Страница 59 из 102
І саме цієї миті вступали в дію створені Войтовичем «дива». Простір над підмостками розколювала блискавка, лунав грім, і на неповторного Лему, який застиг під софітами, починала падати справжня «мокра» злива, до якої він піднімав обличчя, і голос співака відразу набирав потужності та об’єму:
Концерт в одному місті змінював такий самий в іншому — переповнені зали і стадіони, шалений успіх, щоразу більший. А Віктор у цей час продовжував їхати старими, напам’ять вивченими дорогами, видобуваючи з них — іноді йому здавалося, що саме з них, з кілометрів — слова та звуки, що намотувалися магнітною стрічкою на його розбурхані думки та емоції, стримуючи їх від падіння в цілковитий хаос.
Пісні спромагалися робити подвійну справу. Адже всередині у нього періодично накопичувалося те, що загрожувало прорватися жахливою грозою — не імітованою, як на сцені, а справжньою. І тоді вони виконували функцію громовідводу, рятуючи свого автора від гіршого. А потім, прийшовши до невтомного та винахідливого Войтовича, вже вустами Тараса Леми вони робили другу справу — віддавали жінку, яка принизила його, на загальне користування, кладучи гроші за це до кишені нещасного барда. Увесь цей різнобарвний натовп впадав в екстаз, дотикаючись до Зоряни — адже її частка була в кожній пісні незрівнянного Леми. Нехай вона й далі не знала про це. Нехай і натовп теж не здогадувався, чий образ смакує, обмацуючи та обнюхуючи. Байдуже. Від цього стан речей не ставав інакшим.
Самі ж гроші, які почали регулярно приносити ті самі пісні, практично не мали значення як такі, адже приходили внаслідок другорядної, побічної функції. І взяті в руки, нічим абсолютно не відрізнялися від тих, інших, зароблених торгівлею машинами, ніяк не асоціювалися з фатальною в його житті жінкою на ім'я Зоряна.
Вона увімкнула телевізор і на хвилину присіла перед дзеркалом — впорядкувати себе. Цілісінький день якась колотнеча, хоч і вихідний. На кухні доварювалася вечеря, штани, що вже тиждень чекали черги, нарешті позашивала, а їх маленький власник тихенько підійшов і вмостився скраю на низенькому стільчику поруч із нею, також дивлячись на своє зображення поруч із найгарнішою у світі жінкою — з мамою.
— Чого тобі, маленький?
— Ма, не називай мене «маленький», я вже зовсім не малий.
— Ну, звісно, — промовила вона, знімаючи шпильку й розчісуючи волосся. — Аякже ж… Зовсім дорослий. Навіть мені вже он як допомагаєш. Але… Для мене завжди будеш маленьким.
— Я не хочу.
— А що ж тут поганого?
— Нічого, просто я вже великий.
— Великий, великий… Ну, кажи. Я ж бачу, що ти щось надумав. М-м?
— Та нічого… Ма… А коли ми купимо велик? Вже й літо кінчається. Ти ж казала…
— Казала… — зітхнула вона. — Купимо. Ще трошки. Потерпи. Зате вже одразу кращий купимо, доросліший. Добре?
— Добре…
На екрані одна реклама змінювалася іншою. Можна було би перемкнути, але тут між рекламами часто пускали гарні пісні з відеокліпами, а хотілося просто сісти, простягти ноги й розслабитися. Заспокоїтись і послухати гарну музику. Тому й дивилася саме цей канал.
— Ма, я надвір піду.
— Іди. Тільки, Олежку, прошу, щоб я тебе не шукала. Добре?
— Добре, ма…
— А на завтра все готово в тебе?
— Так! — Це вже чулося з коридору.
Ляснули зачиняючись двері. А вона нарешті відкинулася на спинку крісла, дивлячись на екран.
Цього кліпу вона досі не бачила — очевидно, зовсім новий. Звісно, Зоряна не могла знати, що по кабельному телебаченню його крутили вже кілька місяців, поки він потрапив і на її екран. Лунав доволі жорсткий ритм бас-гітари, на тлі якого проривалися схожі на іспанські мотиви, а незрівнянний Тарас Лема доїжджав у смокінгу шикарною машиною до розкішного будинку з басейном, і до нього вискакували довгоногі дівчата в бікіні, а він виходив назустріч, вирішуючи якісь справи по мобільному, лише поблажливо махнувши їм рукою. Та в останній момент співак раптово обернувся до неї, так і не дійшовши до цього жіночого натовпу, і залунала пісня:
А камера, знімаючи цю ідилію, наче віддалялася, вивищуючись і відкриваючи всю панораму маєтку:
На цих словах лунав потужний вибух і палац, вибухнувши за спиною Леми, починав осідати чорною хмарою пилюки під той самий жорсткий ритм, поступово накриваючи і його. А на екрані з'являвся ще один телевізор, у якому його вже вели в наручниках і садили на електричний стілець, де він продовжував співати:
Це справді виглядало ефектно. У траурному смокінгу Лема, «обсипаючись» квітами, якими був обкладений, повільно та зловісно підводився з труни і серед переполоху, що зчинявся, йшов по сумочках, які губили перелякані дами, розбігаючись хто куди:
Новий відеокліп Тараса Леми, якого вона ще не бачила, справді був зроблений «круто», як, звісно, і всі інші. Під цей іспанський ритм його черевики трощили косметички й розчавлювали помади та люстерка, що висипалися з них, а він прямував, не зважаючи ні на що, до неї — своєї єдиної, наявність якої не давала йому права померти. Пісня звучала. Що й казати…
А події разом із воскреслим мерцем переносилися на небо, у синю височінь, у якій усе губилося, а звідти на землю злітав величний птах — він сідав зовсім поруч із жінкою, яка сиділа спиною, тому й не видно було її обличчя. Зоряна глянула з інтересом, хоча зі сторони на її обличчі можна було розрізнити ледь помітну іронічну посмішку. Ну-ну, мовляв… кого це видобули на роль дами, задля якої супермен чавить шкарбанами увесь цей «оріфлейм»? Але обличчя жінки так і не показали. Натомість вона поклала руку на крило птаха й пісня продовжувалася:
А Лема тим часом уже виходив з білої машини, подаючи руку іншій жінці, у весільному вбранні…
Наречена перетворювалася на чорну летючу мишу і зникала в темряві, а той, від кого втрачала глузд половина жінок в усій країні, тепер уже сам, без нікого, на розмитому темному фоні видобував із бас-гітари той самий «іспанський» ритм, доповнюючи його всілякими сценічними «штучками», прошиваючи аудиторію, якої насправді не бачив, меблі, стіни квартир, своїм простим, відвертим, наче ота його розхристана сорочка, поглядом. Він не міг ні виїхати, ні оженитися, ні померти. З однієї простої причини — він хотів бути з нею — тією, яку показали тільки раз, та й то зі спини.