Страница 95 из 102
Вона дивилася на Віктора, у саме обличчя — звичайними на вигляд очима. Та ні, не звичайними — дуже гарними, без єдиної вади. І хоч вони не здатні були цупко ловити й фіксувати те, що було перед ними, не вірилося, що такі очі +можуть нічого не бачити.
— Тарас устав на ноги лише за два місяці, та й то не повністю. Я так і не підвелася. Мене ще мучили головні болі. Я ще не адаптувалася у своєму новому темному світі. Немає таких слів, щоб передати весь жах нашого становища. Я… я тоді була впевнена, що він мене залишить. Покине. Ми навіть не були розписані, хоча яке це має значення… А Тарас, одужавши повністю, взявся за моє лікування і зрозумів марність усіх спроб лише за півроку. І тоді ним оволоділа ідея-фікс знайти винуватців цієї пригоди. Але й тут нас чекала невдача. Слідство давно затихло, затерлося, адже ніхто не стукав у їхні двері, ніхто не вимагав знайти винних — нам і нашим родичам було не до того. Шоферів, які того дня переїздили митницю, дійсно знаходили, опитували, але вони, звісно, нічого не казали. У круговерті тих років на пропускному пункті губилися митні декларації тих, хто переїжджав кордон. А можливо, потрібні нам документи загубилися не випадково. І за півроку вже неможливо було встановити водія чорного джипа, який перетнув кордон одразу після нас. На додачу ми зіткнулися з відвертим небажанням органів правопорядку сприяти нам у цих пошуках.
— Мене ніхто нічого такого не питав, — сказав Віктор. — Я б не забув.
— Скоріше за все, до години, коли сталася пригода, ви ще не переїхали митницю. А я… Якби я пам'ятала вашого хижака на плечі, то, звісно, вказала б цю прикмету. Але я забула. Тільки тепер згадала, коли торкнулася ваших плечей. Ось, і Тарас поклявся, що знайде їх, хай би скільки часу і зусиль це вартувало. А для нас почалися сумні дні. Ми оселилися тут, у моєї бабці, на відлюдді, і як могли боролися з долею калік та скривджених. Одного разу — Тарас щодня читав мені газети — я почула про зліт бардів, піснярів у Запоріжжі. Колись Тарас співав… Я забагла, щоб він поїхав. Хотілося якось розрадити кохану людину, яка залишилася мені вірною навіть у такій ситуації. І він поїхав. А там впав у око Войтовичу, який приїхав на конкурс, сподіваючись знайти якусь свіжу родзинку для своїх продюсерських планів. Волею долі цією родзинкою й виявився мій Тарас. Так сталося. А потім на моїх… ні, не очах, що я кажу… але я мала змогу це спостерігати — відбувалося народження Тараса Леми. Я була щасливою. Багато наших проблем канули у воду. Тарас тепер приїжджав рідко, і я це розуміла Ніхто з наших нечисленних сусідів не знав про нього. Раніше в Тараса завжди був такий собі імідж хіпі — довге волосся й темні окуляри. Таким його звикли бачити здалеку. А зблизька ми ні з ким не спілкувалися. Коли він став Тарасом Лемою, то й далі приїжджав сюди в такому вигляді, користуючись перукою. Жодна жива душа не знала, хто насправді приїжджає сюди на сріблястому джипі. Я слухала всі його концерти, була в курсі його злетів до найменших подробиць, навіть знала всіх його коханок… хоча, про це вже казала.
Вона дійсно виглядала зараз гордовитою і вдоволеною.
— А про наступне я дізналася не одразу. Тарас, купивши цю машину, вступив до клубу джиперів — найкрутіших і найгрошовитіших, які не мають куди подітися з нудьги. Там і шліфував навички їзди на джипі по бездоріжжю. А потім у нашому гаражі з'явився інший джип — чорний. Якось я потрапила туди. І коли торкнулася машини — відчула жах. Сліпі — вони вчаться «бачити» без очей, ви знаєте. Я об’їхала його навколо і спати вже не могла. Тарасові довелося повернутися терміново. «Якого кольору ця машина?» — запитала я, щойно він став на поріг. Хоча, звісно, я вже це знала. «Що ти надумав?» — це було моє друге запитання.
Вона замовкла надовго. Тепер на її гарному обличчі відбивався розпач. Згадувати це, вочевидь, було важко.
— Він давно вже встановив особи людей, які гнали машини того дня через чопську митницю. Гроші, яких тепер не бракувало, зробили все. Їх було шестеро. Тарас зникав час від часу між концертами, що Войтович і його штат сприймали як примхи новоствореної зірки, і Тарас підтримував імідж такого собі свавільного «золотого хлопчика». Тим часом він виловлював їх поодинці, у сутінках та на самоті, й лякав чорним джипом.
Віктор був вражений. Навіть у нього — людини, якій довелося побачити в житті багато жахливого та жорстокого, — від цієї розповіді волосся на голові стало дибки.
— Ти що, свідомо вирішив перебити всіх поодинці? І винних і невинних? Усіх підряд?
— Ні, — відповіла за Лему Марія. — Це не так. Коли Тарас ще не був великим Тарасом Лемою, він узявся за цю справу законним шляхом. Я вже казала. Та активізувати правосуддя виявилося неможливо. Основним аргументом органів правопорядку була моя сліпота. Розумієте — я фізично не могла впізнати людей, які залякували, чи то пак — жартували зі мною в черзі на митниці. Самі ж вони всі це заперечували і, безперечно, знали — хто саме «погрався» з нами на дорозі. Тарас ще тоді жодного із них не бачив. Усе. Справа зайшла до глухого кута. Ви знаєте, людина часто в ситуаціях, коли безсила, звертається до надприродних сил. Тепер я розумію, що це несерйозно. Тоді ж, у часи відчаю, було інакше. Той, хто перепробував геть усе можливе, вдається до неможливого. Перейнятий ідеєю вилікувати мене, Тарас кілька разів привозив усяких знахарів, ясновидців, тим паче — у ті часи їх з’явилося, наче мух у серпні. Усі вони, як на мене, були однаковими. А от один… Цей літній чоловік… Ні, не дід. Чоловік старшого віку, він ні про що нас не розпитував. Точніше, ми нічого йому не розповідали про те, що сталося, — лише про хворобу. Несподівано він мовив: «Причина вашої хвороби сама має вас зцілити», і додав: «…якщо повернеться проти винних у ній. Ось що я чую». «А яка причина моєї хвороби?» — запитала я. «А чи ви самі не знаєте? — здивувався він. — Чорна машина». Забрав гроші й пішов. І коли в нас з'явилися кошти, з’явився і джип, який свого часу мене так налякав. А Тарас пропадав для всіх, вишукував цих людей і лякав. Він не збирався вбивати невинних, не кажіть так, хоча, певною мірою, винними були всі вони. Просто сталася несподіванка. Прикрий збіг. Дорога тоді була мокрою, на ній намерзало… Гроші здатні зробити багато. І Тарас невдовзі знав усю компанію автоперегонщиків, які стояли того дня в черзі — тобто їхні імена, прізвища й адреси п'ятирічної давнини. Не вдалося дізнатися єдиного — хто саме їхав тоді на чорному джипі — митний протокол зник. І тоді Тарас узявся до них по черзі. Вони були в одній компанії, якщо не всі разом їхали. Безперечно, вони знали, хто саме поїхав тоді за нами. Але ніхто свого часу не схотів дати правдивих свідчень проти приятелів — допомогти правосуддю.
На її обличчі відбився розпач. Ця жінка знову переживала все те, що трапилося багато років тому.
— Я не наполягала на цьому, навіть намагалася відмовити його… Щоправда, сама дізналася про його плани пізніше, коли вже з’явилися перші жертви. Тарас, який ніколи нічого від мене не приховував, не поділився цим. Тільки пізніше, коли важко стало тримати в собі. Я ж кажу — тоді було слизько. Першого, хто пересік тоді кордон після нас, він вичислив незадовго до новорічних свят. Його прізвище було Калиниченко. А вигляду я не пам’ятаю. Вони всі були для мене на одне обличчя, коли гиготіли й чіплялися. А вас запам’ятала тільки тому, що тоді ви ще з одним були осторонь. І напевно, навіть не чули всього, що вони верзли. І вигляд ваш свідчив, що на таке ви не здатні. Так ось, цей Калиниченко дійсно розбився сам. Він навіть не доїхав до місця, де того дня чекав його Тарас, який слідкував за ним від самого Чопа. Коли ж машина цього чоловіка не з’явилася, Тарас повернувся назад і побачив аварію. Усе вже відбулося. Але це не був той випадок, коли, говорячи словами того ясновидця, причина наших нещасть повернулася проти них. Він розбився сам, без нашої участі, без участі чорного джипа. Наступні, хто переїхав митницю після нас… Вони не давали Тарасові спокійно жити. І він лякав їх. А вони втікали — так, як і ми тоді. Гадаю, всі вони відчували якусь свою причетність до того, що сталося. Тому й боялися. Тому й зраджувала при вигляді цього створеного Тарасом привида останньої миті витримка та навички… Тепер не повернеш. Світ дуже жорстокий. Я не виправдовую Тараса. Але й не засуджую. Вам важко усвідомити все це так, як належить. Адже у вас рухаються руки й ноги, ви бачите світ в усіх його барвах. Проте, якби я знала задуми Тараса заздалегідь, повірте, перешкодила б цьому. Тепер пізно. Усі вони мертві.