Переможець отримає все

— Духи, вішайтеся!

Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби.

— Духи! Духи приїхали! — лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини.

— Духи, вам кінець! — доносилося ще звідкись.

З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято — привезли молоде поповнення.

Ті, що йшли внизу, озиралися, збиваючись з кроку від цього лементу й передбачаючи початок того, що, здавалося вже, за якимось щасливим та неочікуваним збігом мало їх минути. Відтепер починався самий «смак» військової служби. Саме тут, у військовій частині № 1527, оці самі, які виявляли зараз неабиякі прояви радості, допомагатимуть їм стати справжньою «десантурою». Усі вони — ті, хто крокували під вікнами в напрямку плацу, в загальних рисах могли припустити, що почнеться тепер. Проте ніхто не міг уявити, яких конкретних форм для кожного з них набуде явище, відоме під назвою «дідівщина», без якого, за щирим переконанням усіх ешелонів армійської влади, не мислимий порядок у військах.

І лише одного з цієї незграбної новоспеченої зеленої, як у прямому, так і в переносному значенні, маси подібні речі не турбували.

— Так, це мій, — сказав без жодного вступу здоровий та дещо незграбний сержант, тицьнувши пальцем у груди Віктору. — Значить так, дух, ти знаєш, куди попав? Так точно, трш-сержант! Що, я маю за тебе відповідати? Ну?

— Так точно, товариш сержант, — байдуже мовив Віктор.

— Значить так, — не міг натішитися той, — койку застелити. Оцю койку. Бігом. Як фамілія?

— Середа.

— Ой, бля! — сержант схопився за голову. — Оце так попався мені… Середа… Ето што, от слова срать? Ти што, хахол?

А навкруги робилося загалом те саме. На шістдесят «стариків» у роті припадало двадцятеро молодих — «духів», тому дефіцит був налице.

Койка застелилася погано, й сержант Карпов злісно розкидав постіль по металевих пружинах. Упродовж двох годин Віктор тільки й займався тим, що складав її знову, щоразу з одним і тим самим результатом. Нарешті прискіпливий «дід» повів його до вмивальників.

— Значить так, — авторитетно заявив сержант Карпов, — в учебці тебе ні хрена не навчили. Доведеться мені. Ти знаєш основний принцип в армії? Не вмієш — навчимо, не хочеш — примусимо. Хто не хоче робити те, що легше, робить те, що важче. Рядовой Сєрєда! — несподівано загорлав він на повен голос. — Упор льожа прінять!

Віктор виконав наказ. Після цього довелося віджиматися. А Карпов стояв, колупаючись сірником у зубах, і зупинявся в рахунку, коли хотів. Нарешті Віктор перестав відчувати руки й упав грудьми на плитку підлоги. Увійшов ще хтось.

— Я не зрозумів, це дух, чи глист із чиєїсь задниці виповз? — запитав він Карпова.

— Не знаю, — похмуро відповів той. — Зараз подивимося. Якщо зуміє помити парашу, значить, дух, якщо ні — то глист. А глистів давити треба. Встать!

Він вказав Вікторові на швабру та відро, а потім приніс власну форму і труси на додачу.

— Сьогодні моя черга тут мити, — сказав він, — значить, автоматично, — твоя. Ясно?! ХБ моє випрати. Тільки спочатку ХБ, а потім парашу! — він красномовно постукав при цьому себе по лобі.

— А чим мити? — запитав Віктор. — Тряпки немає.

— Ти шо, обурів, дух? — Карпову навіть перехопило подих. — Тільки зайшов, а вже питання ставити? Знайти!

— Де?

Рот Карпова роззявився сам собою.

— Упор льожа прінять!!!

І знову до падіння грудьми на зашаргану плитку.

Життя в казармі все-таки, нарешті, заспокоювалося. Закасавши рукави, Віктор набрав у відро води, начепив на швабру труси сержанта Карпова, зверху — його ж форму й почав мити підлогу в туалеті. За годину вона блищала, а сержантське ХБ сушилося тут же на батареї.

— Духи! Усім кінець!!! Де хахол? Уб’ю суку! Де мій дух?!

Сержант Карпов мало не плакав, літаючи по казармі зі своїм ХБ. Щойно скінчився ранішній семикілометровий крос, який проводив спортрук — невисокий жилистий «летьоха». Бігли на совість, а лейтенантові постійно ввижалися то «вспишка слева», то «вспишка справа», і тоді вся колона роздягнутих до пояса солдатів миттєво падала в пилюку, а за кілька секунд підхоплювалася знову. Після цього Віктор ледве додибав до вмивальника тремтячими ногами. Його, щоправда, вже не тягли, повісивши руки собі на плечі, як у перший місяць «учебки», але ноги ще тремтіли й дихання довго не могло відновитися, а в роті залипало й залипало від густої слини.

Карпов загальмував від несподіванки, таки знайшовши його, на що, очевидно, вже й сам не сподівався.

— Хахол, ти шо, припух? Шо ти нею робив?

— Прав, — відповів спокійно Віктор.

— Як прав? На, нюхай! — він тицьнув форму під ніс «духові», який лише відвернув обличчя.

Виявилося, що агресивний, але простакуватий сержант не зрозумів з першого разу, що ж саме робили його формою та трусами, а можливо, цей вчинок був першим свого роду за всю історію існування «дідівщини» у військовій частині № 1527.

— А, я зараз тебе навчу прати…

Віджимання знову проводилося «до втрати пульсу», а коли Віктор зрозумів, що, опустившись на зігнуті руки до підлоги, більше піднятися не зможе, несподівано побачив носок сержантового чобота перед очима. Команду зігнути руки він проігнорував.

Хтось натиснув зверху, і він вкарбувався-таки носом у цей чобіт.

— Що ти робив з моїм ХБ? — не вгавав сержант, коли Віктор випростався на тремтячих ногах.

— Мив парашу, — відповів той майже по складах. — Ви ж не дали ганчірки…

Удар у щелепу затьмарив його свідомість. Він не був надто сильним, але в голові зразу ж запаморочилося, а в очах з’явилася пелена, що помалу почала розсіюватися. А навколо вже зібралося вдосталь глядачів, які не проти були розважитися. Коли ж в очах розвиднілося, а сержант глянув кудись убік, ловлячи сказане кимось, Віктор коротко та, як самому здалося, сильно вдарив в обличчя, цілячи під око. Ляснуло доволі смачно, проте Карпов не впав і навіть не дуже хитнувся, лише розкрив рота від несподіванки, а наступної миті для Віктора все потонуло у цілковитій темряві.

У строю командир взводу лейтенант Мурадян похмуро підійшов до Віктора й запитав, що в нього з обличчям.

— Упав, — відповів той.

Форму ввечері йому дали прати знову, причому Карпов грозився, що якщо хоч комусь із «дідів» вдасться після цього щось «занюхати», Віктор не дослужить до «фазана».

Казарма заспокоїлася. Віктор сперся руками на вмивальник. Долоні пекли, ноги підкошувалися, щелепа боліла. Та що — щелепа… Здавалося, на всьому тілі немає жодного живого місця. Він лише на кілька секунд дозволив собі заплющити очі. Потім узяв швабру, намотав на неї труси, зверху ХБ і, зануривши все це у відро, «повіз» по смердючій підлозі.

Сержант Карпов волав не своїм голосом, а всі, хто чим був зайнятий, покидали справи, передбачаючи стати свідками подій, значно цікавіших за вчорашні. Тепер уже «духа» не довелося довго шукати. Сержант бив виключно в живіт, дбаючи про те, щоб на тілі Віктора лишалося якнайменше слідів. Той лише затулявся, хапаючи ротом повітря й напружуючи прес, який слабшав з кожним наступним ударом. Отямився Віктор на підлозі. Вдихнути ніяк не вдавалося, і він робив це лише губами, розуміючи, що так собі не зарадить. Усі продовжували стояти навколо них, сиплячи приколами. Нарешті вдалося. Один раз. А далі вже пішло легше. Скоро він стояв на одному коліні, а потім і на ногах. Дихання більше не перехоплювало.

— Ну што, хахол? Ану встать!!!