Дідько на дзвіниці

Цей предмет міститься на шпилі в Домі Міської Ради. Міська Рада – це все маленькі, кругленькі, масні, тямущенькі чоловічки; очиці їм превеликі, мов тарілки, вола жирні, двоїсті, а сюртучки набагато довші, і пряжки на черевиках набагато більші, ніж у звичайних громадян Вондервоттеіміттіссу. Підчас мого пробування в містечку вони саме мали кільки спеціяльних засідань і ухвалили три отакі вельми значні резолюції:

«Що не годиться міняти старий, добрий лад речей»;

«Що нічого немає доброго поза межами Вондервоттеіміттіссу»; і нарешті

«Що ми будемо свято держатися наших годинників та капусти».

Над кімнатою, де засідає Рада, є шпиль, а в шпилі є дзвіниця, де пишніє, і пишніла одвіку, краса і гордість селища – великий дзиґар містечка Вондервоттеіміттісс. Оце і єсть той предмет, що на нього звернені очі усіх поважних старичків, коли вони сидять у своїх кріслах із поручнями, на своїх шкіряних подушках.

Великий дзиґар має сім циферблатів – на кожній із сьоми сторін шпиля – так що його добре видко з усіх кінців Вондервоттеіміттіссу. Циферблати йому здорові, білі, а стрілки грубезні, чорні. Існує в містечку й дзвонар, що його єдина повинність – наглядати за дзиґарем; але ця його повинність – це найдосконаліша із синекур, бо дзиґар Вондервоттеіміттіссу ніколи ще, скільки відомо, не мав з ним найменшого діла. Донедавна саму думку про це уважалось за єресь. Від найдальшої давнини, що за неї повідають архіви, великий дзвін дзиґаря акуратно, ладом вибивав години. І так саме, справді, стояла справа з усіма іншими дзигарями й годинниками у містечку. Ніколи ще в світі не було містини, де б так добре додержувано іс[т]ного такту й ладу. Коли великий дзвін уважав за слушне проректи «Дванадцять!», всі його слух’яні послідовці роззявляли воднораз глотки і відкликались йому справжнім ехом. Словом сказати, добрі бюргери Вондервоттеіміттіссу кохалися, правда, в своїй квашеній капусті, але пишались вони своїми годинниками.

Кожного, хто тільки має яку синекуру,* люди шанують в більшій чи меншій мірі, а що дзвонар Вондервоттеіміттіссу має найдосконалішу із синекур, його й шанують більше, ніж кого іншого в світі. Він головний достойник містечка; поросята, і ті поглядають на нього з чуттям пошани. Він має сюртук далеко довший; його люлька, пряжки на черевиках, його очі, черево далеко більші, ніж у якого іншого поважного старичка в містечку; а що до вóла, то воно йому потрійне, а не подвійне.

Отак змалював я добробут Вондервоттеіміттіссу: та лихо! – ця прекрасна картина мусила колись зазнати перевороту.

Здавна між наймудрішими громадянами існувало прислів’я, що «нічого доброго не може прийти з-поза гір»; і ці слова, здавалося, мали в собі якийсь дух віщування. Було саме за п’ять хвилин дванадцять, удень, позавчора, коли на щиті східнього згір’я виник був надзвичайно химерного вигляду предмет. Така подія притягла, звичайно, до себе загальну увагу, і кожен поважний малий старичок, сидячи в кріслі із поручнями, на шкіряній подушці, звернув на цей феномен збентежений пильний погляд одного свого ока, друге тримаючи на дзиґарі дзвіниці.

Лишалося всього три хвилини до півдня, коли цей дивогляд, що за нього говориться, показався на очі – манесеньким чужинецького кшталту парнишкою. Він спускався з узгір’я таким поспіхом, що незабаром кожне уже добре його роздивилось. Справді, такого забавного манюнісінького чоловічка зроду не бачено ще в Вондервоттеіміттіссі. На виду він був темний весь, от як табака на колір, з довгим закарлюченим носом; очі – як горошини, широкий писок, і чудесний ряд зубів, що їх він, видно, старавсь показати, бо оскалявся від вуха до вуха. Що до бакенів, до вусів, то вони були такі пишні, що решти лиця ніяк не видко було. Був він простоволосий, а волос увесь ладненько закручений в папільйотки. З одежі був на нім чорний, куценький, щільно облитий фрак, із хвостиком, як у ластівки ( з однії кешені стирчав здоровенний носовик), чорні казимирові (кашемірові) штаненята до колін, чорні панчішки, копитуваті патиночки з величезними бантами чорних сатинових зав’язок. Під однією пахвою він тарабанив прездорове chapeau-de-bras,* а під другою – скрипку, чи не вп’ятеро більшу за його власну особу. В лівій руці він тримав золоту табакирку і, поки вистрибом гнав з гори, витинаючи всякі химерні колінця, раз-у-раз потягав із неї понюшку з виглядом величезного, скрайнього задоволення. Хай бог милує! – оце так картина була доброчесним бюрґерам Вондервоттеіміттіссу.

Як сказати правду, хлопчина цей даром що оскалявся, а пику мав зловісну й зухвалу; і, поки він виробляв курбети, прямуючи просто в містечко, чудний копитуватий вигляд його патинків викликав був не мало підозрінь: не один чесний бюрґер, бачивши його в цей день, дав би дещицю, щоб зазирнути під білий батистовий носовик, що звисав так нахабно з кешені його гострохвостого фраку. Але що найбільше збуджувало справедливе обурення – що нікчемний цей мартопляс, витинаючи тропака та мотаючись дзиґою, як навіжений, здавалось, не мав у своїм поході найменшої тями про те, що існує у світі така мудра річ – держатися певного такту й ладу.

А втім, чесне міщанство не поквапилося як слід і очі роззявити, коли цей шалиґан – це було півхвилини до полудня – скочив уже просто в саму середину міста, закрутив там chassez, тут balancez, а тоді, утявши pirouette та pas-de-zephyr,* пурхнув голубком просто вгору, на дзвіницю Міської Ради, де, вражений до нестями, сидів дзвонар із люлькою в роті, поважний і сторопілий. Але малий негідник живо схопив його просто за ніс, дав йому доброго стусана, смиконув гарненько, нацупив йому на голову своє chapeau-de-bras; тоді натаскав це шапо аж до губів; а тоді, замахнувши величенною скрипкою, узявся його лупцювати нею – так завзято й уперто – а дзвонар був такий гладкий – а скрипка така гучноголоса! – ви б далебі заприсяглися, що то цілий полк барабанщиків на басистих своїх барабанах вибиває гемонський дріб на дзвіниці, на шпилі Вондервоттеіміттіссу.

Не знать до якої одчайдушної пімсти був би призвів обивателів Вондервоттеіміттіссу цей безсовісний наскок, коли б не той вельми значущий факт, що лишалося всього півсекунди до полудня. Саме мав бити дзвін, і це була річ абсолютної, вищої конечности, щоб кожне в цей час гаразд пильнувало свого годинника. Але очевидно, що саме в цей час той негідник на дзвіниці виробляв із дзиґарями щось таке, до чого йому не було найменшого діла. Та що вони як раз почали вибивати години, ніхто не мав уже часу придивлятися до його маневрів, бо всі, як один, рахували удари дзвону.

– Один! – мовив дзвін.

– Отин! – відгукнувся ехом кожен поважний малий старичок, у кожному кріслі з поручнями та шкіряною подушкою, геть по всьому Вондервоттеіміттіссі. – Отин! – мовив також його годинник; – отин! – мовив годинник його старої і – отин! – промовили хлоп’ячі годинники і маленькі позолочені репетири на кошачих та поросячих хвостах.

– Два! – мовив далі дзвін; і

– Тфа! – повторили усі прибічники.

– Три! Чотири! П’ять! Шість! Сім! Вісім! Дев’ять! Десять! – мовив дзвін.

– Дри! Шитири! Б’ять! Шісдь! Зім! Візім! Тев’ять! Тесять! – відгукнулися інші.

– Одинадцять! – ударив великий.

– Отинадцять! – притакнули малюки.

– Дванадцять! – промовив великий.

– Тфанадцять! – відказали вони, цілком задоволені, і затихли.

– Ну, от і тфанадцять! – сказали усі поважні малі старички, ховаючи свої годинники. Але великий дзвін іще не покінчив із ними.

– ТРИНАДЦЯТЬ!!! – бахнув він.

– Тойфель! – одним духом видихнули всі поважні старички, і вони зблідли, і всі пустили свої люльки із рук, і зняли свою праву ногу з лівого свого коліна.

– Тойфель! – застогнали вони. – Дринадцять! Дринадцять! – Майн Ґотт, тринадцять годин!

Хто зважиться описати жахливу сцену, що тут зайшла? Цілий Вондервоттеіміттісс вибухнув горесним розрухом.

– Што с моїм шифотиком пуде? – заревли одностайно всі хлопці. – Я холодую фше цілу хотину!

– Што путе с моєю ґабустою? – заголосили всі господині. – Фона фся розкипілась са цілу хотину.