Страница 15 из 51
— Я ніколи не думала про це, — безпорадно озвалася панна Корнелія.
— Будь ласка, подумайте, — мовила Уна.
— Але, рибонько, мені не треба помічниці. Я сама ще здатна поратися в домі. А якби й знадобилася допомога, я не брала би для того дівчинки із сиротинцю.
Світло згасло в Униних очах. Вуста її затремтіли. Вона скулилася на дзиґлику — маленька розчарована фігурка — і заридала.
— Не плач, рибонько… не плач! — вигукнула засмучена панна Корнелія, що їй нестерпно було скривдити дитину. — Я не кажу, що відмовляюся взяти Мері. Але це така несподівана думка… я геть спантеличилася… Я мушу обміркувати її.
— Мері дуже вправна, — повторила Уна.
— Гм! Це я вже чула. А ще чула, що вона лається. Це правда?
— Я не пригадую, щоб Мері лаялася насправжки, — знічено пролебеділа Уна. — Але, боюся, вона могла б вилаятися.
— Не сумніваюся. Вона завжди каже правду?
— Мабуть, так… Мері обманює тільки тоді, коли боїться, що її битимуть.
— І ти просиш мене взяти її до себе!
— Хтось повинен узяти її, — схлипнула Уна. — Хтось мусить подбати про неї, пані Еліот!
— Це правда. Певно, такий обов’язок судився мені Провидінням, — зітхнула панна Корнелія. — Та спершу я маю порадитися з паном Еліотом, тож не кажімо про це нікому. З’їж іще пампушку, рибонько.
Уна з’їла — цього разу жвавіше й охочіше.
— Я дуже люблю пампушки, — проказала вона. — Тітка Марта ніколи їх не пече. А панна Сьюзен з Інглсайду пече, і часто дає нам цілий таріль із собою в Долину Райдуг. А знаєте, пані Еліот, що я роблю, коли хочу пампушку, а взяти її нема де?
— Не знаю, рибонько. Що?
— Беру мамину кулінарну книжку й читаю рецепт пампушок та інших страв теж. Вони дуже смачно звучать. Я так роблю, коли голодна… коли на вечерю в нас лише «тотожність». Тоді я читаю рецепти смаженої курятини й запеченої гуски. Мама вміла готувати всі ці смачнючі страви.
— Ці діти вигибнуть із голоду, якщо пан Мередіт не одружиться, — буркнула панна Корнелія, коли Уна пішла. — А він не одружиться — і що тут удієш? То ми візьмемо цю Мері, Маршале?
— Так, візьми її, — лаконічно озвався Маршал.
— Хіба не типовий чоловік? — розпачливо проказала панна Корнелія. — «Візьми її», — і все. Тут треба зважати на сотню обставин, повір мені!
— Візьми її, Корнеліє… а на обставини зважимо потім, — відповів Маршал Еліот.
Отож невдовзі панна Корнелія вирішила взяти до себе Мері й подалася в Інглсайд, щоб його мешканці перші почули цю новину.
— Чудово! — утішено мовила Енн. — Я сподівалася, панно Корнеліє, що ви вчините саме так. Я дуже хочу, щоб ця бідолашна дівчинка мала свій рідний дім. Я сама колись була такою безпритульною сиротою.
— Навряд чи ця Мері схожа — а чи колись буде схожа на вас, — похмуро відказала панна Корнелія. — Це не той табак… але вона — людина із безсмертною душею, що має бути спасенна. У мене є катехізис і густий гребінець, отож, коли я вже взялася — виконаю свій обов’язок як слід, повірте мені.
Мері вислухала новину зі стриманим удоволенням.
— Це краще, ніж я думала, — тільки й сказала вона.
— У пані Еліот ти муситимеш дбати про манери, — застерегла Нен.
— Це я можу, — обурено спалахнула Мері. — Манери в мене, як захочу, то не гірші, ніж твої, Нен Блайт!
— А ще ти не повинна вживати там лихих слів, — стривожено мовила Уна.
— Вона, певно, вмерла б від жаху, якби почула, — вишкірилася Мері, і білі очі її спалахнули лукавим вогнем. — Але не бійся, Уно. Я припну язика — буду вся благопристойна й манірна.
— І не будеш обманювати, — докинула Фейт.
— Навіть якщо за це битимуть? — сполошилася Мері.
— Пані Еліот не битиме тебе — ніколи! — вигукнула Ді.
— Так-таки й ніколи? — скептично озвалася Мері. — Та я, коли мене ніхто не лупцюватиме, буду певна, що в рай потрапила. Нащо мені тоді брехати? Сама я того не люблю — краще вже правду казати, коли на те.
Напередодні від’їзду Мері з пасторського дому в Долині Райдуг відбувся пікнік на її честь. Кожне з Мередітів подарувало їй щось зі своїх заповітних скарбів. Карл віддав Мері іграшковий Ноїв ковчег, а Джеррі — одну зі своїх дримб. Фейт пожертвувала щітку для волосся з люстерком на звороті, яка завжди подобалася Мері. Уна вагалася поміж стареньким бісерним гаманцем і картинкою, що зображала Даниїла в ямі з левами, аж зрештою запропонувала Мері вибрати самій. Мері дуже хотіла запопасти гаманець, та знаючи, що це — одна з улюблених реліквій Уни, відповіла:
— Подаруй мені Даниїла. Люблю я левів, то ліпше візьму картинку. Хоча дарма вони його не зжерли. Так було б цікавіше.
Увечері Мері вмовила Уну лягти разом із нею на горищі.
— Нині я востаннє тут ночую, — пояснила вона, — а надворі дощ, і я не хочу спати сама, коли цвинтар поряд. У ясні ночі мені не страшно, а нині злива ллє на могили, а вітер виє так, наче то духи мерців плачуть, що їх не пускають у дім.
— Я люблю дощові ночі, — мовила Уна, коли вони вдвох улаштувалися на тапчані. — Нен і Ді теж їх люблять.
— Та я й начхала б, якби не боялася цвинтаря, — відповіла Мері. — Сама я тут нині всі очі виплакала б — жаль мені кидати вас усіх.
— Я певна, що пані Еліот часто відпускатиме тебе до нас у Долину Райдуг, — мовила Уна. — А ти будь чемною й хорошою, добре, Мері?
— Спробую, — зітхнула Мері. — Але тяжко мені бути хорошою, усередині, як і зовні — тяжче, аніж тобі. Твої родичі не були такими пройдисвітами, як мої.
— Таж вони мали й добрі риси, не тільки лихі, — заперечила Уна. — Ти мусиш наслідувати їх, а на лихі не зважати.
— Не вірю я, що вони мали добрі риси, — буркнула Мері. — Я не чула про жодну. Дідові моєму грошей не бракувало, та, кажуть, він був шахрай. Ні, я мушу, певно, випнутися зі шкури й усе зробити сама.
— Бог допоможе тобі, Мері, якщо ти попросиш Його.
— Ото вже не певна.
— О, Мері, ти ж знаєш — ми просили Бога знайти тобі дім, і Він знайшов.
— Не розумію, до чого тут Бог, — мовила Мері. — Це ж ти попросила пані Еліот узяти мене до себе.
— Але Бог уклав їй це бажання в серце, — відказала Уна. — Без цього всі мої прохання були б марні.
— Може, і так, — замислилася Мері. — Бач, Уно, я не заперечую проти Бога. Я згодна дати Йому шанс. Але, чесно, думається мені, що Він такий, як твій татко — усе наче спить і не зважає ні на кого, та коли, бува, прокинеться, стає хороший, мудрий і страх який добрий.
— О ні, Мері, ні! — нажахано скрикнула Уна. — Бог зовсім не такий, як тато… тобто Він у тисячу разів добріший і кращий.
— Якщо Він так само добрий, як твій татко, мені згодиться, — виснувала Мері. — Твій татко як зі мною розмовляв, я відчувала, що більше ніколи не буду поганою.
— Я хотіла би, щоб ти поговорила про Бога з татом, — зітхнула Уна. — Він усе краще пояснить, ніж я.
— То я поговорю, коли він ізнову прокинеться, — пообіцяла Мері. — Він пояснив мені, як говорив у бібліотеці, що то не через мене вмерла пані Вайлі. На серці стало відтоді легко, та молитися все одно лячно. Мабуть, найбезпечніше — це проказувати той віршик. Слухай, Уно, я думаю, молитися ліпше дияволу, аніж Богу. Бог добрий — принаймні ти так кажеш, — Він тобі не зашкодить, а диявола треба власкавити. Сказати йому: «Дияволе, прошу тебе, не спокушай мене гріхом. Облиш мене». Як ти гадаєш?
— Ні-ні, Мері, що ти! Не можна молитися дияволу! Та й марно це, бо він лихий. Його це тільки гірше розлютить і він чинитиме ще більше зла.
— Ну, щодо цієї справи з Богом, — уперто відказала Мері, — коли ми з тобою не можемо дати їй ради, то й говорити не слід, поки не з’ясуємо, як воно все насправді. А доти я вже сама мізкуватиму.
— Якби мама була жива, вона б усе нам пояснила, — зітхнула Уна.
— Еге ж, ліпше б вона таки була жива, — озвалася Мері. — Не знаю, як ви й житимете тут, малі, коли я поїду. Спробуйте бодай сяк-так прибирати в домі. Усе село знай пліткує про те, який у вас тут свинюшник. А татко ваш, як візьме собі нову жінку, то й геть забуде, що ви є на світі.