Янголи, що підкрадаються

— Дідусю, що?

Стривожені карі очі зазирають прямо в душу. «Що, синочку? Де болить? Ходи до нені». Неймовірним зусиллям волі, від якого на чолі виступили великі краплі поту, пан Михайло опанував себе.

— Скажи матері, Іванко…

— Діду! — мала вередливо округлила губенята. Мала… а скільки ж їй? П’ятнадцять, ні… Шістнадцять. Точно. Не така вже й мала. Її прабаба в ці літа носила вже другу дитину.

— Я — Хуаніта. Скільки разів казати?

— Іванко, — з притиском повторив дід, напружено пригадуючи ім’я невістки, — попроси… Урсулу, щоб відвезла мене додому. Я не залишуся на аукціон. Я… щось мені недобре.

«Ходи до мене, синку. Я поцілую — і все мине».

Глава 1

— Мамо, ти не повіриш, — Дана зірвала з плеча важку, набиту книжками шкільну сумку, кинула її на підлогу і, сяючи зеленими очима, швидко перетнула крихітний передпокій та штовхнула кухонні двері, — я посіла перше місце на міській математичній олімпіаді! Кляте перше місце! Інтеграл заявив, що в мене мозок, як калькулятор і що я… О, чорт!

За столом розміром із шахівницю сиділа ще зовсім молода, пишних форм білявка. Її кругленьке, гарненьке личко ледь помітно змінилося від звуків дзвінкого юного голосу — по ньому пробігли легенькі брижі, подібні до тих, що утворюються на поверхні озера від легкого вітерцю, а в сірих, туманних очах відбилося легке роздратування.

«О ні, тільки не це! Не зараз! Знову…»

— Твоєї мами немає вдома, — нетерпляче зронила жінка і, звертаючись до чоловіка навпроти — Дана бачила його лише зі спини, — пояснила: — Це моя небога.

Спина, обтягнута чорним, блискучим від потертості піджаком, володіла напрочуд неприємним, деренчливим та писклявим фальцетом, яким і відповіла:

— Он як?

А потім озирнулася, і з’ясувалося, що й лице — чи, ліпше сказати, писок у неї блищить, як і костюм — масно та неохайно. Обмацавши Дану нахабним поглядом, дядько повернувся до блондинки, яка знервовано, тремтячими пальцями поправляла вкладене у вигадливу зачіску пишне фарбоване волосся, і поблажливо мовив:

— Не треба пояснень. Ця кобилка не може бути твоєю донькою — хіба що ти народила б її в десять років.

Жінка силувано всміхнулася — її тонкі, підфарбовані чудернацькою темно-рожевою помадою губи ворушилися, судомлячись, мов дощові черв’яки. Вона почувалася ніяково, але не настільки, щоб припинити цю гру «Не-кажи-йому-хто-ти-мені-насправді». Дана зітхнула — вона любила свою неню, та інколи зовсім її не розуміла. А ще їй украй не сподобалося, що черговий материн «останній шанс» назвав її «кобилкою». Так, вона у свої одинадцять років виглядала ледь не на чотирнадцять, так, вона була рослою, незграбною, з довгими й тонкими, як гілки, руками, ногами, схожими на більярдні киї, та формами соснової дошки, однак усе це не давало права дядькупідсвинку ображати її. Настрій, щойно такий піднесений, упав нижче плінтуса. Дана, зсутулившись — це завжди траплялося з нею, коли хтось «тактовно» вказував на її надто високий зріст, — попленталась до виходу. Услід їй пролунало:

— Інтеграл — це прізвисько їхнього математика.

О, яке доцільне пояснення! Невже мати думає, що того кнура це хвилює?

— То що він сказав? — це вже адресувалося до доньки.

— Нічого особливого, — Дана не втрималась і мстиво додала: — Я все розповім мамі.

Причиняючи за собою двері, вона почула фальцетове:

— Твоя сестра заміжня?

— Ні.

— Помітно. Цій лошиці — твоїй племінниці — бракує твердої чоловічої руки.

Дана з усієї сили вдарила кулаком об одвірок, на очі навернулися сльози — від болю і злості. Доки це триватиме? У тітки Олени справді не було чоловіка — вона, сміючись, називала це вінцем безшлюбності сестер Тиктор, — але вона скрутила б в’язи кожному, хто насмілився б кинути на Дану бодай кривий погляд. На відміну від мами, яка вважала доньку чимось на кшталт ненависного паспорта — живим свідоцтвом її чималих літ — і ховала свою дитину від кавалерів, щоб не відлякувати їх спочатку. Так вона завжди говорила — спочатку. Я потім скажу йому правду, повторювала мама, мило червоніючи. Мабуть, малося на увазі «після весілля» — завжди думала Дана, проте нагоди перевірити це, на її щастя, жодного разу не трапилося. «Потім» уперто не наставало. «Спочатку» в матері бувало ледь не щомісяця, але до щасливого завершення справа не доходила.

Іноді з цього приводу мати мов сатаніла — Дана цього не розуміла. Ти ще надто молода, щоб тямити таке, говорила тітка Олена, безцеремонно випихаючи небогу з кухні, де несамовито репетувала її мати, а Оленина сестра Майя. З-за дверей линув брязкіт розтрощених тарілок і вигадливі прокльони. Похнюпившись, дівчинка поверталася до підручників, уявляючи себе принцесою в королівстві фактів і цифр, а щастя — життям без жодних емоцій.

Так було від самого раннього дитинства Дани, та з того дня, коли їй зрівнялося десять, буйні спалахи у Майї почали змінювалися глибокими депресіями, і невідомо, що було краще. Під час нападів глибокого пригнічення мати тихо плакала, інколи навіть скавчала, як поранене звірятко, і, схлипуючи, повторювала, як заведена: «Ну що зі мною не так?!» Із цим більш ніж риторичним запитанням вона чіплялася по черзі до сестри, доньки й радіоприймача. Сестра й донька мовчали, а трипрограмне радіо, що в народі ніжно називалося «брехунцем», говорило щось про гласність, перебудову та демократію. Тоді мати шаленіла.

— Перебудова! — вигукувала вона з піною біля рота. — Демократія! Все будують і галасують, а їсти нічого!

Втім, нічого їсти у їхньому домі було відколи Дана себе пам’ятала. Бо для того, щоб купити хоч якоїсь їжі, треба було або ставати у довжелезну чергу за всім — від цукерок до масла, або ж іти на базар, але ні того, ні іншого Майя ніколи не робила. Просто не могла собі дозволити змарнувати три години на чергу за свіжим коропом чи ковбасою — їй треба було влаштовувати своє життя. «Особисте життя, якщо ви розумієте, про що я», — казала Майя і грайливо підморгувала. Звісно, всі розуміли, про що вона. Але від цього крихітний «Морозко» на кухні не ставав повнішим.

Дана чесно намагалася навчитися готувати, але в неї нічого не виходило. Перша її спроба зварити такий борщ, як у покійної бабці, закінчилася катастрофою, внаслідок якої довелося наново білити стелю. Дана пробувала ще й ще, сподіваючись досягти свого бодай упертістю. «У мене не виходять перші страви, — думала вона; — то спробую зробити щось із м’яса». Безнадійно. Єдине, що їй вдалося — це дістати м’ясо, але тим рагу, яке з нього вийшло, плювалися навіть дворові коти. З рештою продуктів було не краще. Овочі, риба, крупи — все це, немов знущаючись над нею, незмінно виходило якимось позбавленим смаку, то напівсирим, то перевареним, і близько було не схоже не те що на бабусині смаколики, а й на ту звичну їжу, яку Дана часом куштувала в гостях у шкільних подруг. Вона взагалі погано справлялася з тим, до чого не можна було застосувати математичні закони, і побивалася, що досі ніхто не здогадався записувати кулінарні рецепти у вигляді формул, а поради на кшталт «борошна, скільки візьме» просто заводили її в глухий кут. Від голодної смерті сім’ю Тиктор рятували напівфабрикати, доки вони ще були у продажу — болгарські супи з консервних банок та рідкісні, як та комета Галлея, з’яви на кухні тітки Олени: вона вміла варити картоплю і смажити яєчню. Часто Дана, дивлячись на таких подібних і водночас таких різних сестер, шкодувала, що вдачею вона не в тітку, і водночас тішилась, що, за словами матері, схожа, як дві краплі води, на «того вилупка» — на невідомого їй батька.

Мама народила її у сімнадцять років і з притаманним їй своєрідним почуттям гумору охрестила позашлюбну доньку Нежданою, цим знявши з себе будь-які зобов’язання щодо відповіді на вічне запитання дітей, котрим судилося рости в неповних сім’ях: «Ким був мій тато?» «Твій тато — прочерк! — зловтішно репетувала Майя, помахуючи зеленошкірим свідоцтвом про народження, коли Неждана втретє — це сталося невдовзі після того, як вона пішла в перший клас — спитала про заборонене. — Великий жирний прочерк! Ти задоволена?!» Але Дана задоволена не була, бо перед цим підслухала чергову сварку матері й тітки. «Ти просто сука! — кричала Олена. — Чому ти не вписала дитині в метрику якогось вигаданого дядька?! Як їй тепер паспорт отримувати?» — «А чого це має мене обходити? — холодно поцікавилася Майя, — так вона завжди говорила з сестрою. — Якось отримає. Буде Іванівна. Або й так переб’ється. Матиме лиш ім’я та прізвище, як справжня європейка. І нехай радіє, що я їй у татусі не записала якогось Хуліо, бо по батькові то звучало б геть непристойно!»