Переможець отримає все

— Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова.

— Звідси…

— То йди додому!

— Мені нікуди йти.

— Як — нікуди? В тебе мати є?

— Є.

— А де живеш?

— Гагаріна, двадцять дев'ять.

— То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.

Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:

— Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть.

За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.

Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.

Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.

Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце.

— Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…

— До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка.

Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…

— Він… же ж… в інституті зараз…

— Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить!

Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!

А військком із почуттям виконаного обов'язку завів мотор своєї машини. Хай там що, а він також був проти, щоб наші хлопці складали голови там невідомо за що. Хвалити Бога, завтра він уже не побачить це навіжене хлоп’я під дверима кабінету. Він не міг знати, що станеться якраз навпаки. Що юний «афганець» і далі ночуватиме під його дверима, ні сном ні духом не знаючи про візит майора до матері, яка, випивши пігулку й накинувши на плечі пальто, не зможе дійти навіть до дверей власного будинку.

Районний військком майор Балуєв ніколи не був сентиментальною людиною, але зараз, коли перед ним лежала на перший погляд банальна справа одного з призовників, щось робилося в душі мимоволі. Він навіть запалив, розкриваючи її, хоча й так добре знав.

«Як свідомий комсомолець прошу направити мене для проходження строкової служби в республіку Афганістан, щоб виконати свій інтернаціональний обов’язок».

Сам таке сформулював. Довго думав, напевно… А ще далі кріпилася копія посвідчення парашутиста, отриманого протягом останнього місяця в обласному ДОСААФі, куди спровадив його сам райвійськком, аби подалі з очей, мотивуючи тим, що без цього до Афгану не візьмуть.

Більше у справі Середи не було нічого цікавого, хіба ступінь «ес-один», виставлена медиками, яка означала, що цей непоказний хлопець є повністю здоровим. І завтра він разом із повним автобусом призовників має потрапити до обласного призовного пункту, звідки хлопцеві, зважаючи на все це, стелилася пряма дорога в «учебку» з наступним виконанням його заповітної мрії. Ще раз перегорнувши справу й зітхнувши, майор запалив нову цигарку і вставив у друкарську машинку чистий аркуш, а за п'ять хвилин підшив до справи ще один документ такого змісту:

«Військовому комісару

обласного військового комісаріату

полковнику В. Н. Гусєву

Вважаю за необхідне повідомити, що причиною рішення призовника Середи В. В. проходити строкову службу в обмеженому контингенті радянських військ у республіці Афганістан є невдачі в особистому житті та пов'язана з ними трагічна смерть його матері, у якій призовник вважає себе значною мірою винним. Згадані обставини зумовлюють нестійкий морально-психологічний стан призовника, схильність до немотивованих вчинків. У зв'язку з цим, зі свого боку, задовольняти його прохання вважаю недоцільним.

Справа закрилася. Балуєв справді не був сентиментальною людиною. Тому й задовольнився створенням цієї не надто фундаментальної перешкоди, очистивши свою совість.

А далі нехай вирішує доля.

Доля мала вигляд лисуватого невисокого підполковника, який головував у складі обласної комісії.

— То ти, значить, в обмеженому контингенті хочеш служити? — запитав підполковник, гортаючи справу. — А чому? Тут пишуть, що в тебе щось удома сталося, що вплинуло на твоє рішення.

— Мати померла. Тепер я сам. Якщо раптом загину, то нехай вже краще я — ніхто не плакатиме. Беріть мене, а хтось нехай лишиться.

— Ну, по-перше, наші солдати їдуть туди не для того, щоб гинути, — вклинився інший, з явно неприємним обличчям та очима. — А по-друге, виконувати інтернаціональний обов’язок — це насамперед висока честь для кожного воїна, і ми повинні розібратися, чи гідний ти цього.

— Пробачте, будь-ласка, — опустив очі хлопець. — Я просто хвилююся. Я готувався — парашутну школу закінчив у ДОСААФі — подивіться. Будь ласка, я вас прошу.

— Ну, що… — мовив головуючий, коли хлопець став у стрій, — я гадаю, з такими приписками райвійськкомату пускати його туди не можна.

— Однозначно, — підтримав «неприємний». — Схопить автомат, наламає дров — сам у дисбат, а ми у відставку. Стройбат — і нехай там воює.

— Наламати дров усі можуть, особливо, коли по тобі стріляти починають, — озвався ще один. — Хоче хлопець — я думаю…

— Даниле Петровичу, — підвищив голос «неприємний». — Ви бачили, що тут — офіційна заява райвійськкома! Потім він буде розумним, а ми дурними.

— Стоп, — озвався майор праворуч у десантній формі. — Шановні, як ми будемо «ес-один» по стройбатах розкидати, я не знаю, з чим до частини їхатиму! Ви дивіться — всі підряд як не криві, то горбаті! А ДОСААФ навіщо працює? Навіщо місяць на нього кошти витрачали?

— А ви приписку бачили? — знову взявся за своє «неприємний». — Попаде до вас і свідомо парашут не розкриє. Потім…

— У нас усі все роблять свідомо, — майже по складах промовив майор у береті. — А отаким дур з голови швидко вибивають.

— Як хочете…

— Гаразд, — підбив підсумок полковник, закриваючи папку зі справою Середи, — команда одинадцять-п’ятнадцять. Наступний!

Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ».

V

Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.