Переможець отримає все

Віктор ліг на кухні. Здавалося, що те саме має думати про нього і друга «Зоряна» — та, що завжди жаліла його й розуміла. І зараз дивитися на неї не хотілося. Очей він так і не стулив. Думок не було майже ніяких. Лише усвідомлення того, чого якихось кілька годин тому не міг собі навіть уявити. Власні емоції наче заклякли, тому це усвідомлення перебувало ніби у стані летаргічного сну й навіть вже не завдавало душевного болю. Лише розуміння, а точніше, нерозуміння однієї речі — як можна бути настільки жорстокою. Нехай би вона ніколи йому не належала. Віктор і так завжди знав це. Але залишалася якась крихітна надія, яка живила б його, підтримувала, надавала сенсу життю. Навіщо ж було забирати й це?!

А зранку дійсно прийшла міліція. Податкова. Коли вони постукали у двері, Віктор уже не лежав — сидів біля столу й думав. Здоровий глузд підказував просто взяти й напитися. Можливо, хоч щось ворухнулося б у ньому бодай у якийсь бік, рятуючи від найгіршого — переходу цього жахливого стану в незворотний.

Це зробили вони — двоє хлопців у цивільному, один з яких запитав без жодних передмов:

— Ви Віктор?

— Так.

— Ви приганяєте машини на замовлення?

Очевидно, вони вважали його зовсім недоумком. Дивні люди… Не могли ж вони знати, що зробила з ним учора жінка на ім’я Зоряна. Хоча, чому ні? Це ж вона їх сюди й наслала. Цікаво, якби в неї була можливість натиснути якусь таку кнопку, яка б миттєво припиняла його життя… Вона зробила б це не вагаючись, оскільки їй було бридко жити на одному з ним світі?

— Ні.

Тільки тепер один із них розкрив перед Віктором посвідчення капітана податкової міліції і продовжив:

— А до нас надійшла заява, що приганяєте. Ви платите за це якийсь податок?

— Я нічого не плачу. І нічого не приганяю.

— А це що? — другий показав на «дев’ятку» з тимчасовими номерами. — Ця машина пригнана з-за кордону. Покажіть, будь-ласка, на неї документи.

— Це моя машина, — сказав Віктор. — Я купив для себе.

— За кордоном? — уточнив капітан.

— Це не заборонено. Поїхав і купив, бо так дешевше й машина добротніша. Закордонний паспорт маю, віза в порядку — все законно.

— Окрім того, що ви її продасте, отримаєте «навар» і нічого не заплатите в державну казну, — додав капітан.

— Я не збираюся її продавати, — похитав головою Віктор. — Це ваші фантазії. А якби й хотів, то це також не заборонено.

— А в нас є дані, що ви регулярно продаєте пригнані машини, — знову почав другий, — і робите на цьому бізнес.

— Це наклепи, — відповів Віктор. — Машини дійсно міняю часто, так робить багато хто. Зараз така якість, що за рік уже починає іржавіти. Півроку їжджу, потім продаю.

— Пане Середа, облиште, — поблажливо посміхнувся перший, — ці казки ми знаємо. Проти вас є конкретні свідчення конкретних людей, які вас наймали, платили за це гроші…

— Яких людей? — запитав Віктор. — Конкретно? Таких людей немає. Скажіть — хто?

— Давайте, пане Вікторе, ми викличемо вас повісткою на завтра до нас, і там розберемося. Ось, підпишіть, і прошу бути завтра на десяту ранку… Ви знаєте, де ми знаходимося?

— Нічого я не буду підписувати, — знизав плечима Віктор. — Маю право купувати машину де завгодно і продавати кому завгодно. Це не заборонено.

— Але це не має бути джерелом прибутків.

— Я не маю прибутків, — показавши рукою на хатину, посміхнувся Віктор. — Ви бачите, де я живу? У хаті телевізор, відик та магнітофон. Більше нічого. Навіть меблів немає. Оце прибутки?

— Ну, можуть бути рахунки у швейцарських банках, — посміхнувся капітан.

— Рахунки у швейцарських банках у тих, для кого ви клянчите податки, а мої — можете перевірити.

Очевидно, менту не сподобалося слово «клянчите», тому що він рішуче тицьнув папір Вікторові і сказав:

— То підписуєте? Якщо ні — є інші методи привести вас.

— Навіщо ж інші? — скривився Віктор. — Прийду.

Проблема розв’язалася за кілька днів з допомогою оперативно пригнаного з фірми Дітмара цілком пристойного «Форда», на якому Віктор, звісно, не заробив нічого. Ще раз підтвердився мудрий принцип розв’язувати всі проблеми миром, а не війною. Лише одна проблема не мала шансів на вирішення.

Нею була Зоряна.

Віктор додзвонився до нього лише за годину — і це незважаючи на те, що знав усі мобільні, коди, паролі, з допомогою яких тільки й можна було дістатися до такої суперпопулярної людини як Тарас Лема. Того, очевидно, саме життя змушувало застосовувати всі ці потужні «системи захисту» від простих пересічних.

І ось, нарешті, зірка власною персоною слухає його.

— Привіт! Це Віктор, якщо пам’ятаєш.

— Привіт. Який Вік… Віктор?

— Так, той, що врятував тебе від натовпу в Пустомитах.

— Вітю! Боже мій! Радий тебе чути! Як ся маєш?

Лема завжди, принаймні, в Україні, спілкувався виключно українською. Проте зворотів на кшталт «Як ся маєш» також не вживав. Очевидно, це відігравало зараз роль такого собі приколу.

— 'Можна жити, — відказав Віктор. — А ти як?

— Щойно концерт закінчився. Я в Харкові зараз. Відпрацювали толково — просто неба. Не Майдан, звичайно, але нормально. Я задоволений.

— Я радий, — сказав Віктор. — Ти ще не передумав мої пісні співати?

— Я? — здивувалася зірка. — Хіба я схожий на того, хто передумує? Вітю, слухай, приїжджай сюди!

— Куди — сюди?

— До нас. У Харків, я ж казав, де я. Ми тут ще два дні будемо. Давай, кидай усе до біса! І їдь сюди. Я тебе з усіма познайомлю. Тут таке робиться! А які дівчата! Вітю, ти би бачив… Ти ж такий крутий водило, що тобі — до Харкова…

— Твоїх дівчат я вже бачив, — сказав Віктор, — мало не роздерли. Спілкуйся з ними сам. Я серйозно — стосовно пісень. Тебе вони цікавлять?

— Мови немає! Ще й як цікавлять. Я, правда, Войтовичу ще нічого не казав, але це дрібниці. Приїжджай, тут про все й поговоримо.

Схоже було, що кумир українських дівчат уже встиг «прикластися» після концерту. Навколо нього стояв гамір, тому він намагався дуже голосно говорити у трубку.

— Я хочу їх продати, — сказав Віктор.

— Що означає — продати? — не зрозумів Лема. — Як це?

— За гроші.

— Гмм… гаразд. Давай зустрінемося. Взагалі, такі речі вирішує продюсер, сам розумієш, але вважай, що ми згідні. Ти до Києва зможеш приїхати? За тиждень.

— Добре, — погодився Віктор.

— Ну от і гаразд. Буде Войтович, я його відповідно накручу. Я їх однаково хочу співати. Тільки дивися, не перегни з грошима. Сергійович — мужик правильний. Перед ним солідні автори на задніх лапках стоять…

— Не збираюсь я нічого гнути, — заспокоїв його Віктор. — Просто продати.

— Як це — просто?

— За гроші. Скільки дасте.

— Тиць, гриць… Як це — скільки дамо? А що, сталося щось? Гроші потрібні?

— Та наче нічого. То ви купуєте?

— Мови немає.

— Можна вважати, що угоду укладено?

— Сто відсотків. Давай свій телефон. Дзвоню тобі за тиждень, навіть раніше. Приїдеш — обговоримо конкретні умови.

Віктор чув, як суперзірку вже кудись кличуть. Поруч голосно сміялися жінки, й він постійно щось казав комусь повз телефон.

— Ну, все! — крикнув на прощання Тарас. — Чекай, тільки, нікуди не подінься. Тут уже всі «на взводі». Па!

Віктор поклав телефон до кишені. Він зробив це. Щойно продав те, що донедавна було для нього найдорожчим, найпотаємнішим, найінтимнішим. Образ жінки, яка завжди була сенсом його життя, хоч і не бажала цього, тому й зробила з ним таку жахливу річ. Від самого початку вона тільки й робила з ним жахливі речі, проте остання перевершила все. І він зазнав приниження — такого, що годі й уявити, якого, звісно, не заслужив і від якого досі не оговтався. Нехай Віктор і раніше завжди розумів, що серцю не накажеш, але… Відтоді неймовірна образа не давала жити на світі. Не давала нічого робити, ні про що думати.

Цьому жаху треба якось покласти край. Жаху під назвою «кохання до Зоряни». А сама вона чогось заслужила, методично нищачи його життя? Тільки от… З одного боку, Віктор відчував, що починає ненавидіти цю жінку й готовий заподіяти їй невідомо що. А з іншого — він і зараз не дав би впасти волосинці з її голови, нехай для цього довелося б віддати власне життя.