Янголи, що підкрадаються

«Ти можеш почути кроки біди. Але твій янгол-охоронець підійде навшпиньках, щоб не злякати тебе.

Тобто підкрадеться?

Можна й так сказати. Ангели такі делікатні».

Дана міцно стулила повіки — щастя й сонце рівною мірою засліплювали до сліз, і подумала, чи почує вона ще коли-небудь вкрадливу янгольську ходу.

І вирішила, що з неї, напевне, досить. Більше вона не хоче.

«О, нагідко, та хто тобі сказав, що тут щось залежить від нашого бажання?»

Епілог

Сеньйору Мар’яно не вдалося вийти із зали по-англійськи. Він відчував, що це його останній прийом, і не хотів псувати людям настрій, засмучувати їх своєю неміччю. Та Неждана Шеремет, чий зір серця перевершував навіть гостроту вилікуваних очей, таки помітила, що щось негаразд, кинулася до нього, вхопила за руку і жестом відіслала Урсулу, котра радо підкорилася. Мало хто з родини насправді шанував його. Його любили чужі люди, завжди, а кревні, особливо ті, що спілкувалися з Ритою, не могли пробачити йому Хосе.

Та він і сам собі не міг його простити. Здав би онука колумбійцям, та й по всьому. Але що вже про це думати?! Час не вертає назад!

— Пане Михайле, що з вами?

— Старість. Це старість, квіточко моя, і більше нічого. Ні-ні, не треба плакати… Ось ти підбігла, і мені вже легше. Зараз ще постоїмо дві хвилини, і хтось мене додому завезе.

— Я завезу. Залюбки.

— Ну, що ти, серденько… Вагітна за кермом? Та й не поїдеш же ти аж у Карпати.

— У Карпати?

— Там моє село. Там мама. А де це Денис? Де він? — дон Мігель невидюще примружився на Дану. — Знову вина дегустує? Я ж щойно бачив його, він махав, щоб я підійшов. Він десь чекає на мене.

— О, Боже мій… Боюсь, що так, — Неждана обійняла старенького і таки розплакалася. Пан Михайло поплескав її по плечу.

— Ну, навіщо ж сльози? Всьому свій час. Май на увазі, коли посилатимеш мені квіти, — я терпіти не можу оті всі лілеї та кали, зрозуміло тобі?

— А які квіти ви любите? — схлипуючи, запитала Дана. Дон Мігель подивився кудись у дитинство, і очі в нього з підсліпуватих сірих стали ясними, сіро-блакитними, як у маленького Михайлика.

— Чорнобривці. І мальви.[15]

15

Мальви — символ найдорожчого, любові до рідної землі, до свого народу. В. Скуратівський зазначає: «Не було села, а в ньому хати, де не палахкотіли б під вікнами мальви — ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!»