Переможець отримає все

— О, Боже… Ні! — Вона затулила руками обличчя.

— Пробач, — сказав Віктор. — Тобі дійсно не потрібно… І так вистачає. Все. Іди додому. У мене немає більше образи на тебе. Правда. Ні за що. Я також розумію тебе, повір. Я також приніс тобі достатньо поганого, достатньо попсував твоє життя, хоча й також не винен у тому, що все так склалося. І ти не винна. Ніхто не винен. Так мало статися. Така доля. Будемо сподіватися, що колись усе зміниться на краще. Іди відпочивай. Нам ще потрібно завершити почате. А потім… потім усе вирішиться, ти добре сказала.

— Тоді зайди до мене зараз. Вітю… Мені дуже важко, я прошу тебе. Правда, дуже важко, особливо тепер. Побудь зі мною.

— Зоряно… — Його голова мимоволі торкнулася керма. Від таких слів, мовлених нею, слів, яких вона не мала говорити ніколи, організм, здавалося, дістав якесь ушкодження й повністю втратив орієнтацію у просторі та часі. Збагнути щось у такому стані, вирішити — було надзвичайно важко. — Давай іншого разу. Я… я також нездатний себе ламати. Давай колись потім.

— Коли — завтра?

— Ні.

— Чому?

— Завтра я маю відпочивати.

— А коли — післязавтра?

— Післязавтра, можливо, мене не буде.

— Чому? — знову запитала вона.

— Їду.

— Куди? Перед чим ти маєш відпочивати? Скажи мені.

— Мені треба.

— Особисті справи?

— Так.

— Але пов'язані з нами. Так?

Він промовчав.

— Вітю… Скажи мені, де ти взяв гроші? Будь ласка.

— Яке це має значення?

— Має. Скажи, тому що має.

— Якби вкрав, припустимо, ти б відмовилася?

— Ні, — твердо сказала вона.

— Ну от. Виходить, немає значення.

— Я не це мала на увазі. — Зоряна присунулася ближче й навіть торкнула його за лікоть. — Мене цікавить, чи не можеш ти за це постраждати. Ти сам.

— Яке це має значення?

— Має.

— Добре, припустимо, можу постраждати дуже сильно. Ти б відмовилася?

— Ну не можна ж так! — Вона тепер виглядала збудженою, а те, що було в очах, нагадувало розпач, народжений безвихіддю. — Ти жорстока людина. Ти дуже жорстока людина. І тепер будеш мені мстити. Я знаю… Робитимеш мені боляче при першій-ліпшій нагоді… Ти не заспокоїшся, поки не віддаси мені назад увесь біль, якого я завдала тобі за життя… Я розумію…

— Дурниці, — не погодився Віктор. — Просто це дійсно не має значення. Я ж довів тобі.

— Я хочу знати, — повторила Зоряна. — Якщо ти не скажеш, то додаси мені ще один головний біль. Невже ти підеш на це? Ти робиш жахливі речі. Я вже кілька годин не думаю про Олега, не думаю, як він там… Хіба так можна? Скажи хоч, щоб я знала…

Він мовчав.

— Це дуже жорстоко, — сказала Зоряна. — Якщо не розповіси, я буду мучитися ще тим. Ти що, не розумієш — мене не вистачить, щоб переживати й боятися за вас обох! Я відчуваю, що ти ризикуєш, роблячи це для нас. Скажи, що може статися? Ну будь ласка…

— Добре, — подумавши, сказав Віктор. — Нехай буде по-твоєму. Нічого не може. А гроші… Ти чула про Віктора Ждана?

— Хто це? — запитала вона.

— Автор майже всіх пісень Тараса Леми.

— А, звісно. І що?

— Це його гроші.

— Як… він що, виступив як… спонсор?

— Можна й так сказати.

— А… звідки ти його знаєш? Як на нього вийшов?

— Ніяк. Це… я сам.

Пауза, що настала, була доволі виразною.

— Н-не розумію… як це?

— Творчий псевдонім — так називається. Насправді Віктор Ждан, якого ти не бачила… Правда ж, не бачила? Його взагалі ніхто ніколи не бачив. Крім самого Леми й кількох людей. Так от, насправді це Віктор Середа. Тобто я. А пісні його… Що ж — фактично це твої пісні. Про тебе. Написані, щоб кудись подіти себе, не з'їхати з глузду від… ну, ти знаєш, від чого. А далі все просто — наша національна суперзірка співає, автору платить гроші. Ну, продюсери й усе таке… Кухня, словом.

Усе це Віктор розповідав, наче про купівлю та продаж чергової машини. Вона мовчала довго, а потім мовила:

— Навіщо ти так зі мною…

— Не віриш… — Знизав плечима Віктор. — Гаразд, я доведу. Щоб тебе не мучило питання, звідки гроші. Пам'ятаєш два квитки на його концерт, якими тебе преміювало обласне управління культури?

Вона лише дивилася, широко розплющивши очі.

— Звідки ти знаєш?

— Бо сам його про це попросив. А він — адміністрацію. Третій ряд, строго посередині. Найкращі місця. Правда?

Але вона продовжувала мовчки дивитися, не знаючи, що сказати. Тоді, витягнувши мобілку, він набрав номер. Цей номер залишився в пам'яті телефона від останнього Тарасового дзвінка. Це був не той номер, що завжди мав Лема, — інший. Очевидно, «пропавши», кумир змушений був змінити його. От тільки чи відповість?

— Спитай у нього сама, якщо не віриш.

— Що спитати?

— Про мене.

— У кого?

— У Леми. Не пропав він, не хвилюйся. Живий і здоровий. Більше сказати вони нічого не встигли, тому що у трубці відповіли:

— Так! Слухаю! Альо-у, я слухаю!

— Хто це? — розгублено запитала Зоряна.

— А кого ви хочете, красуне? — прозвучало доволі різко.

— Тараса, — підказав їй Віктор.

— М-м… Тараса, напевно…

— А де ви взяли цей номер?

— Скажи…

— Мені… Віктор дав…

— Щоб я вас поцьомав по телефону? Вважайте, я це вже зробив. Радійте на здоров'я.

— Ні, щоб… я не вірила, що він — це він…

— А де цей діяч? — помовчавши, запитали на тому кінці.

— Тут…

— Ну то я тебе заспокою, — промовили звідти, — він — це він. Дай уже йому трубку, якщо він поруч.

— Слухаю, — сказав Віктор.

— Радий тебе чути.

— Я також.

— Як здоров'я?

— Добре. Дякуючи тобі.

— Отож-бо й воно. Владнав усі справи?

— Наполовину. Решта — сам знаєш. Сподіваюся, ти не розтринькав мої гроші.

— Не переживай. Плани наші, сподіваюсь, не змінилися?

— Звісно, ні.

— Тоді зустрінемося завтра о десятій, зранку. Не заперечуєш?

— Звичайно.

— А жінка — та сама, що ти розповідав? — похмуро запитав Тарас.

— Та сама.

— Уже повірила?

— Не знаю, — сказав Віктор, глянувши на Зоряну, яка все чула, адже трубка була увімкнена на повну потужність.

— Ну, тоді поверни їй трубку.

— Вона чує нас обох, говори. — Віктор повернув трубку ближче до Зоряни.

— A-а… Шановна пані! — Тарасові інтонації змінилися. — Запам'ятайте цей день. Адже щойно ви дійсно говорили по телефону з самим Тарасом Лемою, який нікуди не подівся, не плачте. А поруч із вами сидить його улюблений автор Віктор Ждан, в миру Середа. Хочете пораду?

— Хочу… — ніяково промовила Зоряна.

— Він вам подобається?

З несподіванки вона затнулася. А потім розгублено відповіла:

— Так.

— Тоді переспіть з ним. Обов'язково сьогодні. Бажаю успіхів. Па!

Телефон вимкнувся. І лише зараз Віктор сповна відчув, що сидять вони обоє, прихилившись одне до одного, розділені лише телефоном, і волосся її навіть торкається його вуха, а сам він чує близьке дихання жінки, про яку мріяв усе життя.

Як не зійти з розуму?

Але він не зійшов.

— Тарас просто оригінал, — сказав Віктор, ховаючи трубку й відкидаючись на спинку. — Не звертай уваги.

Пауза була довгою. Зоряна то дивилася на нього, наче намагаючись витягти своїм поглядом якісь додаткові докази, то опускала очі, не знаючи, куди себе подіти, то хитала головою.

— Не можу повірити… — зрештою промовила вона. — А… це… це що… дійсно правда? — сховавши обличчя в долонях, вона застигла ще на кілька хвилин. — Скажи мені. Чому ти мовчиш? Я… не розумію… Це… правда? Ні, ти смієшся наді мною…

— Я вже все сказав. Від повторення воно не стане переконливішим. Ти хотіла знати, звідки гроші — я тобі пояснив. Щоб не думала хтозна-чого.

Курити йому схотілося страшенно, наче вичерпав повністю несподівано вишуканий десь у загашнику резерв самовладання та спокою. Опустивши скло, він припалив. А жінка, яка сиділа поруч, давно вже впівоберта до нього, тепер ніби вивчала його поглядом. У неї вистачало інших проблем, але зараз вона наче вперше побачила, намагалася вивчити дивовижну людину, з якою в такий дивний спосіб завжди була переплетена її доля.