уна сіла в траву між стокроток і заплакала.
— Слухайте, — рішучо мовив Джем, — це треба з’ясувати. Хтось тут помилився. Фейт, у неділю погода справді була ясна. Як ви могли сприйняти суботу за неділю?
— Увечері в четвер було молитовне зібрання, — вигукнула Фейт, — у п’ятницю кіт тітки Марти погнався за Адамом, і той влетів у каструлю із супом і перепсував нам обід, а в суботу в льосі виявилася змія, і Карл упіймав її рогачкою й виніс надвір, а в неділю дощило. От воно як!
— Молитовне зібрання було в середу, — мовила Мері. — Пан Бакстер мав його проводити, але в четвер був зайнятий, тому його перенесли. Ви пропустили день, Фейт Мередіт, і ви таки працювали в неділю.
Аж раптом Фейт нестримно зареготала.
— Певно, що так. Сміх та й годі!
— Вашому таткові то не смішки, — кисло буркнула Мері.
— Усе буде добре, коли парафіяни зрозуміють, що сталася помилка, — безтурботно мовила Фейт. — Ми їм пояснимо.
— Пояснюй хоч до скону, — відрубала Мері, — та вже як пішла брехня по селі, її не здоженеш. Я на світі більше бачила, ніж ти — я знаю. Та й скільки їх — таких, що не повірять, наче то була помилка.
— Повірять, коли я скажу, — заперечила Фейт.
— Ти не зможеш сказати всім, — урвала Мері. — Ні, Фейт, повір на слово, що ви зганьбили свого татка.
Вечір для Уни був зіпсований тривожними роздумами, та Фейт постановила собі не хвилюватися. Вона вже мала план, як усе виправити, отож від тоскних помилок минулого полинула до теперішніх радостей. Джем подався рибалити, Волтер виринув із замрії й почав описувати друзям небесні ліси. Мері нашорошила вуха та слухала чемно й поштиво. Волтер викликав у неї святобливий страх, а крім того, вона тішилася його «книжній мові». Того дня Волтер читав Колріджа й тепер змальовував рай, де
— Я не знала, що на небесах бувають ліси, — зітхнула Мері. — Думала, там тільки вулиці… вулиці й вулиці.
— Авжеж бувають, — мовила Нен. — Мама любить ліси, і я теж люблю. Що доброго було б нам у тім, щоби піти на небеса, коли там немає лісів?
— Але там є й міста, — відповів юний мрійник, — пишні міста, забарвлені надвечірнім сонячним сяйвом, із сапфіровими вежами й веселковими банями. Будинки там із золота й діамантів, і вулиці діамантові, сяють і мерехтять, наче сонце. А на майданах водограї, обціловані світлом, і повсюди квітнуть асфоделі[19].
— Ти ба! — озвалася Мері. — Колись я була на головній вулиці в Шарлоттауні й подумала, яка вона розкішна, та, певно, куди їй до небесних міст. Шикарно ти говориш, Волтере, та чи не занудьгуємо ми на небесах?
— Мабуть, ми зможемо розважитися, коли янголи відвернуться, — утішливо мовила Фейт.
— На небесах усе цікаво й весело, — запевнила Ді.
— Біблія так не пише, — заперечила Мері, котра щонеділі читала Святе Письмо під наглядом панни Корнелії й нині вважала себе справдешнім експертом із релігійних питань.
— Мама каже, що мова Біблії метафорична, — пояснила Нен.
— То все, що там написано — неправда? — із надією спитала Мері.
— Hi… не зовсім… я думаю, що небеса просто виявляться не такі, як ти хочеш.
— Я хочу, щоб там було так, як тут, у Долині Райдуг, — відказала Мері, — щоб із вами можна було погомоніти й побавитися. Мені того стане. Але ж ми все одно не підемо на небеса, доки всі повмираємо, то чого перейматися? А онде й Джем форелі наловив. Нині моя черга смажити.
— Нам слід більше знати про небеса, аніж Волтерові — ми ж діти пастора, — мовила Уна, повертаючись додому.
— Ми знаємо не менше за Волтера — просто він може все уявити, — відповіла Фейт. — Пані Еліот каже, що він успадкував цей дар від матері.
— Шкода, що в нас так вийшло із неділею, — зітхнула Уна.
— Не журися. Я вже придумала, як пояснити всім, що це сталося випадково, — мовила Фейт. — Зажди до завтра й побачиш.
Розділ 12
Пояснення й нова сенсація
Наступного вечора в Глені Святої Марії казання читав превелебний доктор Купер, тож у пресвітеріанській церкві з’юрмилися люди з усіх поблизьких околиць. Доктор Купер був знаним красномовцем і, пам’ятаючи давню настанову, згідно з якою найкраще вбиратися пастору слід на міську кафедру, а найкраще промовляти — із сільської, виголосив натхненну й мудровану проповідь. Утім, вертаючись додому після церкви, парафіяни й не згадали про неї. На устах в усіх було зовсім інше.
Доктор Купер завершив своє палке звернення до слухачів, утер піт з масивного чола, славетним громохким басом сказав: «Помолімося» й належно виголосив молитву. Потім настала маленька пауза. Гданські пресвітеріани досі трималися звички збирати пожертви після проповіді, а не до неї, позаяк нову моду першими впровадили методисти, а панна Корнелія й староста Клоу не бажали чути про нововведення, що йшли від їхніх одвічних противників. Старости Чарльз Бакстер і Томас Дуглас, котрі мали обходити паству з тацями для пожертв, уже готові були звестися на рівні ноги, органістка видобула ноти гімну, півчі прочистили горло — коли це раптом з лави Мередітів підхопилася Фейт, зійшла на поміст біля кафедри й розвернулася до ошелешеної публіки.
Панна Корнелія підвелася зі своєї лави й сіла знову. Вона сиділа в задній частині церкви й вочевидь розуміла: хай що хоче сказати чи зробити Фейт, це буде сказано чи зроблено перш, ніж вона встигне дістатися до помосту, тож краще не здіймати зайвого галасу. Кинувши страдницький погляд на пані Блайт і диякона Воррена з методистської церкви, панна Корнелія наготувалася до нового скандалу.
«Аби ж дитя було хоч гідно вбране», — подумки простогнала вона.
Напередодні Фейт заляпала святкову сукню чорнилом, тож нині беззастережно вбрала до церкви іншу — стару й блякло-рожеву. Велика діра на її спідниці була незграбно зашита товстою червоною ниткою, а з-під подолу, де розпоровся шов, витикалася яскрава смужка не полинялого ситцю. Утім, дівчинка геть не думала про свій одяг. Зненацька їй стало лячно. Те, що в уяві видавалося таким простим, насправді виявилося складнішим. Десятки здивованих, запитливих очей дивилися на Фейт, аж вона зовсім підупала на відвазі. Штучне світло сліпило її, тиша була така моторошна. Фейт боялася, що так і не зможе проказати ні слова. Але вона мусить… мусить очистити батькову репутацію від підозр. От лише… голос не слухався своєї перестрашеної власниці.
18
Цитата з поеми С. Т. Колріджа «Кубла-хан, або Видіння вві сні», пер. К. Шахової.
19
Волтер посилається на давньогрецький міф про асфодельну луку — місце, де блукають душі померлих, уперше описане в Гомеровій «Одіссеї».